Напередодні Всесвітнього дня письменника кореспондент “ВЗ” вивідала у найвідоміших українських авторів, коли саме вони зрозуміли, що їхнє покликання – література. Звісно, більшість із знаних нині письменників можуть із упевненістю відповісти: “Скільки себе пам’ятаю...”. Та все ж – коли саме літературні зірки України свідомо взялися за перо (чи то за клавіатуру) із цілком окресленою думкою: “Те, що я зараз пишу, - література. Ці тексти видаватимуть, їх читатимуть, перекладатимуть...”.

Галина ВДОВИЧЕНКО: «Це не історія стосунків хлопця та дівчини – це портрет мого покоління»

З думкою про те, що це буде саме книжка, писала перший роман “Пів’яблука”. А до того часом писала просто так - для себе. Робила це переважно у відпустках, без жодної претензії на видання у майбутньому. Хоча тепер бачу, що ці зошити можуть трансформуватися у романи, казки, кіносценарії… Коли людина пише, вона одержима тим, що робить. Особливо під кінець роботи над новим твором, коли відмовляєшся від усього другорядного, відкладаєш деякі речі на потім і кажеш подумки: дозволь, Господи! (Так дід мій говорив, і я тепер не раз ці слова згадую). Бо не лише від твого бажання усе залежить, мають зійтися докупи кілька важливих чинників. І пишеш – часом на піднесенні, а часом примушуючи себе.

Якби не це запитання, я б не зробила одного відкриття. Згадала про себе одну річ – і розшукала чорний грубий зошит, який вперше взяла до рук за багато років. Він, виявляється, навіть назву має - як повість чи роман. Записала у ньому історію свого кохання, коли мені було вісімнадцять. І тепер бачу, що це майже готова повість про старшокласників - з сюжетом, інтригою, персонажами, реаліями того часу: яку музику слухали, що читали, які фільми дивилися, у що одягалися і як любили. Але тоді я писала, не думаючи, що це може бути книжкою. Лише хотіла записати цю унікальну, як мені видавалося, історію. Тепер бачу, що це не історія стосунків хлопця та дівчини, – це портрет мого покоління.

Маріанна КІЯНОВСЬКА: «Школяркою спалила свої щоденники...»

Не впевнена, що, пишучи, замислююся над перспективами видавання-перекладання моїх віршів. Не хочу лицемірити, стверджуючи, нібито це мене взагалі не обходить, але у момент настання «екстази» (так цей стан називав Антонич) зовсім не думається про читача. В «екстазі», як і уві сні, ти - неминуче сам, тільки ти, наодинці з текстом. Стосунки з текстом, хоч на мить, але стають фізично-чуттєвими, сповненими насолоди, і водночас - межовими, нестерпними. Чужа присутність, найменша думка про читача-видавця-перекладача вириває з «екстази», змушує прокинутися, опритомнює. Для мене фраза: «Те, що я зараз пишу, - література», - зі словом «зараз» узагалі неможлива. Тому що «екстаза» - за своєю суттю не літературна і не “профанна”: вона поза буденним, раціональним мисленням. «Екстаза» приходить тільки НІКОЛИ: це прекрасна зупинена мить тривання у вічності. Іноді вона є по-містерійному страшною.

Усе ж, найвідвертіше на запитання про те, коли саме усвідомила, що я - письменник, можу відповісти, відштовхуючись від протилежного. Колись давно, ще школяркою, спалила свої щоденники... Чому? Відповідь на це запитання - уже в дорослому віці - стала для мене справжнім випробуванням. Довго намагалася відповісти на нього чесно. Начебто не мала причини їх палити: там не було нічого поганого, ніякого компромату, там не було імен: писала, в основному, про себе, це були оголено-справжні, живі, відверті «досвіди». Тому, думаю, що спалила свої щоденники якраз «за правду» (так, як іноді вбивають людей). Я спалила їх, коли вперше нутром відчула, що мені треба писати так само чесно, але інакше: наприклад, прикриваючись личинами. А ще я спалила їх, бо мене шокувала історія щоденників Кафки. Не виключено, що я тоді приміряла на себе тінь Кафки - і ніби сама пережила трагедію вразливого, зболеного чоловіка, якого виставили голим перед натовпом, тому що один його добрий друг неоковирно вирішив, що так буде краще. Спалила свої щоденники, щоби ніхто і ніколи їх не опублікував.

Юрій АНДРУХОВИЧ: «Довгий час нікому не показував того, що пишу»

У найзагальніших рисах розповім таке: десь на 16-му році життя почав писати вірші. Про друкування не хотілося навіть думати - воно було за межею можливого. І до того ж я нікому довгий час не показував того, що пишу. Але потім, на першому курсі інституту, декому показав. І коли ті, кому я показав свою творчість, мене, так би мовити, визнали, - остаточно повірив у себе. Усю історію мого літературного становлення виклав у «Таємниці».

Андрій КОКОТЮХА: «Ще до кінця не усвідомив себе письменником»

Ще до кінця не усвідомив себе письменником. Я - людина, яка пише книжки і сподівається, що їх читатимуть люди, котрим подобається жанрова література (її ще називають розважальною, я не заперечую і не бачу нічого в цьому принизливого - розвага означає радість). Насправді ще з підліткового віку, коли писав у загальних зошитах, не дозволяв собі робити це абияк. Їх читали мої однокласники. Пригодницької літератури не вистачало, тож мої зошити компенсували брак розважального чтива. Ще тоді писав так, ніби це завтра видаватимуть, а післязавтра - продаватимуть. Але вперше подумав: «Ось про цю книгу говоритимуть найбільше!», коли в лісі, на дідусевій пасіці, придумав «Шлюбні ігрища жаб». Потім таке подумалося тільки раз: у поїзді Житомир-Харків, де прийшла в голову ідея «Темної води».

Марія МАТІОС: «Вірші – це «самочитання»

Можу сказати з точністю до дня! Це був 1992 рік, коли я поставила крапку в першій своїй великій новелі - «Юр’яна і Довгопол». До того я вже 10 років була в літературі. Мала кілька книжок. Але це були вірші. А вірші – це, переважним чином, «самочитання». А ось коли у мені завирував вулкан чужих доль, трагедій, вибору... Після друку «Юр’яни і Довгопола» у журналі «Київ» із передмовою Володимира Дрозда (світла йому пам’ять) я точно знала, що це - література. І що це вже - «діагноз». Новела “Юр’яна і Довгопол” залишається однією з найкращих моїх речей (не за моїм визначенням). Вона є у всіх виданнях «Нації». І перекладена на кілька мов.

Брати КАПРАНОВИ: «Зрозуміли, що українською треба писати інакше, ніж російською»

У нашій родині писати - норма. Мама складала чудові вірші, в юності подавала серйозні надії, але не склалося - робота, діти, тобто ми. Тому мама писала для себе, іноді друкувалася у газетах, а ще - була штатним поетом у районній лікарні. Тоді ми і зрозуміли, що поезія може бути потрібною. Що за ювілей без поетичного привітання? А День медика?.. Звісно, це ремісництво є досить обтяжливим, тому мама стала залучати нас до співтворчості - щойно ми змогли стати до «станка» - десь із п’ятого-шостого класу. Спочатку складали вірші разом, а десь класу із сьомого мама почала доручати це нам самостійно - даючи коротке резюме на героя. Так ми стали поетами. Мама уважно стежила за якістю віршів, за технікою та оригінальністю. А великі поеми – наприклад, про шкоду куріння, - ми складали знову всією родиною - з мамою, бабусею і старшим братом. Було весело і цікаво. А головне - ми зрозуміли, що навіть халтурний вірш має містити “родзинку”. Так, власне, і почали писати перші твори для себе - вірші, поеми, рок-опери і навіть драму. Першим прозовим твором у нас була п’єса. А першодрук був у альманаху «Тихий омут», який ми видали вдома у двох примірниках, зате з кольоровими ілюстраціями та у твердій палітурці. Чи ставилися ми до своєї творчості серйозно? Авжеж. З першого рядка. Уже тоді зрозуміли, що головне - вразити того читача, на якого розраховуєш. Тоді ми розраховували на родину та друзів. І вражали їх.

Потім прочитали у газеті, що на честь всесоюзного конгресу фантастів оголошено конкурс фантастичного оповідання, - вирішили написати оповідання. Нас запросили на конгрес і навіть присудили якийсь приз. Але до того моменту ми написали ще кілька оповідань, тож підійшли з ними до усіх метрів, які з’їхалися на конгрес. Час для нас знайшов тільки Володимир Савченко, авторитетний на той час фантаст. Він уважно прочитав наші оповідання і сказав, що стріляємо з гармати по горобцях: що так, як ми пишемо, треба писати не про всіляку дурню, а про глобальні речі. І підсумував: оповідання треба перекласти українською, бо так легше опублікувати (це був “Совок”, він мав свої особливості). Послухалися метра, попри те, що української в школі не вивчали. Результат нам не сподобався. Зрозуміли, що українською треба писати інакше, ніж російською, не про те і не про тих. Зрозумівши це, сіли за свій перший український твір «Битий шлях». Він, до речі, зараз вийшов друком - у збірці «Зоряний вуйко». Вигадали собі фантастичний світ - озоновий шар зник, сонце палить землю, люди живуть під землею. Але їм потрібна сіль – отже, знову з’являються чумаки, які ходять до Криму через степи, заселені монстрами та верхніми людьми з лускою замість шкіри. Насправді це був такий собі ренесансний твір. Як тепер розуміємо, нас цікавило - як люди стають людьми у нелюдських умовах, як у них всередині відроджуються моральні та культурні пріоритети попри те, що в руках автомати і треба воювати. Потім з’явився «Битий шлях-2», потім - роман «Адес» про цей самий світ і про те, як в українцях відроджується культура. Така собі алегорія сучасного стану суспільства... Роман, щоправда, десь загубився, але повісті можна почитати. Самі перечитали їх не без задоволення.