…З Европи до місцевої школи надіслали ящик тюльпанів. Отак відверто – ящик, і все. Одні погодяться, що дуже актуально, адже прикрасити наше життя означає повірити, що воно триває. Інші подумають, що хтось, живучи у далекій мирній країні, вважає, ніби у прифронтовому українському місті без квітів ніяк не обійтись. Різниця естетик, ясна річ, хоча тут не посперечаєшся – світ сьогодні рятує не краса. І праві будуть треті, які подумали, що краще б прислали дрова.

Дійсно, держава видає дрова лише бідним, а мерзнуть взимку не лише вони. Особливо за містом, де живуть біженці – у чужих хатах, неопалюваних літніх пансіонатах, дитячих таборах. Тепер це їхній дім, а свого, міського вже немає – розбомбили. І ось уже стоїть черга за кухлем чаю біля саморобної пічки в санаторному садку...

Дрова, звичайно, можна придбати за немислиму ціну, яка втричі перевищує зарплатню. Або зрубати дерево у графському парку, куди після цього приїде і поліція, і навіть прокурор, але буде вже пізно. Так і залишиться лежати столітній дуб, як речовий доказ для майбутньої експертизи. Чи буде вона?

Дуже хочеться вірити, що ця зима – як і наше життя! - будуть іншими. Без дров та гуманітарної допомоги. Без пітьми на вулицях і моторошної сирени. Без нічних вибухів та ранкових підрахунків жертв. Все-таки надія на краще життя після перемоги залишається. Розквітнуть надіслані з Европи тюльпани, повернеться додому жінка, діти підуть до школи. Чи захочуть повертатися ті, хто вирішив поїхати назавжди? Звідти, де не потрібні дрова і довкола суцільна «европейська» краса. Адже невідомо, що буде далі, і на яких умовах прийде в українські хати довгоочікуване тепло.

Принаймні колись про це можна буде спокійно подумати. Не ховаючись від обстрілів і не тікаючи від долі. Від якої, як знати, все одно не втечеш. Хіба що зігрієшся, тікаючи.