Їдучи в Грузію на запрошення колег, я висловила побажання поїхати в Горі, що за 80 км від Тбілісі, на батьківщину філософа Мамардашвілі. Це ім’я більше відоме ширшому інтелектуальному загалу в Росії, Франції та Грузії. В Україні про Мамардашвілі, грузинського Сократа, як часом його називають, знає лише вузьке коло. Все, що на схід від нас і ближче, ніж Японія, нас мало цікавить.Тому я почну саме з Мераба Мамардашвілі. Він народився 1930 року в Горі й помер 1990-го в літаку, що мав летіти з Москви до Тбілісі. Серцевий напад. 

Мамардашвілі народився у сім’ї офіцера, який провадив кочове життя, і до школи пішов в українському місті Вінниці. Потім в 11 років повернувся з батьками до Грузії, й почалась війна. Ще в 9 класі Мераб захотів стати філософом, і став ним. Він закінчив Московський університет ім.Ломоносова, став доктором філософських наук, однак це зовсім не означає бути філософом та ще в такій країні, в якій панує єдине філософське вчення – марксизм-ленінізм. Але йдеться про особистість, яка має лише один-єдиний шлях – «бути живою і реалізувати своє розуміння світу» ( тут і далі цитати з М.М.) Таким був Сократ, таким був Імануїл Кант – великі самітники. Мамардашвілі не сприйняв би сучасних танців довкола постмодерного дискурсу. Він був самітним королем. Читав лекції, давав інтерв’ю, виступав на конференціях. Не видав за життя жодної книги.

У 70-80-ті роки його лекції записували на магнітофони сотні слухачів, і згодом ці записи стали книгами. Бесіди Сократа по пам’яті записували його учні, з яких найвидатнішим був Платон. «Платонами» для нового Сократа стали його шанувальники, озброєні сучасною технікою, що практично не допускає спотворення і перекручення запису. Мераб Мамардашвілі, як чимало грузинів, мав великий нахил до публічності, ораторства, й володів навіть певним магнетизмом. Йому подобалось  виступати перед студентами, митцями чи просто освіченими людьми. Він не вів полеміки, а просто розмовляв з людьми, наділеними «безсмертною душею». Він не робив різниці між людьми, не хибував на снобізм. Його обожнювали жінки, а він все життя по-справжньому кохав лише Зельду, доньку ризького рабина, одружену, старшу від нього на 18 років. Це їй він завдячував тим, що став тим, ким його нині знає світ. Ця жінка допомогла йому прокинутись для спротиву Системі й для вічного руху до Істини. «Куди б ми не зайшли, Істина завжди знаходиметься далі».

Музею Мамардашвілі  немає в Горі. Є лише меморіальна таблиця на будинку. Я зовсім не збиралась ігнорувати в Горі музей Сталіна. Мені дуже хотілось  довідатись, як нині ставляться до «батька всіх народів» на його батьківщині. Ще рік тому мене це не цікавило, але позаяк зараз в Україні маємо дивний сплеск сталінізму, то це на часі. Феномен Сталіна – те ж саме, що феномен Гітлера чи Мао Цзе Дуна. За ними безкрайні поля, всіяні таборами смерті. У них – одна природа і одне завдання: змусити всіх мислити однаково і контролювати це мислення від побутового рівня до ідеологічного. Задля начебто шляхетної мети, реалізація якої неможлива. Неможлива тому, що перш ніж змінити світ, кожен мусить змінитись сам. Поет Володимир Сарішвілі, який супроводив мене у цій поїздці, і який вперше побував у музеї, сказав, купивши квитки: «Тут є ще якийсь вагон». Я пожартувала: «Напевно, щоб відвезти нас до Сибіру». Один польський журналіст описав свої враження від музею. Виглядало так, ніби в місті Горі  панує культ Сталіна, навіть серед співробітників, але нічого такого я не помітила. Наш гід, молода дівчина, перейнялась нашим іронічним настроєм. Видно, це була для неї усього лиш робота. Експозиція аж ніяк не свідчила про культ особи Сталіна: стіни завішані фотографіями, документами, зокрема про репресії, без жодного пієтету. Будинок, де народився Сталін, під античним балдахіном, особисті речі вождя, подарунки без смаку, врешті вагон, в якому подорожував Сталін з антикварним кондиціонером – усе це не мало жодної містичної аури й не викликало ні жаху, ні священного трепету перед людиною, яка збурила світ подібно до Чингісхана. Ота відстороненість – скільки часу мало пройти, щоб вона з’явилась. І чималою мірою відсутністю трепету ми завдячуємо людині, яка народилась на цій же землі. 

У  вбогій хатині шевця єдиний син Вісаріона Джугашвілі міг би провадити тихе життя, потроху спитись, якби не диявольська честолюбність хлопця. Малий Сосо потерпав на комплекс меншовартості, ненавидів усіх тих, хто був вищий за нього. Цілком можливо, що почуття милосердя й співчуття були невластиві йому від народження. Ставши дорослими, такі люди знищують усе довкола себе. Але у випадку Сосо Джугашвілі радіус дії спустошення був грандіозний й змінив долю сотень мільйонів людей. Книга грузина Казбегі «Батьковбивця» з головним героєм абреком Кобою стала імпульсом для карколомної політичної кар’єри молодого семінариста. Мета виправдовує насильство. Ось в чому полягає суть тоталітаризму й що приводить в дію репресивну машину, яка знищує всіх, хто опиняється на її шляху.

 Прозріння, яке настало після історичного ХХ з’їзду, було неповне, і, власне, його наслідки відгукуються нам досі. Сталін теж володів магнетизмом, і навіть такі відомі митці, як Борис Пастернак чи Михайло Шолохов, не могли опиратись масовій істерії. Шолохову приписують виправдальну фразу: «Так, був культ, але й була особистість». Ідеологія не була знищена разом з культом особи, а репресії перестали називатись політичними. Дисидентів садили за побутові та кримінальні злочини, і поняття «політичний в’язень»  в безсталінському СРСР  зникло де-юре, хоча й залишилось де-факто. З падінням залізної завіси  почастішали вбивства журналістів і політиків, які  висловлювали свою незгоду з діями влади в кожній з пострадянских країн. Або їх просто купували. Нині світом правлять гроші, а не ідеологія, тому відродження тоталітаризму не на часі, як і культу особи. З кожним роком залишається дедалі менше свідків сталінської епохи і ширшає поле для фальсифікацій історії, з яких найбільш небезпечним є переписування підручників. Сам  факт, що історію можна трактувати лише так, а не інакше, відповідно до вказівок згори, - обурливий, незалежно від того, хто дає ці вказівки. Історія як наука існує для того, щоб  ми знали про минуле правду, якою б незручною вона не була. Історія не є вчителькою патріотизму чи ксенофобії, це однозначно. Не випрацювавши методології історії, не деідеологізуваши історію, не припинивши створювати історичні міфи – ми завжди наступатимемо на ті самі граблі – маніпуляцію свідомістю. У часи політичних криз з економічним підгрунтям історію використовують фальсифікують особливо цинічно. Візьмімо ставлення до Сталіна в контексті Другої світової війни (або вужче - Великої Вітчизняної війни).

У такому випадку  суспільство реагує неоднаково: а) Сталін – переможець, що врятував Європу від фашизму;б) Сталін – злочинець,  винен у величезних і непотрібних втратах населення Радянського Союзу; в) переможці живуть краще переможених, і Сталін тут ні при чому.

 Таке враження, що Сталіна викопали з могили і виставили замість щита. Сталіна, якого багато років ніхто не чіпав. Хто це зробив і навіщо? Відчувається штучне нав’язування мілітарної тематики, настільки нав’язливе, що День Перемоги перетворився на шоу в стилі 40-х років.Я була того дня в Тбілісі, у родині, де святкували день народження господаря, батько якого був Героєм Радянського Союзу і воював на цій війні. Батька пом’янули як годиться, і тут одна старша жінка раптом з радісним блиском в очах процитувала слова Сталіна: «В этой войне победил великий русский народ». Грузини - люди виховані, й тільки опустили очі.

 Усе святкування Перемоги в Грузії звелось до зустрічі  ветеранів у парку. Здавалось, країна, яка породила такого титана, мала б мати його за заступника і пророка. Чому ж цього не трапилось? Виявляється, Йосиф Джугашвілі  завдав Грузії лиха більше, ніж іншим республікам, що перебували в складі СРСР. Психологічно це можна пояснити тим, що Грузія пам’ятала його невдачі й приниження, знала, з якої він родини, а він був і по матері, і по батькові осетином. Щоб стати божеством, слід було очистити сонце від плям, відрізати в дерева коріння. Були знищені всі друзі дитинства і юності, соратники, що залишались в Грузії, потім пішла зачистка еліти, що мала аристократичне походження. От і маємо випирання заслуг великого російського народу, переслідування і винищення шляхетних родин, цурання рідної мови, боротьба з релігією і священниками. Це не є якісь особливі прикмети Йосифа Сталіна, це прикмети людини, яка стала тираном, а всі тирани – дріб’язкові. Їхня велич – в оточенні, яке вони створили довкола себе і яке повинні  повсякчас контролювати, щоб запобігти зраді. У цьому всі тирани схожі один на одного.

«Моя родина ніколи не переставала дякувати Господу, що трамвай відрізав ногу дідусеві й він помер від гангрени перед самим 37-м роком, - розповідає Сарішвілі. – Бо репресій родина б не уникла». І додає: «Сталін – не грузин».

Тому Грузія не відповідатиме перед Богом за злочини, скоєні Йосифом Сталіним.

Немає значення, чи був Сталін грузином, чи ні, як і те, що Гітлер був австрійцем, а Мусоліні італійцем. Тирани не мають національності. Але вони вміють розпалювати ворожнечу між народами. Голокост, Голодомор, депортація стали тепер теж фішкою в політичних іграх. Образ переможця завжди привабливіший, ніж образ невдахи та переможеного – до таких апелює влада, яка  не здатна запропонувати народові гідний рівень життя. Вона може переписати підручники з історії, може наставити пам’ятників батькові всіх народів, щоб відвернути увагу від власних корупції та злочинності, але  вже не здатна зупинити процес витоку інформації та осмислення цієї інформації. Книги можна заборонити і спалити, однак всесвітню електронну мережу нікому не вдасться контролювати. Й існує міжнародна опінія й міжнародні правові норми. Проте все залежить від кожного з нас. Людина повинна обирати між тиранією і філософією, між зомбуванням і здатністю мислити самостійно. Що таке тиранія - ми менш-більш знаємо, а от що таке філософія пояснить Мераб Мамардашвілі: «Філософія – це машина переживання, яка пояснює сенс (буття)».Не наука, зауважте, а індивідуальне переживання й пошуки сенсу існування. Кожен з нас повинен зрозуміти, навіщо він живе, принаймні. Тиранія робить людину шматком плоті, яка потребує хліба й видовищ, до речі, тиранія грошей робить з нею  те саме. Істина завжди індивідуальна, коли ми здобуваємо її самі.

  Ставлення до Мамардашвілі неоднозначне. Він жив у Грузії й Росії, хоча правильніше було б сказати, що для нього не мало великого значення перебування його фізичного тіла. Як і оточення. Були люди, яких він хотів навчити мислити самостійно, для того, щоб вони стали вільними. А вільними стали для того, щоб реалізувати себе, виконати своє призначення. Людина, яка не думає, мертва. Думка – це рух назустріч непізнаному й не пережитому.  Властивість тоталітарної ідеології як і будь-якої офіційної в тому, що вона не розвивається або розвивається надто повільно. Натомість думка кожного з нас приречена бути вільною, якщо ми навчені думати і приймати рішення самостійно. «Людино, май відвагу думати сама!» - вигукнув якось Імануїл Кант. «Я навчу цей світ мислити!» - вигукнув Мераб Мамардашвілі. Це, властиво, суть просвітництва. В такому контексті неважко здогадатись, чому наприкінці життя, в епоху перебудови і утворення незалежних держав на території колишнього Радянського Союзу, Мамардашвілі так різко виступив проти грузинського націоналізму, коли йшлося про прихід до влади партії Гамсахурдіа: «Якщо народ обере Гамсахурдіа, то я проти такого народу».Але ще більший спротив викликав його виступ на з’їзді Народного фронту Грузії: «Ми – християни. І тому жодне поняття, навіть таке святе як «батьківщина», не може бути поставлене вище поняття «Істини», яка є для нас «Бог». Вкрай важлива думка філософа про те, що ні патріотизм, ні націоналізм не повинні йти попереду просвітництва. Дойчланд понад усе, Грузія понад усе, Україна понад усе – всі ці гасла порушують право людини на життя як рух думки.

 Не менш важливо для нас також знати погляди Мамардашвілі на історію. Ми, говорив він про своє покоління, «безмовні», з «переплутаною пам’яттю», «переписаною історією», «не знаємо, що насправді відбувалось і відбувається».  Змінити цю ситуацію можуть лише гласність, обговорення, взаємотерпимість і дотримання законного порядку, тобто правова держава. В усьому світі, а не в окремо взятій країні. Правда, вперше про це заговорив ще Кант у 18 сторіччі, але Мамардашвілі  формулює, окрім усього, ще основний закон цивілізації, суть якого полягає в тому, щоб називати речі своїми іменами – Закон іменування або називання.

Мераб Мамардашвілі приходить до людей в 70-80 роках. Не варто забувати й про роки формування майстра думки, що припали на сталінську епоху. Балансування на лезі ножа. Мамардашвілі усвідомлює власний космополітизм саме тоді, коли почалась атака старіючого тирана на космополітизм. Страх молодого філософа гамувався, як він висловився, думкою про те, що людина відповідає лише перед своєю безсмертною душею. Страх тирана гамувався пошуками нових ворогів та їх знищенням. Для Мамардашвілі його погляди  були світоглядом, він не збирався нікому їх нав’язувати.Часом він говорив дошкульні речі, але оскільки він був людиною без фальші, йому пробачали. І росіяни, і грузини.

Голос Мамардашвілі створює нині ефект присутності, коли він нагадує нам, наскільки тривалий процес звільнення від тиранії в свідомості, і що симптоми хвороби з’являтимуться час від часу. І що наявність етичних стосунків і сумління – основна таємниця буття.

Тирана можна впізнати по тому, що у нього відсутнє сумління і будь-які етичні норми, а відтак раз і назавжли треба зрозуміти, що всі тирани, великі та маленькі, повинні опинитися на маргінесі буття, щоб не заважати нікому жити. І думати.

Галина Пагутяк