Потрясіння Плужником – так, озираючись у далекий 1966-ий, коли після тривалої перерви вийшло скромне за обсягом вибране поета, означив би я стан ошелешеної ним свідомості. Хоч свідомість та не була готова до всеохопного сприйняття цієї книги. Як, смію думати, не зовсім готовий був і її упорядник, він же автор прозірливої статті «По той бік спокою» Леонід Новиченко.

Потрібно було, щоб сталося те, що сталося, аби на румовищах імперії постала на повен зріст постать цього унікального поета.

Значна заслуга в утвердженні творчості Плужника в читацькій свідомості належить Леоніду Череватенку. Видані через 22 роки після вибраного «Поезії» з його розлогим і ґрунтовним есеєм та примітками, досі лишаються найкращим надбанням плужникіани.

Після публікації нариса Людмили Скирди «Євген Плужник» /1989/ на якийсь час запала пауза, хоч у періодиці й з`являлися матеріали, присвячені поетові. І ось цю паузу урвала монографія відомого літературознавця, фахівця з теорії та історії літератури Миколи Кодака.

Назва її дещо несподівана «Огром Плужника-поета». І це зрозуміло. «Огром» віддає гуркотом грому. Для поета, який декларував свою т и х і с т ь, знижував тон до буденної інтонації, г р о м о в і с т ь була принципово неприйнятна. Усі його вірші – її оскарження.

Та вловлюється в назві монографії свідомий акцент. Я назвав би його протестним. Зумовлений він, як на мене, неспівмірністю значущості поезії Плужника з її розголосом і розумінням. За всього визнання, вона вона досі не посіла того місця, на яке заслуговує. І – за інерцією сприйняття – перебуває в затінні імен давно вибудованого критикою першого ряду.

Несправедливо. До 10-річчя загибелі поета у соловецькому таборі в еміграційній пресі з’явилася стаття В. Державина. Початок міг бути її кінцем. Але Державин знав, що робив. Ім’я Плужника не належало до гучних. На ту пору тим паче. Критику було важливо не просто вказати на явище, а розкрити його, обґрунтувати, прихилити до нього необізнаних і скептиків.

«Якби поетичний геній визначався (як це багато хто думає) індивідуальною неповторністю стилю, відсутністю наслідуваних літературних або й пісенних зразків та попередників – лірика Є.Плужника, безперечно, становила б найвище мистецьке досягнення в цілому українському письменстві. Бо не в самій лише українській, а й у світовій літературі навряд чи знайдеться безпосередніше, вільніше від усіх видів риторики та “літератущини”, висловлення найбезпосередніших і найуніверсальніших почуттів – зневіри, втоми, нудьги».

Так уже в першому пасажі критик віддав сповна поетові – поетове, щоб невдовзі з подивом зауважити: «Це – небувала ще в нашому письменстві ілюзія абсолютної природності».

Кодак розглядає постать Плужника в імперському часопросторі, не випускаючи з поля зору передусім те, що діялося тоді в літературі російській. Погоджується, опонує, коментує. Звертається до Блока, Пастернака, Заболоцького, Багрицького. Це цікаво. Надто в тій частині, де йдеться про знамениту статтю Блока «Мистецтво і революція».

Віддаючи належне попередникам, які писали про Плужника, він не схильний безоглядно вірити кожному їхньому слову. Навіть якщо задіяні такі авторитети й знавці творчості поета, як Рильський і Новиченко.

Ці моменти наближень, уточнень чи й прямих заперечень, зумовлених розумінням залежності попередників від диктату часу, — з найчитабельніших. Скажімо, Кодаку видається некоректним зіставлення Галілея Плужника з Галілеєм трагедії Брехта, до якого вдалася авторка нарису про поета. Він переконаний, що ім’я Галілея в поемі не образ-персонаж, а світоглядна закономірність, культурна, а не психологічна іпостась, «яка природно почувається в мозку інтелігента, принаймні – освіченої людини і яка неприступна зору тих ”нудних киян”, які населяють “вулиці” і “базар” міста в конкретний період суспільної історії».

Апелюючи до Блока, зокрема — до його Христа з поеми «Дванадцять», який таки же невидимий, як і Галілей Плужника, Кодак наштовхує читача на роздуми, що виходять за межі тексту. Аналіз поеми видається найглибшим у його праці.

«Галілей» — із взірцевих надбань українського слова. Поема вофстину невичерпна і надається до різнотлумачень, як жодна інша будь-якого автора. За винятком хіба що «Сліпців» Бажана. Але там випирає тенденція. Тому й викликає недовіру.

«Галілей» – поема широкого дихання. Багатовекторна. Один із них: «Революція, голод і війни, і маленького людського серця агонія!»

Для Плужника найцінніше – людська с а м і с т ь. Неповторність індивідуального життя з його космосом – тимчасовим і вічним.

У «Галілеї» стриманість і спокій полишають поета. «Вірю – сльоза одинока каліки Важить більш, ніж промови, баланси і тисячі віршів і драм!»

«Галілей» – поема-виклик. Виклик передусім революціям – минулим, нинішнім і грядущим. «І не вірю, не вірю – ні! – що сотворить добро недобрий!» Алюзія настільки промовиста, що дивуєшся й зараз: як цього не помітили сторожові цербери злочинного ладу.

«Галілеєм» Плужник обвів режим круг пальця і незлобливо покепкував над читачем, який мав наївність повірити: «Я тихенький, тихенький… Тихіш од трави. Взагалі я дуже тихенький». Звернімо увагу: останній рядок фактично зайвий. Він і вживаний заради того, щоб позбиткуватися чи розважитися. Доказ тут же, через строфу: «Тільки ж, може, це з того, що я відтіля, Де закон – не по разу вмирати!»

Якби зі спадщини Плужника лишився тільки «Галілей», то й тоді його творець заслуговував би на звання великого поета.

Доростаємо до Плужника важко. Які ілюстрації напрошуються до цього геніального твору. Який простір відкривається для розуму та уяви. Поема – вчитаймося – сама підштовхує до новацій, несподіваних рішень.

Певна річ, праця Кодака не дає відповіді на всі питання. Автор знає про це, тому й твердить, що кожний новий історичний контекст надає слову Плужника нового звучання. Про це звучання й хочеться поміркувати.

Плужник просвітлений часом. Те, що вчора було невидимим, сьогодні очевидне. Державин, який твердив про аполітизм Плужника, вбачаючи у ньому ледь не апологета мистецтва для мистецтва, помилявся.

Міні-балади поета, у яких невідомо хто кого розстрілює, хто кат і хто жертва, – позиція, що змушує озирнутися на М.Волошина. Але Волошин декларував свою позицію «над боротьбою». Плужник висловлюється опосередковано. Він намагався її приховати, та як художник не міг не перейнятися трагізмом дійсності. Поет органічно відреагував на божевілля часу, тому так багато болю і співчуття. Вони вражають тим більше, що Плужник феноменально стриманий. Та чи не кожна з його фабульно-сюжетних мініатюр за вмістом матеріалу – поема. Читач стає мовби співавтором. Така сила лаконізму, доведеного ледь не до протокольності

Плужник – індивідуаліст. Носій цінностей особистості. Ці цінності він відстоює у тільки йому властивий спосіб. Без жодного спротиву, більше того – охоче випускає на авансцену тих, хто проливав кров за «щасливе» майбутнє. Сам же (обійдемось без ширми ліричного героя) намагається вислизнути в затіння. Але при цьому настирливо й послідовно називає себе і собі подібних слабкими, маленькими, сіренькими, похилими як трава, навіть перегноєм. Він так варіює свою слабкість-малість, що виникає підозра – щось тут не так. Підозра стає переконанням, як тільки починаєш зіставляти віддалені шматки тексту між собою і ловиш поета на суперечностях і «крамольних» обережностях. Тут, як і в «Галілеї», – виклик. Виклик системі.

Цікавий, а почасти й несподіваний погляд на поему «Канів». Поділяючи твердження Л.Череватенка, що твір історіософський, дослідник, рухаючись у цьому напрямку, висловлює чимало свіжого й точного. Втім, те ж саме можна сказати й з приводу лірики Плужника. Як ось побіжне зауваження про реформування жанру балади.

Кодак звертався до творчості поета в різні періоди життя. Є навіть прямі посилання на Леніна. Автор не став переписувати давніх текстів. У цьому є свій резон.

«Канів» із формального боку найменш плужниківська — чи взагалі не плужниківська — поема. Вона ввела в оману багатьох його дослідників, з Рильського починаючи. Плужник мовби заговорив мовою тих, кого він у «Ранній осені» поблажливо називав «втішними диваками», арбітрами метру й еллінського хисту, для яких «поезія лиш там, де вже віки в класичній формі не лишили змісту».

Замолоду я теж пройшов мимо цієї поеми. Попри її вигадливу, складну, доведену до формального блиску строфічну побудову, видалася вона мені нудною. Тепер думаю інакше. За її мундирним вбранням – той же Плужник з його сум’яттями, болями, сумнівами, суперечностями.

У «Каневі» поет багато сказав про себе. Але не тільки. Він порушив ті питання, на які його оптимісти-сучасники воліли заплющувати очі, а, можливо, і не бачили їх: оптимізм привчає до фальшу.

Одне з тих питань – місто й село як теза й антитеза. І як осереддя суміші добра і зла. У контексті сьогодення поема Плужника засвічується новими історіософськими гранями і це пряме свідчення аксіоматичного – на кожному новому виткові календарної спіралі оновлюється й істинний поет. «Живі уламки днів старовини! Убогі стріхи, вквітчані вишнями, Хто сліз гірких над вами не ронив, Хто не болів і не болить за вами!»

Ця ностальгійна нота не завадить Плужнику, озираючись на «береги, ще за дитинства милі», сказати гіркі слова, що там, на тих берегах «назавжди народній дух спочив, Пісні створивши красні та безсилі».

Це в «Каневі» поет зауважить роздвоєність українського інтелігента між т у т і т а м, між містом і селом, не приховуючи і драми власної: «Чужий, чужий я цим новим богам, З своїм селянським розминувшись Богом!» І там же назве Вкраїну м и л у найнепомітнішою з усіх країн.

«Канів» завершується рядком: «І над Дніпром занедбана могила!» Акцентований знаком оклику, він сприймається як похмура пророча візія.

Кодак спонукає знайти на полиці томик поета і перечитати. Епітет «молодий» стосовно Плужника видається неприродним. І це при тому, що життя його обірвалося рано, а перша книжка «Дні» вийшла, коли йому було 26. «Мені щораз нудніше у товаристві друзів-юнаків».

Зізнання не випадкове. Плужник – поет з таким багажем дочасного досвіду, що його вистачило б на кілька життів. Втома, зневір`я, нудьга, відчуження від світу й водночас інтенсивне його переживання, трагічна іронія й радикальний скепсис (Державин), самотність – постійні супутники його музи. Але ці, з погляду безнадійного оптиміста, ущербні стани душі – сутінкові, вечірні, нічні – ніколи не завершуються надривом. Плужник ще й до виходу «Днів» був старий. Але старий недосконалістю й болями світу.

Дочасна (не календарна) старість викликала до життя і ні на кого не схожу, абсолютно унікальну поетику як найадекватніше віддзеркалення його фенотипу.

Плужник усе життя повторював наче заклинання слова с п о к і й, щ и р і с т ь і їх похідні. Обов’язковими у його аутотренінгу стали витримка, розважливість, той недемонстративний стоїцизм, що не зрадив йому і в останні хвилини життя.

Нагадаю. Плужник помер у соловецькій тюремній лікарні. Перед смертю розпорядився, щоб його верхній одяг і пальто передали тим, до кого він прихилявся, хоч знав, що його побажання не буде виконано. Наближення смерті передбачив непомильно. Попросив у санітара води: «… вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру».

Зі спогадів того санітара: «Плужник повільно вмочив праву руку, підніс її до чола і так тримав її якийсь час, закривши очі – як людина, що пригадує; потім знову вмочив пальці обох рук у воду і слабо потер їх одну об одну. Потім обтерся рушником, що його я подав, – так само повільно, мляво. Я поміг йому лягти і закритися коцами до підборіддя; взяв миску і відійшов з нею. По якійсь хвилині-двох я знову був коло ліжка. Письменник уже не дихав…» (Євген Плужник, Три збірки, Мюнхен, Інститут літератури ім. Михайла Ореста, 1979).

Поет знав, що каже: «бути щирим – не всім зуміти». І не боявся суворого суду сучасника саме тому, що «нащадкам безстороннім» промовлятиме моя спокійна щирість».

В оцій спокійній щирості – ключ до своєрідності письма. А позаяк вона живилася вродженою шляхетністю і набутою культурою, то й сталося рідкісне преображення, яке обертає простого смертного на великого поета.

Щирість потребує довірливої інтонації. Плужник довів її до межі досконалості. Я сказав «довів» і – засумнівався. Та нічого він не доводив. Просто сказав те, що сказати міг тільки він.

У його першій книжці відсутні сліди навчання і впливів. І коли б ми достеменно не знали, що то перша книжка, то не повірили б, що належить вона, за нашими вимірами, початківцю.

Кодак недовідомим чином змушує згадати Тичину: «Молодий я, молодий, Повний сили та одваги, Гей, життя, виходь на бій, – Пожартуєм для розваги! Гей, життя, ставай, тремти! Дай я з тебе посміюся. Хто сміліший: я чи ти – Подивлюся, подивлюся».

Посміялося життя. Виявилося «смілішим». З’ясувалося, що «сили та одваги» замало.

Плужник, природно, не міг вдаватися до таких молодечих декларацій. Поет був свідомий того, що для багатьох він – «запеклий песиміст».

Я ж почуваю так: скажу – бо мушу! –
Хоч щось своє, неказане ніким.
Коли рядкам якимсь звіряти душу,
Тільки таким!

Тичина зламався. Плужник вистояв. Вистояв навіть у смерті, не давши їй зруйнувати його цілісного образу.

Ні, неможливо, як це пропонує Державин, сприймати Плужника у відриві від життя і соціального оточення. Цебто як чистого естета.

Євген Плужник – поет, який, не впадаючи ні в пафос, ні в немудру фронду, зумів в екстремальних умовах зберегти природний тон. А там, де був ризик зриву, навчився мовчати між рядками так, як це уміють тільки майстри першої руки.

Плужників парадокс: він «носився» зі своєю с л а б к і с т ю так довго, що вона стала… с и л о ю. Монолітом малої за обсягом, але потужної за якістю поетичної спадщини, за якою стоїть різко окреслена особистість зі своєю неспростовною правдою: с и л а с л а б к о г о з д а т н а п р о т и с т о я т и с и л і с и л ь н о г о.

Гадаю, цей парадокс із тих, що не потребують додаткових тлумачень. Спробуймо поміняти лінзи наших окулярів і поглянути на Євгена Плужника під цим кутом зору.

Володимир Базилевський