У жовтні вона офіційно вийшла заміж за знаного українського футболіста Владислава Ващука, що з ним прожила в громадянському шлюбі майже десять років і від якого народила двох дітей, а напередодні ще й стала бабусею: її 22-річна донька від першого шлюбу Євгенія народила дівчинку Єлизавету. Крім цього відома рестораторка видала чудову книгу-порадницю, випробувану на власному досвіді, «Життя без паніки. 25 способів жити з користю для себе» а також на одному з телеканалів стала вести програму «Кухня на підборах з Маргаритою Січкар», де вчить жінок готувати вишукані й корисні страви.

– Якщо хтось думає, що Маргарита – нахабниця, вискочка, хамка і ще там щось, то приходьте й познайомтеся з нею, – сказала під час презентації книги «Життя без паніки…» подруга Маргарити Січкар художниця Євгенія Гапчинська, що саме її малюнки прикрашають сторінки нового видання. – Бо зазвичай люди, що досягають якоїсь популярності, намагаються закритися і непросто йдуть на контакт. Рита – єдина, хто легко ставиться до нових знайомств і без вагань пускає їх у своє життя. Свого часу я теж мріяла з нею познайомитися і так зраділа, коли вона прийшла у мою майстерню! Відтоді ми дружимо і я рада, що існує людина, яка нічого не боїться, тому раджу всім повчитися у неї. І саме в книзі «Життя без паніки…» Рита як мудра мама і розумна подруга навчає бути справжньою жінкою, зажити щасливо… 

– Маргарито, у своїй першій книзі «Щоденник ресторатора» ти ділишся порадами з тими, хто й собі мріє вирости з офіціантки до директора, ба навіть власника ресторану. Цього разу пропонуєш універсальні способи зажити щасливо у складні кризові часи. Для тебе так важливо допомагати іншим?  

– Звісно! Саме коли настала криза, а я тоді працювала у Савіка Шустера, вела рубрику «Мистецтво виживання», виник задум видати практичні поради, як у період кризи не втратити віру, не посипати голову попелом, а налаштуватися на позитив. Відтак описала все те, що сама роблю на практиці в житті, себто у книзі нічого не вигадано, а все особисто мною випробувано. Й, головне, вона пронизана оптимізмом. Адже колись я теж жила в найманих квартирах, знаю, що таке безгрошів’я, утім, знаходила можливості оточити себе приємними речами, переставляла меблі, вішала нові штори, щоб було комфортно й мене тягнуло додому. Я хочу запустити вірус, що за будь-якої ситуації треба сідати й думати, як зробити, щоб було краще, адже людина може все. Є геніальна фраза, не знаю чия, – якщо може один, то це можуть всі. Якщо виходить у мене, то і в вас вийде, все залежить від бажання. Повірте мені, бо колись я навіть голодувала, коли вступала до інституту. Тоді мала грошей лише на квиток додому й на проживання в гуртожитку. А позаяк місць у гуртожитку не було, то мусила винаймати кімнату. Отже тоді у їдальні їла хіба рис (на гульяш коштів бракувало), відтак через виснаження втратила свідомість. Сталося це в квартирі, тож господиня мене відпоювала бульйонами... Річ у тім, що тоді я просто дуже хотіла дійти до кінця і приїхати додому студенткою. І мені це вдалося: батьки були щасливі, що вчитимуся в Києві. Так і всі ми маємо прагнути до максимуму в житті.

– Чоловік допомагав у написанні книги?

– Та я йому читала те, що писала, але цілком він прочитав її уже, коли вийшла: брав з собою в Одесу. Сказав, що сподобалася. Він же і свою книжку написав і видав – «Як стати футболістом», тож ми допомагали один одному морально.

– Де дві книги, там, мабуть, і третя з´явиться? 

– Так, я вирішила, що щороку їх видаватиму. Тому наступна книга буде кулінарна. Оскільки недавно вийшов мій телепроект «Кухня на підборах з Маргаритою Січкар», де я пропоную рецепти, що їх сама випробовую, придумую, беручи за основу страви моїх улюблених англійських кухарів і адаптуючи їх до українських продуктів. Себто я декларую кухню не з фартухом і в спортивному костюмі, а таку, де красиві жінки мінімально тратять час на готування й при цьому виходять смачні й вишукані страви.

– Маргарито, у тебе бізнес, купа справ, навіщо тобі ота писанина?

– Писати мене змушує переповня інформації в голові. Коли вона накопичується, то хочеш поділитися, відтак починаєш писати. До речі, привітайте мене, бо сьогодні мене оголосили «Благодійником року» в номінації «Приватна ініціатива». То, може, й книжку напишу, де поділюся секретом, як я творю благодійність і організовую проекти так, що кожен аукціон проходить на ура – всі лоти продаються. Крім цього у моїх планах – видати цілу серію «життя без паніки», приміром, уже в проекті книга «Вийти заміж за футболіста …без паніки».  

– От щодо футболістів. Про вас із Владом говорять: ніколи не були нудними людьми. Скажи, ви цьому разом навчалися? Уяви, що твій Влад – неймовірно серйозний мужчина. Як би ти роз’яснила йому, що розваги й веселощі це добре?    

– Гадаю, з будь-якої людини можна нанишпорити купу позитиву й вона почне веселитися. Просто, коли вона дуже серйозна, то значить це маска, за якою ховається, щось приховує і не хоче показати, бо, може, в житті багато обпікалася. І серйозність при цьому – самозахист. Відтак, необхідно постаратися знайти лазівку, щоб відчути людину. Себто ці люди, як їжаки, в яких є животики, та вони заховані за колючками… Насправді ж усі хочуть бути позитивними, тому тих,в кого похмурі обличчя, треба заволікти у невимушений процес. Приміром, я завжди на свої заходи кличу дуже серйозних людей. Не повірите, але вони там розкриваються і стають такими несерйозними! От Савік Шустер, який може заскочити будь-якого політика. Коли ми якось почали грати в «Крокодила» (це коли загадане слово треба, як пантоміму, показати), то я просто відкрила для себе нового Савіка! Він просто король пантоміми! Бо з такою драматургією, з такою акторською майстерністю показав імпічмент, продемонструвавши історію Моніки Левінськи, що ми швидко зрозуміли, що то за слово. Тому знаходьте час і запрошуйте отих серйозників десь на відпочинок, у компанію людей, де б вони розслабилися. І тоді ви побачите їх у геть іншому ключі.

– Скажи, а чому саме у жовтні ви з Владом вирішили розписатися?

– Бо в ці дні він просто зміг приїхати з «Чорноморця», з Одеси, до Києва. А відтак на його День народження, другого листопада, ми презентували свої обручки: їх цілий місяць виготовляли знані ювеліри Лабортас і Карпова. Ці персні з особливим змістом і певною філософією, а всередині на них написано Владислав і Маргарита.

– Чула, вінчатися плануєте в одному з храмів західної України...

– Та ні, вінчання ми хочемо влаштувати у мій День народження, на воді. Вже надибали велику білу яхту, яка може пропливти по Дніпру, знайшли місце, пов’язане з Аскольдовою могилою, де відбуватиметься церемонія.

– Маргарито, а як ти сприйняла новину, що станеш бабусею? І загалом, як воно – бути такою молодою бабусею?

– Та нормально я до всього поставилася. Донька не планувала поки народжувати, але, на відміну від мами, протрималася ще три роки, оскільки я свою неньку ощасливила внучкою у дев’ятнадцять. А Жені вже двадцять два, вона зі своїм громадянським чоловіком живе у Києві, а на вихідних вони приїжджають до нас, у заміський будинок. Ні, не почуваюся я бабусею, бо різниця у віці між моєю Василинкою і внучкою всього півтора року, тому це ніби четверта дитина з´явилася. Лізі – три місяці, а Василині – рік і вісім місяців...

– Втім, це не завадило вам уже вивести доньку в світ. До речі, якими ростуть ваші діти? Як Віталік вчиться у школі?

– Син уже другокласник, він любить спорт, щоправда, я не бачу в ньому футболіста. Ми даємо можливість грати, він хоче, але, мабуть, це лише бажання вгодити татові. А вчиться Віталік на відмінно, любить малювати і пише вірші. А ще він фотографує, монтує кліпи. Себто творчість – його стихія. І він такий собі інтроверт, що намагається всього досягати максимально, старається, а як щось не виходить, то емоційно переживає. Але то хороша риса, тож я допомагаю йому розвинути хіба впевненість у собі, бо нині хлопчики чомусь більш вразливі, ніж дівчатка. От Василина наша більш адаптована до навколишнього середовища. Бойова, як і всі дівчатка…

P.S. Маргарита Січкар – «єдиний ресторатор в Україні, що має відповідний диплом…» 

Жанна Куява