Крім цього, він є автором низки літературознавчих статей, краєзнавчих есеїв. Останнім часом пан Василь активно займається упорядкуванням антологій, які виходять друком у серії «Приватна колекція». Що спонукало письменника раптом узятися за впорядкування й видання чужих творів, ми розпитали у Василя Ґабора.

— Пане Василю, розкажіть, чому упорядковувати антології вам зараз цікавіше, ніж писати?
— Я двадцять років писав одну «Книгу екзотичних снів та реальних подій», і все, що хотів, сказав у ній. Після цього майже нічого не пишу. Але письменник не обов’язково мусить постійно писати. Власне, зараз я не відчуваю потреби писати, бо сучасна ситуація в українській літературі нагадує мені ту, яку окреслив Вільям Фолкнер у своїй нобелівській промові. А він сказав, що в літературі перестала існувати проблема духу і що молоді письменники відвернулися від проблем людського сердця, яке знаходиться в постійному конфлікті з самим собою, а тільки цей конфлікт може народити хорошу літературу, бо все інше не варте опису. Отож молоді письменники пишуть не про кохання, а про пороки та про перемоги, які не приносять ні надій, ні співчуття. Можливо, тому й почав більше займатися видавничими проектами, аби показати найкраще, що є в українській літературі.

— За якими принципами підбираєте твори для серії «Приватна колекція»?
— На початку проекту, 2002 року, у мене була одна мета: показати панораму літературного покоління 80-х ХХ ст. Я прагнув, щоб антологія була корисною читачам, тому подав детальні біобіліографічні відомості про кожного з авторів та літературу про їхню творчість. І це спрацювало. У виданнях «Приватної колекції» я міркував представляти виключно покоління 80-х, та згодом прийшлов до усвідомлення, щоб рухатися вперед, треба знати, що було перед тобою. Так почав друкувати твори письменників 60-х років ХХ ст., Валерія Шевчука, Ніни Бічуї та ін.

— Знаю, що у вас особливе ставлення до українських перекладачів…
— Українські перекладачі, на моє переконання, найбільш упосліджена категорія творчих працівників. Мене завжди це обурювало, тому й придумав серію «Майстри Українського Перекладу», де поруч із відомим зарубіжним автором подається самобуній український перекладач. На звороті книг цієї серії ми вміщуємо світлини не лише письменників, а й перекладачів. Ретельно продумуємо й оформлення книг. Наприклад, для «Венери в хутрі» Леопольда фон Захер-Мазоха у перекладі Наталки Іваничук ми використали світлини еротичної пластики Львова, які теоретично письменник міг також бачити, бо народився і провів дитинство у нашому місті. Спонукало до цього й те, що Захер-Мазох надзвичайно темло й захоплено змалював українську (русинську) жінку та рівноправні стосунки між чоловіком-русином і жінкою-русинкою.

— Ви також відрізняєтьсь від переважної більшості чоловіків-літераторів тим, що не ділите прозу на жіночу й чоловічу.
— Коли вийшла «Приватна колекція: Вибрана українська проза та есеїстика кінця ХХ століття» мені почали дорікати: «А чому така дискримінація? Чому у вашій книзі тільки чотири жінки?» Тоді я просто не думав про стать авторів, які ввійшли до антології. Але в роботі я дуже азартна людина. І мене це настільки заінтриґувало, що вирішив видати антологію, де було б сорок жінок — бо у попередній було сорок авторів. А коли почав збирати — то для мене відкрився вражаючий світ української жінки. Прочитавши антологію, Роман Іваничук якось сказав мені: «Василю, ви зробили чоловікам велику прикрість, бо виглядають вбогішими за жінок-письменниць, вони цікавіші». Нещодавно Оксана Забужко зауважила, що чоловіків у літературі стає так мало, що незабаром жінки видаватимуть їхні твори.

— Як ви ставитесь до активності жінок у різних сферах життя?
— Коли я вчився на журналістиці, то в нас в групі було п’ять чи шість дівчат. А тепер ситуація кардинально змінилася: у вишівській аудиторії зазвичай можна побачити п’ять—шість хлопців. Враження, що в молодих дівчат, на відміну від інфантильних хлопців, більше енергії й бажання чогось досягнути в житті. Та моя дружина з цього приводу каже, що хоч і вчиться у вишах все менше хлопців, але чомусь і далі керівні посади обіймають переважно чоловіки. А як на мою думку, в Україні саме жінки починають домінувати у всьому, і ця ситуація насторожує.

— Як ви вважаєте, літературі загрожує пересичення, яке зараз проявляється майже в усьому?
— У світі панують закони, які нам важко повністю зрозуміти. На початку 90-х, коли були заборонені теми сексу та еротики, виходив журнал «Авжеж!», де цього сексу було так багато, що журнал почав викликати оскому. Перенасичення ринку книгами також можливе, але будь-яке перенасичення викликає в людини потрібну реакцію: вона відвертається від примітиву і шукає тоді чогось вартісного у літературі чи мистецтві. Та доброї літератури насправді є мало, тому я не став би говорити про проблему перенасичення в нашій літературі. Є просто примітивні книги, а в нинішніх умовах примітивний автор може почуватися дуже добре: в анотаціях про себе може написати, що він «культовий», «знаковий» і т. д., і знайдуться люди, які повірять цій рекламі, придбають книгу і гірко розчаруються. Тому, розпочинаючи роботу над «Приватною колекцією», я переслідував також мету, щоб якомога менше читачів розчаровувалися нашими виданнями.

— Але як же зорієнтуватися, «попса» чи «не попса» ховається під обкладинкою?
— Тут багато важить досвід читача та його естетичні смаки. Особисто для мене добра книга — це та, яка не дає відповіді, а ставить запитання, і її можна читати з будь-якої сторінки. Важливим є і стиль письма. А нинішня молодь так пише, ніби поспішає кудись.

— Не думаєте, що такий стан речей обумовлений часом: швидкий розвиток інформаційних технологій й інші суспільні процеси, які впливають на життя сучасної людини?
— Це обумовлене бажанням бути відомим серед людей, а не бажанням зрозуміти їх. Тож і виданнями «Приватної колекції» намагаюся спонукати людей до того, щоб краще зрозуміли себе і виробляли власний погляд на світ.

— «Добра проза ставить питання, а не дає відповіді»… Над яким питанням зараз розмірковуєте?
— Колись Дар’я Віконська, дослідниця творчості Джеймса Джойса, зауважила, що найважливіше у письменника не стиль письма, а стиль життя. Власне над цим і замислююся, бо вважаю, що стиль життя впливає на письмо. Хотів би видати монографію Віконської про Джойса. Мене завжди приваблюють аристократи духу і радію, що можу пропагувати їхню творчість.

Спілкувалася Іра Татаренко