Український поет і бард Сергій Лазо, автор широко відомих висловів «Ні обіцянок, ні пробачень», «Ти подобаєшся мені»,  явив світові свою нову поетичну збірку «Цвяхи», до якої увійшло 77 віршів, написаних за останні десять років. Це вже 28-а книга у творчому ужинку письменника, і не лише поезій, а й прози, драматургії. Його твори перекладені англійською, німецькою, французькою, італійською, польською, японською, грузинською мовами. Багато книжок відмічено дипломами та преміями. Скажімо, роман «Концерт для самотнього голосу з незлагодженим оркестром» витримав декілька журнальних публікацій, вийшов окремими книгами українською та російською, номінувався на конкурс «Книга року ВВС-2012», де зібрав багато читацьких рецензій і за рейтингом ВВС увійшов у двадцятку кращих книг України. 

Творчий доробок Сергія Лазо доповнюють музичні твори, у яких він не тільки автор, а й виконавець. Дискографія налічує вісім дисків: різні жанри, широка музична палітра — від віршів та бардівської пісні до джазу і класики. Не порушуючи традиції, поет і цього разу вміщує до збірки текст нової пісні «Листи», суголосний нашому воєнному часові. Автор широко концертує, презентує свої книги та музичні проекти, географія яких давно перетнула кордони України. 

У нових реаліях бурхливого і тривожного сьогодення Сергій Лазо, схоже, переплавляє слова на метал, виливаючи із них поетичні цвяхи, що пробивають товсту шкіру людської буденності, торкаються самого серця, а здебільшого — забиваються у труну ворога як символ нашої майбутньої перемоги. Ця ідея закладена в інтригуючій назві нової книги, що органічно поєднана з її художнім оформленням відомого київського фотохудожника Павла Мазая, де цвяхи мають зовсім інший підтекст, аніж той, що напозір видається читачеві. Відбувається явлення філософської лірики, характерної високою культурою поетичного, виваженого, внутрішньо заглибленого мовлення. 

Позаяк переважна більшість віршів хронологічно охоплює доволі немалий часовий відрізок і природньо є проекцією певних подій чи емоцій, що передують гарячій фазі російсько-української війни, усі вони наповнені чуттям і передчуттям грандіозних зсувів у людській свідомості, оцінки та переоцінки цінностей, екзистенційного вибору, де нема і не повинно бути нічого радянського чи російського, що тепер сприймаються як синоніми. У поета «Життя на долоні: / Затонулі палаци країни дитинства, / Строкаті руїни надій, мов тінь Вавилонської вежі… / Креслення диму / Над попільничкою / Не залишають сумніву / У дивній новобудові». 

З такими розмислами автор починає невимушену розмову із читачем, задає тон першому розділу під назвою «Напередодні», до якої увійшла інтимна та філософська лірика передвоєнних років, перейнята інтелектуальним неспокоєм, де «…натовп любить строкаті акції, / А натовп є натовп, без лиць і статі, / Щиро плескатиме твоїй коронації / Так само щиро і твоїй страті». 

Щедро розлиті на сторінках збірки метафори часто набувають одивненого сенсу, як у вірші про звичайні туфлі, що «зовсім від ніг відбилися» і які ліричний герой ніяк не може знайти. Проте навіть у цій  звичайній банальній дрібниці автор розгледів щось більш значуще, філософське, натякаючи на біблійну легенду про блудного сина: «Де їх чорти носять, зовсім втратили совість. / Однак ближче до полудня один черевик знайшовся. / Сподіваюся, й інший скоро з’явиться... / Блудний син». Цей художній прийом несподіваного висновку, притаманного жанру новели, Сергій Лазо вдало використовує у своїх поетичних творах, бо сприймає світ не лише в розмаїтті барв, звуків, форм, а й у буденних проявах, у драматичних колізіях, позначених на метафоричних рядках: «Давай все змінимо! / Врешті-решт, поставимо крапку. / А щастя, воно – перехожий, / Мовчки минає нас, / Трохи ухиляється, / Аби не торкнутись…». 

Автору найбільше вдаються художні образи, де йдеться про одвічні людські почуття – любови, ненависти, зради. У їх розмаїтті не можна оминути увагою найбільш, як здається, вдалі метафори, засновані на образному розкритті суті та особливостей предмета чи явища: «Я голкою твого екстазу / Приколотий в рудий гербарій». У поета навіть стиглі вишні на тарілі асоціюються із чимось інтимним, солодким, як цілування, терпким, як спогад про кохану дівчину: «Узяв одну вишню. / Не став брати інші». 

Стиснуті до атома слова, а скільки у них експресії, глибини, так характерної, скажімо, для традиційної японської поезії — хокку, рубаїв, танки! В іншому вірші: 

Вона заглянула в мене, 

Як ніч 

У вікно. 

Постояла 

Й тихо собі пішла. 

Залишивши світло, 

Наче забула вимкнути. 

Такій ліриці властива ощадність образу, стриманість емоцій, дисципліна слова, де поет віч-на-віч зі своєю коханою і «наодинці з усіма» («Пісня про торішній сніг») зізнається: «Найкрасивіші очі — вони мої, / Якщо з них виглядаєш ти» (вірш «Тонкий підбор»).  

Часто-густо настрій задуми ліричного героя поступається перед філософічною рефлексією, проясненням свідомості, приголомшеної втратою людських цінностей, де «зіпсований час розлітається в друзки», і коли сідає сонце, «Чатує ангел. / Тихо. / Приречено. / Вогнечоло». В одному зі своїх чотирирядкових віршів автор несподівано робить відкриття про просторово-часову єдність циклів людського буття, у якому «Дитинство —край, де живуть казки. / Юність — місто, де будують палаци. / Зрілість — дім, де розбивають серця. / Старість — підвіконня, де вмирають надії». В уяві автора внутрішній всесвіт людини з роками не розширюється, а навпаки — звужується до площини підвіконня. Як би це не суперечило сучасним теоріям існування Всесвіту, поет має право на свою версію, з якою вряд чи можна посперечатися.  

Ідея приреченості, віще передчуття темних часів, тональність ліричної оповіді –– від світлої до темної –– наповнюють фактуру більшості творів книги Сергія Лазо. І це закономірно, бо поет як тонкий лірик і деякою мірою провісник не міг і не може не відчувати енергетичних вібрацій часу. Тим паче, коли досконало володіє не просто технікою віршування, версифікацією, а високим мистецтвом слова, наповненого особливим духовним сенсом, осягненого особистим творчим досвідом й відповідальністю за достеменну поезію як запоруку пізнання себе у світі і світу в собі, де вже «…так надсадно ниє між лопаток, І крила проростають, як трава». Іноді надривний тренос його поезії поглинається порожнечею: «…коли змовкнуть всі тости, і рідні помиють посуд, / Зітхнувши, просяде земля, і пелюстки зів’януть, / Легко, без жалю покинеш розхристане тіло, / Зринеш у небо під аплодисменти любительок рим, / Сльози і зойк слимаків спорожнілого саду...». Подібні настрої знаходимо і в інших творах збірки, зокрема: «Як сумно на душі!», «Коли ні болю, ні слів нема», «Сині тіні твоїх дерев», «Мамо…», «Стара світлина», «У Небесній Канцелярії…» і т. д. Однак смисловий епіцентр крихкої алегорії життя як неспростовної реалії ненастанних народжень і смертей все таки лишається незмінним –– та він аж ніяк не затлумлює світлу тональність поезії.  

Як ангели потрібні небесам!

Тому й летять у вічність добрі люди, 

А ми лишаємося сам на сам 

Із тими, хто ніколи там не буде.

Із тими, хто не поруч – на краю 

Олжи й зневаги, існування всує. 

Так, ангели прописані в раю, 

Та й на землі їх конче нам бракує… 

У творах Сергія Лазо немає якихось ідеологічних чи політичних імперативів, а домінує радше ідея християнського прощення через очищення. У цілому не визнаючи риторичної стилістики, автор подекуди усвідомлено вдається до дидактичних повчань, як от у віршованому речитативі «Соломонові нотатки», де морально-етичні наративи є своєрідним відголоссям широко відомих Божих заповідей («Минаючи злодія — не укради», «Проходячи повз грішників — прощай», «Ідучи до Бога — відкрийся» і т.п.). 

Свій останній у відносно мирному часі твір Сергій Лазо написав 23 лютого 2022 року, буквально за крок до початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Серцем відчуваючи зловісне дихання війни, у вірші «Крок» автор вибухає одкровенням: «Шлях на незнане гострений, / Око кровить сатані, / Відстань прицілу від пострілу / В кроці однім від війни…».  Цими рядками завершується перший розділ книги, як, власне, вся довоєнна творчість поета, і зводиться поетична переправа до другого, не менш емоційно насиченого розділу «Війна». У ньому лише 20 віршів, але це згустки болю, живі свідки щоденного спротиву українців рашистській агресії, які мотивують і кличуть націю до боротьби за свободу і незалежність, за честь і гідність жити на своїй Богом даній землі. 

Всевишній говорить із агресором мовою нашої зброї, силою духу українського воїнства, сталевою міццю його нервів. В одному із верлібрів збірки автор зауважує: 

Чого варті ці незручності 

У порівнянні з налагодженим побутом у зимових окопах, 

Які також мають свій графік світла і вогню, 

Які також опалюються батареями —

Залпами ворожої артилерії, 

Коли мерзла земля 

Тепліша за весь африканський континент, 

А смерть зазирає у вічі 

І комусь мовчки їх закриває… 

Поезія Сергія Лазо — не механічне фільмування подій чи картин воєнного часу, а їх художнє осмислення, зазирання у душу воїна, брата чи сина, батька чи матері, усіх і кожного, хто опинився у цьому земному пеклі. Не з чужих розповідей, не з «кровотечі новин» у засобах масової інформації черпає автор свої емоції і натхнення впереміж зі страхом за життя близьких йому людей. Його син Євген якийсь час знаходився на «нулі», на передній лінії фронту у Донецькій області, не раз опиняючись на самому лезі життя і смерти, а батькові залишалося тільки одне –– молитися. 

Молюся за кулю, що сина мого омине, 

Молюся за ворога, що не поцілить у нього, 

І дуже надіюся, небо почує мене, 

І сина поверне додому у день перемоги. 

(«Молюся»). 

У критичних ситуаціях людині притаманне не лише звертання до вищих сил, а й до провидців та ворожок, аби хоч якось вплинути на хід подій, на ту чи іншу ситуацію, усвідомлюючи: у Бога немає інших рук, окрім наших. Автор аж ніяк не осуджує звертання матері свого сина і воїна до ворожіння, а навпаки — моделює ситуацію таким чином, аби справдилося бажане: 

Він не знав, що ходила вона до ворожки, 

І не знала вона, що ворожка не бреше, 

І не знала ворожка, що з вечора запив вражий снайпер, 

І сьогодні 

Ніхто не помре... 

(«Під Донецьком…»). 

Таким є прицільне поетичне слово, коли воно стайперськи вивірене, емоційно тональне. У цьому і дисципліна точного письма Сергія Лазо, характерна для усього його літературного доробку. 

Поезія книги, одягнута у піксель і тематично виокремлена у другому розділі, пульсує щирістю любови до близьких серцю країв та ненавистю до ворога, пече вогнем правди, дихає свободою. Це «Слова любови і слова війни /  Із Ірпіня, Бахмуту, Волновахи, / Вони на фоні згарищ і весни / Як ті забиті в гроб ворожий цвяхи» (вірш «Слова»). Ці цвяхи людського болю, страждань ні в чому не винного цивільного населення, яке щодня потерпає від ракетних та бомбових атак московитів, наче вчора вийняті із долонь Христа, досі кровоточать і волають про помсту. Поет прямо не говорить про неї, бо це нібито суперечить християнській моралі. Але прагнення відплати за скоєні злочини проти людства і людяності, за знущання та звірства над нашим народом — природня емоція і справедливий чин. 

Бумеранг війни у мілітарній поезії Сергія Лазо невідворотний, і він потроху повертається туди, звідки був запущений. Мотив відплати яскраво оявлено, зокрема, у таких рядках:

росія палає, палає росія, 

війна — бумеранг, повертає плач, 

на схід нестримно прямує месія, 

накинув на плечі огненний плащ. 

за ним пожежі, провали, ями 

червоним тчуться на чорне рядно, 

і сморід, що стелиться над полями, 

ще й досі нагадує «край родной». 

І лжа, і правда кружляють у зграї, 

пече московію божий гнів, 

палає москва, москва палає, 

і небо не шле дощів…

Сергій Лазо не ідеалізує ситуацію, не абстрагується від реалій. Він пише про те, що бачить, що відчуває, що, зрештою, з’являється у пошматованих безсоннями снах. Постійні повітряні тривоги, зловісні сирени, що «голосять із вікна», не притлумили натурфілософських вподобань автора, спрямованих на художнє осмислення розмаїтих явищ у їх єдності, екзистенційної проблематики, зумовленої агресивною поведінкою ненажерливого сусіда. Автор зізнається, що він також зробив свій екзистенційний вибір і «…вигрібав, як міг… / З хохляндії в Україну / Крізь полум’я на гробах»..,  «Навчався розпізнавати / Де правда, а де олжа, / І шлях твій, країно-мати, / Мов лезо в мені ножа». 

Ідеї приреченості, як у вірші «Хлопець ішов на війну», чорної діри сатанинського зла, як у вірші «Побачення на цвинтарі» протиставлена світла поетова віра у перемогу («Київ хрестив Москву, / Київ і відспіває»). Оптимістичним, попри важку для сприйняття мілітарну тематику, є також вірш «Українська залізниця», написаний двоскладовим хореєм і ритмізований під стукіт коліс поїздів із біженцями, що «…летять прозоро крізь війну»: («Ско-ро, ско-ро, ско-ро, ско-ро / Наша, браття, перемога!»).

З болем незагоєних ран «історія місить глину», з якої постає нова нація українців, гартованих на кривавих полях бойовищ із московською ордою:«Постає так із болю країна / і народжується / народ». 

Останній, третій розділ збірки, — це переклади з грузинської Генрі Долідзе «Окопний сон» (присвячується братам Капрановим), Като Джавахішвілі «Ах ти…» та Каха Шаламберідзе «Війна». Ця добірка не лише стилістично урізноманітнює і доповнює збірку, а й посилює її тематичне спрямування, репрезентуючи натурфілософську поезію, семантика якої зазнає смислових змін.

Загалом книга вийшла композиційно цілісною, позбавлена заідеологізованого віршування, з чіткими поетичними маркерами «хто є хто» у нинішньому комп’ютеризованому, але вкрай здичавілому світі.