Якщо просканувати інформаційний простір на згадку про Володимира Єшкілєва, то донедавна цей персонаж поставав чи не винятково «селекціонером і антропотехніком сучасного літературного процесу» (Ігор Бондар–Терещенко. Ostмодерн: геопоетика, психологія, влада. — Тернопіль: Навчальна книга—Богдан, 2005); автором–ідеологом потужного артефакту на ім’я «МУЕАЛ» (Мала Українська Енциклопедія Актуальної Літератури. — Івано–Франківськ: Лілея–НВ, 1998) — культурологічної загадки, яка вже десять років поспіль не лишає у спокої літературознавчі кола. Те, що за цей час у В. Єшкілєва вийшло шість книжок прози, сприймалося радше за каприз вигадливого теоретичного розуму. Аж ось щойно з’явився роман «Богиня і консультант» (Х.: Книжковий «Клуб Сімейного Дозвілля», 320 с. ), і постать В. Єшкілєва раптом освітилася із геть несподіваного боку: стало ясно видно, що це — претендент №1 на титул короля української популярної літератури.

Більше за те: «Богиня і консультант» ніби замкнула ланцюжок Єшкілєвих літературних шукань, і вервечка його творів постала такою собі ілюмінацією уздовж кривої стежини, якою наша масова література вибиралася з болота мертвих сенсів. Причому перша спроба була невдала: написаний у співавторстві з Олегом Гуцуляком «Адепт» (Івано–Франківськ: Лілея–НВ, 1995) нагадує лабораторну роботу з хімії, виконану Вовочкою з задньої парти, — він намішав у пробірку все, що погано лежало. Узявши модну тоді масонську проблематику, В. Єш­кілєв так щедро присмачив її езотеричною та архаїчною лексикою, що та забила кволий сюжет, мов бур’ян. Стало ясно: сучасний читач змінився і вже не реагує на тотальну стилізацію a–la Білик або Плачинда.

Тоді наш автор узявся вираховувати модерного читача — це був час «МУЕАЛу». Саме там В. Єшкілєв зробив ставку на найперспективніший, на його думку, жанр нового часу — фентезі. По–перше, цей жанр надавав літераторові права деміурга–творця і тим дозволяв дистанціюватися від вимушено–нескінченної постмодерної гри з раніше прочитаними книжками. По–друге, допомагав виборсатися із трясовиння радписьменницької традиції, послідовники якої «по вуха у гімні, у злиднях сидять від своєї правильності». І по–третє, — довести (собі й читачеві), що «з пустою філологічною освітою» можна писати масово–популярні тексти.

Отже, вийшов роман «Пафос» (Л.: Кальварія, 2002). Це усе ще був літературний коктейль, але вже — цілком ексклюзивний, тобто Єшкоктейль. Видно, як автор вчиться дозувати езотерику та архаїку і позбувається зайвої серйозності у своєму «масонстві». Схоже, тоді на нього неабияк вплинув досвід Василя Кожелянка, котрий саме перебував у зеніті слави й уже устиг весело обсміяти квазімагічну тематику. Власне, «Пафос» побудовано за Кожелянковим рецептом — як «просунутий у вертикальному напрямі анекдот». Тут діють «пиволюбні, нескорені й наскрізні монстри», що партизанять на «неперебутно офсайдному галицькому ґрунті» супроти тих, хто «длубається в носі з непереборно клінічним виглядом».

Один із головних персонажів «Пафосу» — «Мудак революційний», а «перший етап кожної революційної війни — це дозоване введення Хаосу в буття». За таких координат у тексті цілком природно фігурує і наукове дослідження з теми «Становлення, розвиток і занепад середньовічної китайської авіації 6—13 століть», і злободенна творчість мас у вигляді ораторії під назвою «Чабани ще не вмерлих мурзилок». Тут і надибуємо визначення, яким можна схарактеризувати увесь «Пафос»: «Це бароко від того / якому стакато на все».

Та книжка розлютила літературознавців, автора зараховано до «українських злих блазнів» — в одній обоймі з Бузиною та ІБТ (Ніла Зборовська. Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури. — К.: Академвидав, 2006). Але, здається, більш точним є означення, котре знаходимо в московської поп–літературної зірки В. Пєлєвіна: «В нем было что–то мефистофельское, но с апгрейдом: он походил на продвинутого беса, который вместо архаичного служения злу встал на путь прагматизма» (Виктор Пелевин. Ампир В. — Москва: Эксмо, 2006). У цьому літпрагматизмі згаданий ІБТ (у передмові до «Пафосу») побачив «захоплююче мистецтво майбутнього в нашій літературі» і провокаційно додав: «Єшкілєв — це те, чим ми не стали через Шевченка».

Наступний роман — «Імператор повені» (Л.: Піраміда, 2004) — краща річ раннього В. Єшкілєва. Тут він відверто позиціонує себе у сучасному літпроцесі: поміж Валерієм Шевчуком та Мариною і Сергієм Дяченками (насамперед згадується їхній роман «Страта») — якраз на світовій широті Умберто Еко. Як усі ці майстри, він переконливо рекомендує і себе як майстра сюжетного розвішування рушниць та феєрверків із них. І так само переконливо витворює «приватні міфи — заповідні свічки на вівтарях самоповаги». Назагал, стає важко розрізнити, кому зі згаданих авторів належать такі, наприклад, сюжето– і проблемотворчі сентенції: «Обов’язково має з’явитися «щось» як наслідок неминучих помилок у називанні... Мудрість наша у тому, щоби жити, не опираючись назвам... Прокинувся від синтезу протилежних думок».

Але видно й інше: В. Єш­кілєва уже не влаштовує стандартний читач фентезі, котрий оргазмує від самих лише декорацій «меча і магії». Йому потрібен сучасний прагматик — дитя нинішнього інформпростору. Підсадити такого на літературну голку можна, на його думку, за допомогою радикального домішування до класичного фентезі компонентів найкращого з актуальних жанрів — детективу. Це відчутно вже у «Пафосі», а в «Імператорі повені» стає домінантою. Усе це давно й успішно виробляють і три вищезгадані топ–письменники, але В. Єш­кілєв свідомо відмовляється від «їхнього» читача. Його не влаштовує герметичний інтелектуальний детектив В. Шевчука, психологічні «американські гірки» Дяченків, а щодо Еко — його тезаурус, справедливо вважає наш автор, значно перевищує нинішню розумово–роздільну здатність сучасного українського читача (хоч як прикро). Тому «розмовний азимут» «Імператора повені» прокладається за парадигмою одного з персонажів, який «скорочував думки настільки, що вони ставали простішими за сверблячку».

Схоже, «Імператор повені» не був належно прочитаний нашою критикою через те, що саме в цей час усе суспільство (включно із затятими книгоманами) переймалося політикою. Як і сам Володимир Єшкілєв, який замовкає на три роки, а потому видає одразу дві книжки есеїв: «Інше ґроно проникнень і свідчень» (Івано–Франківськ: Лілея–НВ, 2007) та «Ідеальна У» (Івано–Франківськ: Видавець Третяк І. Я. , 2007). Для нього це — реакція на «Помаранчеву революцію, назва якої «мовою укрів» звучить як «Жайгеряча замора».

У цих книжках В. Єшкілєв знову постає дресирувальником дефініцій, «садівником сенсів», як у «МУЕАЛі». Літландшафтним політтехнологом, для якого «немає зброї, сильнішої за судження». У попередніх його книжках уже виразно задекларовано назагал відому серед філософів думку про те, що політика — це стиль. У «Пафосі» він говорить про «суржикові пасовиська держави–потвори» та «фейлетонну твань суспільного говоріння». В «Імператорі повені» — про потребу «витиснути Напередвизначеність зі Сцени», оскільки вона творить «беззаконня, себто старшого родича щоденного звичайного зла». А тут з’являються суто карикатурні «високоінтеліґентний професор Агануфрій Шарокиївський... Жрець Даждьбожий Красос­лав (в миру — вчитель української літератури Степан Петрович Цуйциляк)... На­чальний Урядник з питань духовності Целимир Заплавський». А також закон, згідно «Тринадцятого Універсалу щотижня приходити до пам’ятника і звітувати про свої досягнення у справі посилення самобутності».

Це — пародія на таблоїдний наук–поп; дефіле масок: Борхес, Еко, Винничук, Кожелянко, Пагутяк... Але водночас — намацування того самого вдячного (і масового) читача, інфікованого нинішньою політриторикою. Це той читач, який бере участь у такому–от діалозі:

«—Як Вам останні події?

— Революція?

— Ага.

— Значітєльниє сдвігі в маркєтінґе.

— Тобто?

— Раньше нікто нє заказивал рєвалюцій по Інтернету. Ето счіталось не то што би нєвазможним, но комєрчєскі пошлим. А тєпєрь льод сдвінулся. Паплил. Такі да. Тєпєрь коє–кто із лісних турістов пазволіт сєбє пакупать муравєйнікі в пакєтє с мєдвєж’їм ґавном».

Цього читача В. Єшкілєв здобуде лише після «Богині і консультанта». Але перед тим буде ще одна його вельми промовиста повістина — «Втеча майстра Пінзеля» (К.: Грані–Т, 2007), де він уперше зробив сюжет на замовлення — і зробив блискуче. Тут він постав уповні високим професіоналом — як Чехов, котрий колись на парі казав: назвіть будь–яке слово, і я завтра напишу на цю тему оповідання.

Отже, «Богиня і консультант». Якщо це фентезі — то таке, що його написав би професор Толкін як політичний інсайдер. «Що таке політика? — запитував у попередній книжці В. Єшкілєв і відповідав: — Крамниця творчого секонд–генду». Відтак, коли б — припустимо — автор відмовився від фентезійної термінології, був би він Деном Брауном. А якщо його раптом перестане діймати «кочова неволя санскритських звуків і літер», — цілком може скласти конкуренцію Жаданові й Дерешу, оскільки так само вільно володіє сучасним молодіжним сленгом для ретрансляції колізій, що зазвичай трапляються поміж персонажів від 18 до 28 років — вік героїв «Богині...», з їхніми «піпіками риганими некошерними» і «попандозою мутною». Але до кого найбільше стримить новий стиль В. Єшкілєва — так це до панкультурологічних амбіцій Віктора Пєлєвіна. Бо В. Пєлєвін — це, фактично, У. Еко–light. А Володимир Єшкілєв уже добряче навчився у Метра поступатися амбіціями наратора заради прихильності масового читача.

І після цього можливо все.

Костянтин Родик