Якось довелося бути в компанії київських туристів, що вертали додому з лижного курорту в Татрах. Автобус доправив їх зі Словаччини до Ужгорода, і тепер молоді люди мали проблему: як «вбити» півдня до відходу столичного експресу? Марно було пояснювати тим, кому слово «Ужгород» нічого не говорить, які казкові кілька годин подарувала їм доля. Тож, запропонував завітати до веселого письменницького музею–ресторану «Деца у нотаря». Лише згодом вичитав теоретичне, сказати б, обґрунтування тій спонтанній пропозиції для мандрівників–неофітів: «Місто дуже підступне своєю гостинністю. Воно швидко приручає тебе, залазить в усі куточки свідомості. Хоч недовго поживши тут, звикаєш до нього, як до усього гарного». Це — із книжки Сергія Федаки «Ужгород крізь віки» (Ужгород: Патент, 2010). Якби цю книжку та тоді в руки неначитаним киянам — може б, вони і лишилися тут довше, ніж до вечора.

Історик Сергій Федака — професор Ужгородського університету — давно знаний серед земляків за цікавого оповідача–краєзнавця. Іще 2004–го він (у співавторстві) пише книжку для школярів «Мій Ужгород», і популярність цього навчального посібника змушує міську Раду відзначити авторів спеціальною грамотою. Тоді ж незалежне ужгородське опитування присуджує Федаці звання «Культуролог року–2004».

Двома роками пізніше історик–краєзнавець виходить на довшу видавничу орбіту. За його ідеєю львівський культурологічний часопис «Ї» видає вельми цікавий альманах під символічною назвою «За–карпатський усе–світ» (теж витвір С. Федаки). Тут наш автор обґрунтовує існування унікальної «ужгородської культури», що її творять так само неповторні городяни–особистості: «У них можна постійно вчитися таланту любити себе: творчо, натхненно, з вигадкою, азартом». У грайливо–розкутому стилі він пише, що «історія — це те, чим в Ужгороді успішно торгують»; подає низку спостережень–замальовок, що своєю оптимістичною ейфорією нагадують славетні «одеські оповідання» сучасних приморських літераторів, і нарешті доходить висновку: «На небі є рай, а на землі — Ужгород».

Нова книжка Сергія Федаки — синтез усіх його попередніх стильових експериментів. Автор, як і раніше, щедрий на несподівані висновки, які дарує постійна архівна та бібліофільська практика. Період побутування на території сучасного міста мамонтів з неандертальцями пропустимо (хоч для туриста й цікаво раптом опинитися на місті прадавніх стоянок, локалізованих археологами). Нашому авторові цікавіше аналізувати писемні джерела. Одне з них — таке собі угорське «Слово про Ігорів похід» — літопис «Gesta Hungarorum» («Діяння угорців»), нещодавно перекладений українською. За цим джерелом угорці, мандруючи у ІХ столітті з приволзьких степів до нинішньої своєї вітчизни, найдовшу зупинку зробили в районі слов’янського містечка Гунг (так латиняни називали тоді Ужгород). І далі — «саме від назви ужгородської фортеці Гунг вони отримують нове ім’я Гунгари» (латинська назва мадяр). Уявляєте: місто дало назву цілому європейському народові!

Великий розділ присвячено історії володіння містом (упродовж 400 років) елітним угорським родом графів Другетів. Вони походили з Італії, залюбки користувалися послугами земляків–професіоналів. Звідси італійські — з часів пізнього Середньовіччя — корені архітектури, озеленення, виноробства та й певних звичок ужгородців.

Коли рід Другетів згас, власником міста став їхній родич Міклош Берчені (це вже початок ХVІІІ сторіччя). Разом із володарем сусіднього Мукачевого Ференцем ІІ Ракоці вони підняли чи не перше в Європі антиімперське повстання. Багаторічна збройна опозиція Австрії тривала вісім років. Тодішнім закарпатським «націонал–демократам» співчували чільні європейські правителі, супротивники Ґабсбурґів. Так, на гроші французького короля Берчені винайняв 800 українських козаків для своєї повстанської армії.

У новій роботі С. Федака виразно репрезентує себе прибічником французької історіографічної школи «Анналів», для котрої історія не є простою хронологією правлінь і воєн, а є складником соціальних, демографічних, кліматичних та економічних факторів. Характеризуючи геополітичне піднесення Ужгорода серединою ХІV сторіччя, він в одному (хоч і розлогому) абзаці дає блискучий «звіт» про те, як тодішня епідемія чуми змінила політичну карту Європи. Пошесть пішла з Кафи (нинішня Феодосія), де турки використали «бактеріологічну зброю» — закинули за стіни осадженої фортеці трупи кількох померлих від хвороби. З порту втікають генуезькі купці й завозять заразу до Італії (про це є в «Декамероні» Дж. Бокаччо). Епідемія шириться континентом, а висновок такий: «На сході майже не постраждала Польща — через сприятливий збіг погодних обставин. Це різко піднесло Польщу над усіма сусідніми державами, заклало основи її могутності на три століття. Зате Галицьке князівство саме в ті роки зникло з карти світу». Так Ужгород на якийсь час стає центром цілого східноєвропейського регіону.

В інших розділах С. Федака демонструє володіння іншими техніками туристично–краєзнавчого приваблення. Окремі глави присвячені історії ужгородських лікарів і лікарень, стадіонів і спортсменів, банків та банкірів. Й усе це виписано на загальноукраїнському тлі, що, звичайно, розширює коло потенційних читачів. Є тут навіть кілька окремих нарисів про ужгородських мерів: один був фольклористом, другий — футболістом, третій мав геть екзотичні пріоритети. Усе це нагадує авторський підхід києвознавця Віталія Ковалинського, котрий уже восьмий рік поспіль видає по книжці, що висвітлює минувшину столиці у певному тематичному ракурсі (остання — про Київський зоопарк). Можна також пригадати і технологію російського журналіста–культуролога Л. Парфьонова з його книжкою–бестселером «Намєдні» — С. Федака, наприклад, робить цікавий соціокультурний нарис, лише аналізуючи підшивку газети «Закарпатська правда» за 1947 рік. А є у книжці й цілком авторський жанр, котрий можна назвати «екскурсія старовинною картою» — так С. Федака оживлює вміщені у виданні старі мапи 1863 та 1928 років.

Відтак, «Ужгород крізь віки» Сергія Федаки — книжка для всіх (ужгородців, киян, донеччан... ), для котрих поняття «історія» й «туризм» взаємопов’язані. Окреме слово — про ілюстрування. Тут щорозгорту — кольорова репродукція картини з недавньої художньої виставки «Ужгород і ужгородці». Безсумнівно, чудовий візуальний контрапункт, хоча добре було би щільніше «прив’язатися» до тексту репродукціями з–поза меж того вернісажу — адже ужгородські художники, здається, «дослідили» чи не кожний закуток коханого міста.

Костянтин Родик

На фото: Сергій Федака