Була колись така серія – «Перша книжка поета». І виходили у ній збірочки сторінок на 30-40. Так вийшли Лишега, Борисполець, Ґудзь… (Лишега й дотепер, коли йому вже 60, написав не багато більше, ніж є у тій книжечці.) Хороша була серія, хоч книжки і дрібненькі. Тепер таких не видають. Тепер поети пишуть кілометрові верлібри й видають перші книжки у твердих палітурках. А наступного року, щоб закріпити свої літературні позиції, видають уже другу книжку, ще товстішу.

Книжечка Дмитра Мамчура «Маргіналії» містить три десятки коротких римованих віршів – настільки коротких, що їх можна переписати собі в записник і запам’ятати, або запам’ятати відразу і назавжди. У передмові до неї Олег Синельник, котрий, до речі, є і автором ілюстрацій до кожного з віршів, пише, що декотрі з віршів Мамчура уже стали “народною творчістю”. Воно ж закономірно: Дмитро публікується у періодиці з 1989 року, виступав на різних літфестах, тож його перлини-мініатюри сприймаються в сто разів краще, ніж модні у наш час товсті поезії, в яких більше слів, аніж змісту. “Від часів Григора Тютюнника і В’ячеслава Медведя не знайдеться письменника молодшої генерації, такого як Дмитро Мамчур, який навчився заганяти між рядки більше змісту, ніж у сам текст”, – міркує у післямові до збірки скупий на компліменти Олесь Ульяненко. Ось один з таких текстів:

Собі казала психіатра дочка:

“По нитці з тихих –

Буйному сорочка!”

Коментар мусить бути довшим. Для персонажа цього твору світ має трохи іншу структуру, ніж у народній мудрості “По нитці зі світу – бідному сорочка”: тут він поділяється в категоріях психіатрії – на тихих і буйного. Роль психіатрової дочки видається мені зацікавленою (що підкреслюється знаком оклику наприкінці цитати). Можна собі домислити, що до такої трансмутації народної мудрості дочку підштовхнуло спостереження за батьковою практикою:  тихі – це ті, з кого можна брати, які й самі дають, а батько, який збирає “по нитці”, в сумі отримує певну відчутну, як кажуть, матеріальну винагороду – «сорочку» – що не може дочку не тішити. Цілком можливо, що це вірш про хабарництво. Такий варіант прочитання веде нас до переосмислення образу буйного – закрадається думка, що й сім’ї психіатра, оскільки до категорії тихих вона напевно не належить, загрожує потрапляння до категорії тих других. І сорочка тоді може виявитися… гамівною . Цікаво, що у наступному творі («Частівка») уже недвозначно сказано про грошову винагороду, яку сподівається отримати той, хто здійснює психологічну корекцію.

Антитеза, що її на матеріалі цих двох віршів можна сформулювати як допомогти ближньому / отримати вигоду для себе , є варіантом ширшого мотиву творчості Дмитра Мамчура: протиставлення високого і низького . В інших текстах автор пов’язує романтику й апокаліпсис, спокій і війну («Ідилія»); красу і підступність («Кажеш, біла і пухната?..»); благородні наміри й злочин («Альтруїст»); мистецтво й алкоголь («Натхненний»), мистецтво й убивство («Зацитованому»); інтелектуальну працю і смерть («Епітафія студентові»); благородність і п’янство («Він кричав: “Все іде якнайкраще!”…»). Парадоксальність – це одна з головних ознак поезій Мамчура. І ще гра з мовою, з мовними штампами.

Ви кажете, від мене тхне?

Та це ж натхнення у мене!

Це – з найкоротших поезій, і вона не потребує коментаря. Ми ж повернімося до тих текстів, що вимагають від читача певного домислу, моделювання ситуації.

Кажеш, біла і пухната?..

Знати я віддавна мріяв,

Де могла у мене взятись

Розтриклята

Алергія…

З вірша постає уявна розмова двох чоловіків, у якій мовиться про особу жіночої статі. Почувши від співрозмовника характеристику жінки як “білої і пухнатої”, ліричний персонаж переносить ці перенесені народом з образу кішки характеристики назад, що призводить до важливого медичного відкриття: оскільки шерсть кішки має властивість викликати алергічні реакції, то ліричному персонажеві стає зрозуміло, чому від певного часу він відчуває подібну реакцію і щодо тієї, кого образно було названо “білою і пухнатою”.

Ще більш парадоксальним є вірш про те, що само по собі найбільший парадокс нашого життя – «Про смерть»:

Сенс життя враз пропав.

Все пішло шкереберть.

Він не труїться

й вен не втинає.

Бо до нього учора

приходила Смерть.

Смерть сказала,

що смерті немає.

Спершу я думала взагалі цього твору не аналізувати, надто вже він темний, але потім дещо таки прояснилося. У вірші йдеться про людину із суїцидальними нахилами – це видно з перших чотирьох рядків. Грайливе завершення твору, побудоване за алгоритмом “Х сказала, що Х немає”, наводить на думку, що й саме дослідження сенсу життя є певною (психологічною, філософською, мовною, побутовою) грою. Подібний мотив звучить у ще одному вірші:

Дискурс цей про потойбічне –

“Мо’ нема, а мо’ і є”.

Я б урвав. Та зашморг вічно.

Говорити не дає.

Тут уже маємо ситуацію, коли персонаж ніби спізнав на собі таємниці природи – переступив межу життя, – але що з того його досвіду, якщо сповістити про нього він… не може.

Як бачимо, Дмитро Мамчур не лише добре володіє філологічним інструментарієм творення вірша, а й здатен глибоко переживати певні екзистенційні явища, з котрих у вірш заганяє лише одну восьму айсберга.

Але не будемо завершувати цю рецензійку таким високим штилем – то було б неадекватно до поезій Мамчура. І навіть небезпечно – Дмитро на таку патетику може й пародію настрочити. Тому краще завершімо цей опус таким віршем із розкритим ротом:

Ось і доріжка бігова.

На ній спортсменка –

мов жива…

Марія Котик-Чубінська