Припускаю, що до такої реакції спонукав не лише зміст міркувань Максима, а ще й прізвище автора.
Питання: «Що читати?», ставить перед собою не лише Розумний, але й відвідувачі книжкових крамниць – студенти, менеджери малих та середніх компаній, лікарі, вчителі etc. Але у переважній більшості випадків знайти відповідь на це запитання не так вже й просто.  

Книга давно вже стала товаром, а, значить, і сам продукт та його автор потребують розголосу, реклами та промоції. Сьогодні не достатньо сказати у вузькому колі один одному: «Старий, ти написав класну книжку». Нині важливо, щоб про це (якщо це справді так і є) знали читачі. Може це прозвучить надто грубо, але вважаю, що книги повинні рекламуватися так, як і «Бленд-а-мед» або як і будь-який інший товар. Людей треба спонукати до того, щоб вони прийшли до книжкової крамниці і запитали про товар. Інакше – більшість книжок українських авторів так і залишиться літературою для своїх. Письменники і надалі будуть вихваляти один одного, а критики будуть співати оди своїм улюбленцям і розмірковувати про вічність. В цьому процесі немає нічого поганого, але він замкнутий в собі і практично нікому не цікавий за межами тусовки.

Утім, останнє слово – за читачем, який голосує за ту чи іншу книжку своїм гаманцем. Лише він може сформувати попит на того чи іншого автора. Зважаючи ж на досить скромні тиражі українських книжок, читач не надто охоче це робить. Бо що таке тираж в одну-дві тисячі екземплярів у масштабах усієї України?

Хтось скаже: покупець книжки це – проблема видавця, а не письменника, який мусить дбати про високе. Погоджуюсь із цим лише частково. Бо більшість українських видавців, звісно ж, намагаються мінімізувати свої витрати, а відтак – зекономити на «розкрутці» книжки та авторів.

Тому переконаний, що відповідь на питання: «Що читати?» повинні давати і письменники і люди, які самою своєю професією повинні бути посередниками між автором та читачем – літературознавці, критики, журналісти. В налагодженні такого зв’язку і бачить своє покликання «Буквоїд».