Re: цензії

21.09.2021|Марія Грицюк, Івано-Франківськ
До 150-річчя з дня народження Василя Стефаника
Бібліовільде
16.09.2021|Богдан Дячишин, Львів
Серце обирає своє
16.09.2021|Ніна Головченко
Розкодовування «віршової магії» Світлани Короненко у монографії Надії Гаврилюк
16.09.2021|Василь Кузан
Декамерон від Єви
15.09.2021|Богдан Смоляк
Зворотний бік найбільшого почуття
12.09.2021|Марія Грицюк, Івано-Франківськ
Стефаниківський ЧИН
11.09.2021|Тарас Левін, психотерапевт, віце-президент Асоціації психотерапевтів і психоаналітиків України
Образ нарциски в романі Володимира Даниленка «Маски Діани Стогодюк»
11.09.2021|Юлія Сільчук, філолог, поетеса, літературний критик
Алегорії і філософські істини Ольги Камінської
Найвідоміша корова світу долає стереотипи

Re:цензії

15.07.2021|15:27|Інна Долженкова

Правила життя здорової людини на межі тисячоліть

Сергій Демчук. 12 унцій любові. Роман. К.: "Темпора", 2021

Сергій Демчук написав і видав третю авторську книжку. Перші дві, "Тіні на сходах" та "Міжсезоння", як майже неминуче для письменника-початківця, написано від першої особи. Що, безумовно, передбачає автобіографічність оповіді.

"12 унцій любові" - оповідь від третьої особи, хлопця на ім´я Тимофій (він же Тимко, Тимоня). Відтак роман претендує на певні узагальнення, такий собі портрет покоління. І цей портрет дуже відрізняється від того, який ми звикли бачити в творах молодих "культових", а також старших, але не менш "культових" письменників. Які, вочевидь, для більшої правдоподібності, епатажу чи просто хуліганства рясно пересипають мову своїх героїв (або і власну) матюками, без кінця описують підлітковий секс та вживання наркотиків як необхідний досвід. А ще - роблять центральним сюжетом депресію, з якою їхнє покоління "нульових", здається, народилося.

Відродження, сліпуче осяяння та зрештою віднайдення екзистенційного сенсу (виявляється, життя закінчується смертю, хто б міг подумати!) приходять до персонажів через усамітнення десь у глухому селі. До когось, як у Тані Малярчук, в момент медитаційного споглядання власного кавелика, що котиться з карпатської гори. А до одного з персонажів Любка Дереша - через догляд за старою хворою бабою, якій він допомагає пердіти, стискаючи спухлий живіт.    

Герой Сергія Демчука, на відміну від цих персонажів, не шукає сенсу, здавалося б, нікчемного життя в усамітненні. Він просто живе звичайним життям школяра з провінційного містечка, а згодом - студента столичного коледжу, де нібито вчиться на майстра виробничого навчання. "Нібито" - бо й навчання формальне, аби лише десь учитися, і викладачі тутешні аж ніяк не здатні прищепити своїм учням хоч якийсь інтерес до майбутньої роботи.

"12 унцій любові" вже встигли охрестити романом про дорослішання чи становлення. Добре, хоч не "романом виховання", відомим у західноєвропейській літературі з XIX століття. У парадоксальний спосіб певний перегук із літературою позаминулого століття в тексті Сергія Демчука все-таки є. Адже на остаточний вибір Тимофієм власної стежки в житті вплинув один із великих романів XIX століття "Червоне і чорне" Стендаля. Історія Жульєна Сореля, точніше, літературна майстерність автора в її зображенні справила на юнака таке враження, що Тимко потягнувся до зошита й вивів перші речення своїх спогадів про літнє життя на селі.

Ці спогади під назвою "Дід, ружжо та відьма Настя (село)" становлять третю частину тексту "12 унцій любові". Перші дві, "Людина в чорному кімоно (містечко)", "Категорія "Дорослі", або Elite (місто)", - така собі хроніка перетворення хлопчика з невиразними й несформованими бажаннями на міцного юнака, який уже знає, чого хоче. В "Епілозі" ж ми дізнаємося про тлінність сільської хати-пустки, панування в ній мишей і, на противагу тлінному, вічність блискучих вод річки Псел. Усе це далеке від пасторалі - і забуті в хаті дідові книжки, й так само неприбрані могили на сільському цвинтарі, які провідують хіба що раз на десять років, і нестерпний сморід мишачого посліду там, де колись жили люди. Тож спогади Тимофія про літнє пробування в селі, такому любому серцю старших письменників, геть позбавлені ностальгійних ноток, туги за втраченим раєм.

Українське село - це вам не античні буколіки чи французькі пасторалі з витонченими пастушками. Хоча в спогадах Тимофія село на Полтавщині так само далеке й від усталеного в українській літературі погляду на сільське життя як на суцільний жах.

Перші дві частини, точніше, опис життя й становлення Тимка, теж позбавлені будь-яких сентиментів. 90-ті та початок "нульових" - не найкращі часи для дітей, чиї батьки опинилися на руїні "совка" й не зуміли стати скоробагатьками. Тому Тимофій, захопившись карате під упливом фільмів про Брюса Лі, так і ходив на тренування в чорному кімоно, пошитому матір´ю з батькової заводської спецівки. А у футбол грав купленими тією ж матір´ю волейбольними м´ячами замість справжнього футбольного. Зате їх було аж два.

Проте в героя немає злості на батьків, які не зуміли забезпечити його бодай пристойним спортінвентарем. Тому що в його колі так жили всі. Ключове слово тут - "жили", а не "виживали". Бо в дитинстві й процесі змужніння Тимко, так само як його ровесники в усій Україні, не мали поняття, чого коштувало їхнім батькам утриматися на плаву, тобто мати роботу, і зі своїх скромних статків тягти дітей.

А ті собі росли як бур´ян при  дорозі. Хоча ні, вони таки були особливі, ці "чорнобильці" з третьої зони зараження. І через ту біду мали можливість безкоштовно харчуватися в шкільній їдальні, а також - їздити оздоровлюватися на море. Це, звісно, трохи полегшувало життя їхнім батькам у матеріальному плані, й підлітків часто-густо ніхто не контролював. Тож хлопчаки мали вибір - ганяти в м´яча, курити за кущами чи підглядати за п´яними тьотями в компанії не менш п´яних дядьків.

Позаяк герой Сергія Демчука дуже боїться стати алкоголіком чи наркоманом, він вирішує стати спортсменом. Хоча й не без того, щоби напитися кілька разів за компанію (куди ж без цього?) або ж викурити косячок.

Спершу він ходить на карате в своєму самопальному чорному кімоно, потім переходить у бокс. Йому вдається не все й не одразу, але, прийшовши зрештою до боїв на чорному ринзі за великі гроші, Тимофій кидає це небезпечне заняття й починає писати. Без жодної надії на сталий заробіток від цього сумнівного заняття.   

Попри неминучий автобіографізм, "12 унцій любові" написано максимально відсторонено. І саме це дозволяє назвати роман Демчука портретом покоління, яке виросло в маленьких українських містечках, усотавши в себе й бідність 90-х, і безперспективність початку 2000-х, і пристрасть до змін. Для початку - бодай у власному житті. Адже, як побіжно зауважує автор, на момент зображуваних ним подій "до Помаранчевої революції залишалося ще кілька років". Що не заважало Тимкам проживати своє життя, як належить чи, радше, як вийде - з неминучими гормональними вибухами, перепродажем коноплі стаканами, аби хоч щось заробити, дворовими бійками та першим сексом. Інколи навіть - утрьох.

Це геть не означає зіпсутості покоління, про яке пише Сергій Демчук. У його викладі жорстокий світ спорту, навіть любительського, постає звичною реальністю, де нема нічого страшного. Адже це світ чоловічий, і він не може бути іншим. Ну, а сексуальні сцени геть не напружують, бо не містять натуралістичних подробиць. Хоча й до кохання героєві ще далеко. Хай іще підросте?

"12 унцій любові" викликають напрочуд світлі емоції після прочитання. До речі, про загадкові 12 унцій у романі згадано лише раз, коли мати купила Тимкові перші справжні 12-унцієві боксерські рукавиці. І в цій скупій згадці - може, ті самі 12, а може, й більше унцій любові. Бо як ти її виміряєш, ту любов до життя?  



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери