Як та пасхальна діжа

Ця книга невелика за обсягом, але об’ємна (і безмежна!) за змістом, бо викликає з найглибших сховків підсвідомості несподівані думки, які бентежать і оживляють, спонукають до дієвости. От хоча б і це: « Коли маємо таку можливість – біжімо босоніж росяними травами, підставляймо руки сонячним променям, набираймо джерельної води у пригорщу – і пиймо, і дякуймо Творцеві за те, що щасливі бути, жити, молитись за наших захисників і захисниць». 

Саме такі думки зросили мене після читання вже перших сторінок поетичної збірки Лариси Дубас «Жила країна поміж трав», бо живемо у такий час, коли цінувати треба кожну мить нашого буття, кожний подих… Поетеса недарма так означила книжку, бо саме таким є її зачин – за назвою першого вірша. Він як та пасхальна діжа із освяченим замісом, з якого згодом «випікатимуться» всі інші поетичні «хліби» задля майбутньої перемоги добра над злом. Візуальне сприйняття назви несподіване, бо невидимо розділяє часовий простір на «до» і «після».  «Жила країна» – це той проминулий час, який ніколи вже не повернути, він залишається спом’янілим, даленіючим, зникаючим, як остання вереснева птаха, що торкнулась стомленим крилом осіннього піднебесся. «Поміж трав» – символ миру й виняткового, нерозтраченого теплого спокою, такого, коли можна, почути... як та трава росте. Як багато важить влучно і доречно мовлене слово! Образ країни, яка «жила» – то наша Україна, що залишилась у стані «до». Ми ніби як відокремились одне від одного… Але то тільки на перший погляд, бо опинившись по цей бік, себто – «після» війни (у часі її лихоліття), зродились «в дусі», відтак, об’єднавшись, зміцніли, іншими словами – перейшли у стан преображення, який зараз триває… Щоб підсилити цей емоційний стан, авторка дуже часто використовує біблійну лексику – вона у багатьох поезіях («Листи Божої Матінки», «Солдат з обручкою на шиї», «Живий іконостас», «Балет-молитва», «Душа і біда»). У вже згаданих  віршах це – образний  іконостас, диво віри, душа, вільний дух, таланти скарбів, земля, світло, зажерливий сатана, мученики, хліб, кров, рай, пекло. Дванадцять виписаних строф з геометричною прогресією накопичують у собі особливу енергетику, яка буквально «вибухає» переконливими і завершальними рядками у цьому наративному вірші:«… жила і буде жити вільно/у чесності цивільних прав,/ у спільній єдності держав – /Безстрашна, Мирна, Нероздільна!». 

Сонячні переможні промені

Її Перемога – це божество з яким вона спілкується як із одухотвореною особистістю, котра знає відповіді на всі питання. Авторка звертається до неї сім разів, щоразу возвеличуючи: наша втіхо, віри світоч, наша мати, правдо наша, наша пісне,Святий вечір. Винятково сакральне число за своєю  природою. «Я дбайливиця у Бога – /Богоматір-Перемога» – у цьому реченні криється особлива таїна, яку «з одного разу» не осягнути. Цей діалог  інтонаційно перегукується із «перемогою» українського поета, номінанта Шевченківської премії Ярослава Павуляка: «Біля мене лежить Перемога./ обіймаю її – / Притуляє устами мене./ Помирає вона, Або знову розквітне в дорогу?/ Ще не знаю,/ Але/ Щось нуртує у ній неземне». Лариса Дубас так само в роздумах: «– Перемого, перемого!/ Де ж до тебе тая путь?». Цікавий за жанровою структурою вірш «Матінко Божа», який можна означити віршем-проханням (віршем- молитвою). Шість разів звертається лірична героїня до Небесної Покровительки з різними інтонаційно емоційними почуттями. Кожна наступна строфа починається з прохання: встань на сторожі, закрий,  (світлом вогнистим/діток від куль і негод); Пречиста, збий, Матір Діво, (ракету мстиву); зріж, Божа мати (ворожі гармати); дай, Матір Світу (ніжність розквітлу…чуйні слова підкажи); Став, Щиросерда (Покров свій твердо/ Щит непорочний тули. А я не спатиму,/ допомагатиму).

Немов сонячні промені, які струменіють з неба золотими нитками, так само слова символи із першого вірша трансформуються у нові поетичні строфи, народжуючи наступні нові поезії і даруючи багатство несподіваних настроїв. Тож рядок, де Перемогу названо піснею, виокремлюється окремим сонячним променем: «Вийди, пісне, в світ широкий,/Думкою сягни за край,/Мирністю щедрот глибоких/Людство зморене єднай» («Щоб гармати не стріляли»), «Українська пісня». Крещендо авторських думок поступово із словопису переростає у звукопис. З’являється піднесена бадьора ритміка («Гей, життя моє земне»). І знову стихає до молитовного стану: «Окопна Божа Матір», «Не можу спати – Азовсталь!», рефреном звучать початки строф у «Молюсь до Матінки», «Вишиванки гоять наші рани». Винятковим жіночим гнівом наливаються рядки у «Інтриги світового рівня?» і звучать вустами вселенської Матері: «Ми землю пестимо розбиту/ після ворожих танків, бомб./ Боронувати й боронити – /це зараз нероздільне,бо/ повинне небо бути чистим/і повним колос на полях./Наш прапор – безперечний чинник,/що в України мирний шлях».  

Окремо про диптих «Соняхи». Це філософська лірика. Продовження образної традиції, яка зародилася давніше. Згадаймо Івана Драча і його «Баладу про соняшник», у сучасній літературі –  вірш у прозі (періоду російсько-української війни) «Соняхи» Бориса Гуменюка. Мова про вічне: про серце і душу, про життя і смерть, про війну і мир. «Якщо для тебе рідна ця земля,/ вона як мати, ти – її маля…/ Вас роз’єднати/ немає сили в москаля…». 

У розкриллі книжки

А ось про якість гніву – «Бо гнів на війну працює/ У задумах темних схем» («Ростуть поміж нас берези»). До слова, авторка справедливо не шкодує «соковитих» назвиськ до рашистів упродовж всіх поетичних текстів: олігофрени, ті, що мають ознаки шизофренії, дідько, гаспид, чорна атрофована душа, дике вар’ятство, нацистська ницість, пихата ворожість, рогаті голови, вороги слиняві, здохлик, паразити, ґвалтівник, просмерділий труп, чужинець вражий, глитай свобод, шамани-самозванці, паразит, бандит, упир, людожер, кляті окупанти, 

Натомість переконливо звучить виняткова настанова, яка стосується усіх без винятку в Україні: «Ми добротою своєю стоокою/ мир привернемо на рідну сторононьку» («Цей біль не меншає»). Скільки існує світ, стільки й намагається відшукати еліксир вічної молодості, секрет Макрополуса. А виявляється, все так просто! Цим рецептом володіє поетеса Лариса Дубас і щиро ним зі всіма ділиться. Ось він: любити, радіти життю, відкидати усі принади світу, жити із миром у душі «найдобрішим від добрих створінням» і тільки тоді ти забудеш про підступне старіння, зрештою – про смерть («Ти боїшся любити людей»). 

Авторка не байдужа ані до соціальних, ані до мовних труднощів («Мова просить»). Про мову написано чимало. Зазвичай, письменники стають на захист мови, від них звучать прохання, звернення, вимоги, петиції тощо. Вперше зустрічаю поезію, де… прохання йде від самої мови. «Мова просить! – кажуть мовознавці./ Мова жде! – благають носії,/ щоби нею у спільноті націй/ розмовляли українці всі». Розкрилля книжки складають співаночки із 9-ти циклів, у кожному з них – виокремлюється золотий рядок мудрої настанови. У першому циклі це Христос, який «стає за брата/, Бог – за побратима»; у другому  –  «Склав я собі співаночку/з усмішок дитинних,/ з материнського зітхання,/ слізоньок невинних. / І заплакав вояк-кремінь,/ страхун зосмілився/ а злидар останнім куснем хліба поділився»; у третьому –  «Я не знаю болю гірше,/ аніж чиєсь горе…»; у четвертому – «Моя нічка неосяжна молитовним зиском»; у п’ятому –  « Ой заграю я на лірі/струнами із серця»; у шостому – «Як дітей добра навчати,/ якщо зло на кухні –/ із бідного баранчати/ юшки цілий кухоль!»; у сьомому – «Трембітонька затремтіла/ луною крізь серце./ Замість дірки невіддільна/ тепер правда б’ється»; у восьмому – «Вже відомо, корінь зла – це/ не пиха, а похіть»; у дев’ятому –  «Бо сяяла цвітом слави/ Матінка Пречиста/ та й на рученьках тримала/ солдатика – христа…». 

Між тим число 9 символізує духовну зрілість людини, означає завершеність якоїсь важливої дії. Пригадаймо, саме о 9-й годині Ісус сказав: «Сталось». Покарання за гріх було сплачено Його вірністю. У Біблії читаємо про 9 плодів Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, стриманість (Гал.0522-23); у Книзі Книг йдеться про 9 дарів Духа:  про слово мудрості, про слово знання, віри, дару зцілень, чудотворення, пророцтва, розпізнавання духів, різних мов, тлумачення мов (1 посл до Коринтян, гл 12-14).  А ще є 9 блаженств: блаженні убогі духом, бо їхнє Царство Небесне; блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться; блаженні лагідні, бо вони успадкують землю; блаженні голодні і спраглі правди, бо вони наситяться; блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть; блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать; блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться; блаженні гнані за правду, бо їхнє Царство Небесне; блаженні ви, коли ганьбитимуть вас, і гнатимуть, і зводитимуть на вас усяке лихослів’я та наклепи – Мене ради. Радуйтесь і веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах (Мт.0503-11). Я не певна, що авторка цього вірша свідомо його структурувала, аби охопити всі духовні аспекти. І це підтверджує наступна поезія «Іде війна духовная, священная війна», де є такі стрижневі рядки «Люби, живи для ближнього,/Даруй життя йому./ Без доброти і ніжності/ Зануришся в пітьму./ Сильнішим стань за ворога - / Із серцем навстяжень,/ І прийде друга молодість – / Твій переможний день!». Вміння поєднувати непоєднуване («Молитва гоїть нам рани, сльоза утворює мед» («Судилось жить нам в безсмерті») – творить дива на ментальному рівні, душа гартується.

Окремі рядки, як ті золоті зерна, що акумулювали в собі увесь всесвіт і пробуджують сердечні думки, як от «Твій ближній – це твій початок,/Який не має кінця». Колись в юному віці не мала розуміння, хто твій ближній. Прозріння осяяло набагато пізніше: ближній – це той, хто біля тебе в даний момент, себто там, де ти перебуваєш (вдома, в тролейбусі, у магазині, на роботі тощо). Як ближній може бути моїм початком? Дуже просто. Згадаймо істинну мудрість: у кожній людині бачити Творця, бо ж кожна людина створена за Його образом і подібністю. Звідси геніальна сентенція: хіба ж можна вбивати чи ображати… Бога? Зрештою, сама така думка вже гріховна й недопустима. «Полюби ближнього як самого себе» – пазли зійшлися в одне яскраве полотно, ім’я якому – Любов. А зі слів поетеси «любов – наш мандат». 

«Жила країна поміж трав…» Лариси Дубас – це плекання загальнолюдських цінностей у найважче жаске лихоліття війни.