Секс, слем, гендер!
Хоч це й банально, та еротизм у літературі не можна не розділити на умовно духовний і тілесний. Почнемо з другого, адже саме з ним пов’язані головні стереотипи. Чи багато приділяють уваги сучасні поети і прозаїки тілесним статевим пристрастям? Нескладно помітити, що відвертих сцен у книжках предостатньо. Ось у новому романі Оксани Забужко „Музей покинутих секретів” у криївці УПА відбувається оральний статевий акт. В іще одній нещодавній книжковій новинці, романі Олеся Ульяненка „Там, де Південь”, у пошуках цікавого життя донька офіцера кохається — під наркотиками — з двома миколаївськими хлопцями кримінального типу.

Між іншим, складається враження, що вияви тілесного еротизму частіше й послідовніше трапляються у поезії, аніж у прозі. Особливо це стосується умовно більш розповідного й риторичного поетичного напряму, що його хтось генетично пов’язує з нашими вісімдесятими, шістдесятими й двадцятими, а хтось із бітниками. Сексуальні метафори, кумедні, сумні й філософські сюжети, базовані саме на сексі, — все це регулярно присутнє в поезії навіть там, де еротизм залишається тільки більш чи менш яскравим тлом для інших речей. А ще більше, звісно, в слем-поезії (пік моди на слем-турніри, здається, позаду, але все одно серед молодої поезії слем-рух посідає помітне місце), в котрій завжди завдання номер один – привернути увагу слухачів, а не читачів якою-небудь ефектною штукою. Секс у ролі ефектної штуки виглядає цілком переконливо. І то не лише в юних і нахабних авторів, котрі хочуть завоювати собі місце в тусовці уявним запахом сперми. Переважно на сексі був побудований, наприклад, виступ на слем-турнірі нещодавнього фестивалю „Сліва-фест” братів Капранових.

Натомість прозаїки постільних сцен часто уникають. У тому числі й там, де на них чекає читач. Приміром, в останній книжці Люко Дашвар, котра позиціонується як відверто комерційне видання, та ще й має на обкладинці фотографію оголеної дівчини. Або взяти Сергія Жадана, котрому приписують імідж письменника хуліганистого та не надто пристойного. Якщо в його поезії сексуальний заряд підтримується хоча б якимись дотиками, натяками і т.п., то в прозі еротичної тілесності практично нема.

А ще є враження, що сфера еротичного дещо більшою мірою залишається за авторами-жінками. Можливо, це наслідок поки що нетривалих традицій гендерної емансипації в Україні, через що в абсолютній більшості родин виховання відбувається так, що інтимна і чуттєва сфери „по дефолту” виявляються більш жіночою територією. Письменники, правда, публіка специфічна і часто соціально нестандартна, але тим не менш, скажімо, поезія Ірини Цілик набагато чіткіше й концентрованіше еротична навіть у таких непрямих побудовах, як подяка жінки Богові за свою фізіологічну будову, ніж у текстах її колег-чоловіків.

Поетичний, ніжний і брутальний виміри еротизму
У сучасній українській літературі, як видається, тілесний вимір еротики трапляється переважно в трьох видах. Мабуть, тут варто застерегтися від претензій на академічні лаври – ця „класифікація” ґрунтується суто на читацькій практиці, і кожен охочий може запропонувати щось науковіше, концептуальніше та зручніше. Є, правда, сумніви з приводу поєднання „зручнішого” з „науковішим”, але менше з тим. Одне слово, перший тип можна назвати поетичним. Маються на увазі твори, де статеві акти й супутні переживання подаються пафосно, орнаментально, драматизовано. Приклад – повісті „молодої надії української прози” (в котрій уже, правда, багато хто встиг підрозчаруватися) Артема Чеха. У його останній книзі „Сині двері зліва” є епізод, фабула якого насправді вельми приземлена. Герой знайомиться з одруженою лікаркою, йде з нею на застілля у лікарні, потім забирає до себе додому, а на завтра вона каже йому, що нічого серйозного з ним мати не хоче, їй просто подобається секс. Однак усе це супроводжується піднесеними порівняннями, метафорами й описами, хоч і самоіронічними, але від того не менш яскравими – тож у підсумку зовсім не дивно, що герой після такої події впав у депресію. В багатьох подібних текстах (особливо, звісно, це стосується поезії) секс подається як дуже масштабне і потужне переживання, з виразним сугестивним естетичним впливом на читача.

Бувають також такі прояви еротизму, які варто назвати ніжними. Тут сугестивний вплив уже не стільки естетичний, скільки еротично збудливий. Секс описується вже менш вишукано, менш метафорично, зате з підкресленням чуттєвих деталей. Наприклад, так відбувається в прозі Юрія Винничука. При цьому Винничук часто вдається до своєї характерної іронії, еротичні пригоди набувають кумедного вигляду, проте не втрачають чуттєвості. Сюди ж можна віднести, скажімо, й таке по-своєму яскраве явище, як декламована, сповнена ніжності поезія Лесі Мудрак, що виконується у вкрай екстатичній манері.

І нарешті брутальний еротизм. Гидка обстановка, болючі відчуття, відсутність сентиментів – у всьому цьому теж є своєрідна естетика і своєрідна сексуальність. У вельми концентрованому вигляді ми її маємо змогу побачити, скажімо, в уже згадуваного Олеся Ульяненка. Статеве життя його персонажів відбувається в зовсім не романтичному середовищі уркаганів, повій, серед зовнішнього і внутрішнього бруду, вбивств, бійок, пограбувань, насичених яскравою, але надзвичайно депресивною метафорикою. Відповідно, і секс тут далеко не завжди надається до того, аби бути в традиційному розумінні „красивим”.

(Не) втрачаючи контроль
Можна ще згадати про ті твори, де секс виступає лише як риторичний прийом чи технічний засіб для повороту в той чи інший бік сюжету твору чи його ритмічної структури, але не має самодостатнього значення. Настав час запитати себе, чи має тілесний еротизм сучасної української літератури якісь морально-етичні обмеження і чи повинен він їх мати? Непросте, насправді, питання. Відповісти, що „єдиною межею може бути стиль”, означає злукавити.

У багатьох авторів наявний такий запобіжник, як самоцензура. З різних причин вони не дозволяють собі дуже відвертих і надто брутальних описів. Понад те, особисто мені не траплялася така книга, де секс був би абсолютним центром усього тексту, де все було б заради сексу, в його ім’я і де панувала б еротика заради еротики.

Втім, самоцензура – самоцензурою, а от чи мусять бути якісь зовнішні обмеження? Звичайно, не йдеться про те, що можуть запропонувати нинішні владні й навколовладні структури на кшталт сумнозвісного НЕКу. Ідеться про можливість чи неможливість цивілізованого контролю. Якими мали б бути критерії обмежень? Уникнення відвертих сцен за участю дітей і тварин? Детального опису геніталій? Або ліміт у 20% зображення геніталій від загального змісту твору, пропонований НЕКом? Проблема в тому, що будь-яке чітке розмежування еротики (дозволеного) та порнографії (недозволеного) матиме великою мірою суб’єктивний характер, і захист моралі входитиме в суперечність із захистом свободи слова. На мою суб’єктивну думку, єдиним, хоч і недосконалим рішенням могло би бути маркування еротичних видань, продаж на окремих стендах і відмова від друкування виразно жорстоких, педофілічних і зоофілічних творів.

Без почуттів – нікуди
Від зоофілії піднімемося різко нагору, до, так би мовити, еротизму духовного, сиріч високих почуттів. Нещодавно „Літакцент” проводив анкетування деяких письменників та критиків про місце в сучасній літературі духовного складника любові. Часто зустрічалася думка про те, що нині письменники майже забули про любов, сконцентрувавшись виключно на сексі.

Можливо, згадуваний тут Сергій Жадан не найкращий приклад не-зосередженості-на-сексі, бо в нього й високі почуття у творах не домінують. Там переважає радше таке собі внутрішнє світло загальної любові релігійного типу (хоч з останнім навряд чи погодився б сам Жадан). Напиклад, вірш „Словники на службі церкві” – типове втілення абсолютно романтичних любовних емоцій, страждань з приводу від’їзду коханої людини і – “ніщо її не зупинить/ ніхто її не переконає/ близько 100 тисяч слів і словосполучень/ і навіть не можна з нею поговорити”.

Дещо цинічніший у своєму розумінні любові Юрій Винничук. Він запросто дозволяє собі прийоми на кшталт такої пародії на вірш дуже романтичного поета Сосюри: „Так ніхто не кохав/ Через тисячі літ,/ І куди я не пхав,/ Ти холодна, як лід”. І все ж поза веселим розгільдяйським скепсисом не надто переконливого побутового донжуанства можна побачити і трагізм, і фатальність людських стосунків, і ненаситне прагнення саме до духовного єднання.

Або чим закінчується несправедливо таврований роман Юрія Андруховича „Дванадцять обручів”, як не перемогою любові (і її неодмінної жертовності, хай би як неоднозначно не звучало це слово у постмодерному контексті) – всупереч закоханості, всупереч сексу, всупереч самому довколишньому життю? Тож можна сміливо сказати, що духовні прояви любові в літературі нікуди не щезли. Вони, правда, стали менш декларативними й пафосними, часто прикрашають себе іронічною маскою чи медитативною сентиментальністю (як, наприклад, у поезії Костя Москальця). Але продовжують хвилювати й авторів, і їхніх героїв, і читачів. Тобто, звісно, найбільш чуйну і проникливу їх частину. Не ту, для якої книжки видаються, а ту, для якої вони пишуться.

Олег Коцарев