Не вдаватиму у передісторію. Всі знають її. Постійні розмови про майно Спілки. Вони тривають з 1991-го року. Якщо до 2001-го у Спілці ще пробували говорити про літературу, то останні 10 років про неї забули. Кожен дає собі раду сам або не дає зовсім. Але всіх хвилює майно. «Гроші, гроші, гроші». І тут вже не є питання, хто перший запустив руку у громадську власність. Іде боротьба  за те, аби бути бодай останнім  у цьому «колгоспному розкраданні». Хоча ніхто не довів, що сьогоднішнє керівництво повинне у суцільному розкраданні. Зрештою, це нікого не цікавить. Головне, самому встигнути.

Стратегії розвитку Національної спілки письменників у сьогоднішніх «жовтневих революціонерів» немає. Просто київська організація, як найчисельніша, ще хоче мати якісь привілеї (якесь майно, якесь безплатне лікування, якийсь літфонд). Таке враження, що «совкове» мислення знищило у них всі раціональні зерна.  Тоді як письменники, які живуть в областях, давно їх не мають. І в цьому сенсі, обласні організації набагато жвавіші в літературному житті, бо доводиться виживати в складних політичних, економічних, містечкових умовах, які не сприяють розвитку творчих організацій.

Я не захищаю Яворівського. Він дасть раду собі сам або ж думатиме про сумну перспективу. Просто думаю про те, що сьогодні Спілка письменників перетворилася на стару непотрібну баржу, яку тягають по мілинах, а кричать, що вона «бороздить» океанами.

Потрібна нейтральна кандидатура. Не Володимир Яворівський і не Віктор Баранов. Тим більше, що обидва не набрали більшості у Першому голосуванні, і повинні би зняти свої кандидатури з обговорення.

Мені дивно за Черкащан і Житомирців, які підтримують революціонерів, не задумуючись, що  і так нічого не матимуть з того. Бо зміни йдуть не за глобальну перспективу, зміни йдуть за виривання індивідуальних можливостей. І так багато бажаючих київських літераторів середнього покоління (40-60 років), які прагнуть бодай частиночку вхопити тих привілеїв, якими користувалося старше літературне покоління. Як се мівко і зовсім не інтелігентно.

Коли спричинилася коротка колотнеча  біля трибуни ( а деякі з київських літераторів були підпилими), то охоронці між собою говорили: «І це письменники? Та вони матюкаються і поводяться гірше за депутатів у Верховній Раді».

Виходить на те, що Обласним письменницьким організаціям потрібно створювати Регіональні структури НСПУ, незалежні від Києва. Цілком може бути так, що Львів, Івано-Франківськ і Тернопіль в своїй більшості створять подібну творчу структуру (наприклад, Товариство письменників Західної України). Особливо така реакція західноукраїнських літераторів  реальна тоді, коли Київ в його революційному прориванні  до влади зовсім забуде про письменників в областях і намагатиметься поділити шкіру невбитого ведмедя.

НСПУ вже сьогодні не є однорідним організмом. Кияни тільки узаконять той «розкол», який де-факто існує.

Якщо я помиляюся і ще є шанс зберегти цілість Національної спілки письменників України, то треба говорити не про майно, а про стратегію розвитку. І за круглий стіл звати представників усіх обласних організацій. Бо в протилежному разі, ми матимемо декілька творчих підрозділів, які ще довго між собою не знайдуть порозуміння. І невідомо, хто більше програє - Київ чи області.