Я, блін, гоблін, а ти, блін, хто, блін? Ця весела примовка влучно і, думається, вичерпно характеризує політичний роман Валерія Казакова «Тінь Гобліна». Минулого року цей роман вийшов у московському видавництві «Ваґріус Плюс», був перекладений автором на рідну білоруську, отримав премію О.Грибоєдова, а цього року в перекладі українською побачив світ і в нас. Отже, й ми нарешті можемо долучитись до тіньових ігор на російській політичній арені.

Хіба, спитатися, в нас нема своєї арени? Хіба наші політики менші циркачі? Хіба в нас мало, блін, гоблінів, які відкидають довголапі клаповухі тіні? Так, цього добра і в нас вистачає, однак чи є в нас чиновник такого рангу, як Казаков, котрий має літературне обдарування? В.Яворівський до уваги не береться, хоч він і голова Національної спілки письменників України. Для порівняння: Валерій Казаков закінчив літінститут Горького, працював у Російському Союзі ветеранів Афганістану, в Раді безпеки Російської Федерації, в Адміністрації Президента РФ, а нині – дійсний державний радник Президента (за іншими даними – всього лише помічник повноважного представника Президента РФ у Сибірському федеральному окрузі), член Спілки журналістів, секретар Спілки письменників Росії та рядовий член Спілки білоруських письменників. Такі козирі покриєш хіба що матом.

Роман «Тінь Гобліна» привернув увагу громадськості передовсім тому, що автор, наче виконуючи пораду літконсультантів радянської закваски, пише про речі, які добре знає. Такі книжки людям завжди цікаві; коли вояка пише про війну, корупціонер – про корупцію, а покійник – про свій досвід смерті, це викликає довіру і сприймається з більшим інтересом. І коли чиновник, який має доступ до тіла Самого, пише про кремлівські інтриги, комерційний успіх книжці забезпечений, що зовсім не виключає контрольного в потилицю її авторові. Втім, Казакову це не загрожує, оскільки книжку він написав із дотриманням корпоративної етики, ніяких серйозних відкриттів (викриттів), які потягли б серйозні наслідки, не зробив, а Той, що в Кремлі сидить, у нього вийшов ледь не посланцем Бога на цій землі.

Головний герой роману Малюта Скураш (свідомий перегук із відомим «опришком» Івана Грозного) – начальник управління Ради національної стабільності (свідомий перегук автора з самим собою – чиновником із Ради безпеки РФ). Саме його, Малютиними очима читач бачитиме Росію в непростий час – кінець правління Єльцина (у романі – Цар) і вступ на кремлівський престол його «спадкоємця» Путіна (в романі фігурує як Пужин). Автор застерігає, що «всі персонажі та події, описані в романі, вигадані, а збіги імен та прізвищ – випадкові і є плодом фантазії автора», однак ця формула вже давно стала прямим знаком, що твір базується на реальних подіях, а персонажі мають своїх прототипів. Так, в опальному генералі Плавському, який працював у Раді національної стабільності, а тоді став губернатором, легко вгадується генерал Олександр Лєбєдь – секретар Ради безпеки РФ і відтак губернатор Красноярського краю (Красноярськ – це романний Єсейськ). В інших персонажах читач, який цікавиться політикою, без натуги вгадає Лужкова, Чубайса, Ходорковського, Черномирдіна, Коржакова…

Отже, Росія на роздоріжжі, в так звану епоху «міжлизня». Як пояснює старий кадебешник, «міжлизень – це проміжок часу, коли одна, даруйте, срака пішла, а наступна ще не прийшла, і лизати бідному держслужбовцеві немає чого, а язик без цього вже не може! Ось тут і дивись, щоб чогось лихого не лизнув». Чиновники в сум’ятті, стосунки з учорашніми співпляшниками натягнуті: кожен ретельно стежить за своїми словами й посилено прислухається до слів чужих: куди подме вітер? Простий, як кирзяк, генерал Плавський рубає Скурашеві навпростець: «Це що, дід моржевий хворіє? Ні, Малюто Максимовичу, це перша особа держави, ґарант Конституції… І ось-ось з перепою та перевтоми дуба ладен врізати!» До слова кажучи, на той час аналогічна ситуація з гарантом була й в Україні. Коли аз, дурно-гарячий, галасував про повалення тодішнього режиму шляхом застосування «кривої люфи», мудра помічниця одного з нардепів сказала: «Не треба ніякої люфи! Досить Кучму ще раз звозити до Єльцина на шашлики».

Голодному, п’яноокому й озлобленому народові стрімка кар’єра непоказного підполковника-гебіста Пужина могла здатися дивною. Але В.Казаков відгортає завісу й показує (думається, тільки частково) приховані залаштункові механізми, які одних чиновників опускають нижче каналізації, а інших наближують до інавгурації. Кілька таємних консультацій і конспіративних нарад із дочкою чинного Царя – і «спадкоємець», майбутній президент розкутурханої держави грає з ним у шашки на щиглі. Втім, не все так приземлено! Майбутній іще відвідує скит… «Ось він, нікчемний і маленький чоловічок, стоїть схилений біля лику всесильного велета. Стоїть і молитовно просить, як колись просив Спаситель Вітця свого: «Хай омине мене чаша ця, якщо на те буде твоя воля!» Десятки, а може, сотні разів він повторював це прохання і не чув відповіді, і тоді упокорилась його душа, і крізь молитовну заволоку сліз побачив він, як рудобороді Сергій і Герман простягнули над ним свої руки, і десь дуже високо задзвонили дзвони. […] Великі й допитливі очі якось незвично по-доброму і з цікавістю розглядали його; здавалося, Христос мовчки питав: «Невже це той, котрого сьогодні вночі до мене приводили Валаамські святі й благали про заступництво? Чи не дуже хилявий, чи витримає?» Але Пужину не залишалося нічого іншого, як вистояти». Це найпафосніше місце в усьому романі, попри те, що різнокаліберний чиновний люд знай балаболить про вітчизну, честь, обов’язок, відданість і довіру, та й Малюта Скураш не минає нагоди порозумувати про «шляхи і долі».

Хто ж такий Гоблін? Тіней у романі більш ніж досить, а от ключовий персонаж… з’являється аж у другій половині книжки. Гоблін – це прізвисько Михайла Львовича Амроцького, одного з найзловісніших і найодіозніших виразників російської смути 1991 року, який кількома вдалими політичними ходами «із середньої руки мільйонера-вишкребка перетворився на всесильного фаворита монаршого клану». Його «тінь, зловісна і чорна, повільно піднімалася над Кремлем». Власне, ідея «спадкоємця», ім’я якого перед виборами оприлюднить сам трухлявий Цар, народилася саме в нього, та й до того ж – спонтанно. А далі почалися складні залаштункові ігри, підкилимні війни, політичні головоломки й головомолки… Більшість дошукувачів прототипу цього доволі блякло виписаного персонажа кивала на Бориса Березовського, але в одному з інтерв’ю В.Казаков зазначив, що Гоблін – це збірний образ. На гобліна може перетворитися будь-який чиновник, ба більше: втрата духу Батьківщини, до якого штовхає людей глобалізація, мислиться автором як «гоблінізація». Немає політиків-патріотів, є лиш картинка в телевізорі й ляльки-чиновники, якими орудують вправні гобліни-ляльководи. Схожу проблему про «картинку в телевізорі» ставив у «Generation “П”» В.Пєлєвін.

Російське видавництво «Ваґріус Плюс» запропонувало Казакову вилучити з рукопису провокативний шістнадцятий розділ (таємна «нарада обраних» із дочкою Царя, де було одностайно проголосовано за кандидатуру Пужина як «спадкоємця») та зробити ряд політкоректних (зубовибивальних) правок під загрозою знищення готової верстки роману. Тішмо себе думкою, що перекладений із білоруської роман ми прочитаємо в первісній його версії. Тінь загадкового Гобліна висить у демократичній Російській Федерації навіть над художньою літературою. І хоч означення «художня» до книжки В.Казакова має доволі опосередкований стосунок, та все ж він обрав для вихлюпу своїх небуденних знань саме таку в дечому рятівну форму, не вдавшись ні до сповіді, ні до спогадів. Те, що в народі побутує на рівні домислів та викладок з історичних романів, тут набуває цілком осяжних рис, помножених на свіжість подій і прозорість прототипів. До честі автора, в його романі немає пасажів про зрадливого хохла, який не хоче дружити з сестричкою Росією, чим завдає їй глибоких економічних та політичних ран. Автор розбирається зі своїми, домозрощеними гоблінами. Отож хай прийме мої найщиріші вітання з 57-річчям, яке відзначає в чиновницькому колі якраз сьогодні, 26 жовтня, коли я пишу цю рецензію.

Книжка розрахована на тих, кому ще не остогидла політична твань і хто хоче поринути в це болото ще глибше, до самісінького дна. Читаючи про російський політичний підспідок, український читач може несвідомо втішатися тим, що в нашій державі такого гоблінства (ого-гоблінства) немає… Є, добродії, є. Немає про це романів належного ступеня відвертості.

Олександр Стусенко