У запропонованій брошурі Тарас Салига розповідає про відомого вченого-літературознавця Львівського університету Івана Денисюка (1924-2009), поєднавши цю розповідь із відкритим листом-спогадом Дмитра Павличка про свого однокурсника (а Денисюк, Павличко, Іваничук вчилися в один час на українській філології, щоправда, Іваничука потім виключили й він закінчував навчання пізніше), завершивши цю розмову-спомин поетичною присвятою того ж Павличка «Іван Денисюк».

Я не буду коментувати листа Дмитра Павличка, хоча він нічого не пояснює у феномені Івана Денисюка, а обходиться спогадовими кліше: «(…) все, буквально, все моє життя потім проходило начебто під лагідним поглядом Івана Денисюка, людини, що стала моєю совістю» (с.4), «Знати Івана Денисюка – це означає знати волинську і галицьку, гуцульську і бойківську історію України» (с.5), «Духовно Іван Денисюк був завжди зі мною, амбасадором України у Словаччині та Польщі» (с.8). Просто є люди, які опиняються в епіцентрі багатьох подій і доля дарує їм зустрічі з багатьма великими людьми, але ці люди не вміють виповідати чесно, лише пафосно, в яких центральною постаттю залишаються вони самі. Тому спогади таких людей зажди хибують на упередження, тенденцію і дешевий пафос. Довіри до таких спогадів сливе нема.

Я не докоряю Тарасові Сализі, бо він хотів зробити якнайкраще. А для цього треба було додати власних спогадів, листів Денисюка до Салиги (гадаю, такі були), відтворити бувальщини про Денисюка і бувальщини самого Денисюка, - це було би в сто раз цікавіше, аніж дешевий пафос людини, яка забула себе справжню і ліпить з себе пам’ятник, який нікого, в принципі, не цікавить.

А цікавими фрагментами брошури Тараса Салиги є спогад самого Денисюка про своє перебування в аспірантурі в академіка Михайла Возняка. Тоді разом із ним прийняли Павличка, Сірака й Здоровегу. Аспірантом Возняка Денисюк був лише рік, бо наприкінці 1954 року академік помер, але живими є спогади самого Денисюка про вибір теми дисертації: «Зате тема моєї дисертації, що її запропонував науковий керівник – Михайло Степанович, була „кишенькова“: «Дві редакції повісті Івана Франка „Boaconstriptor“». Академік висміював теми глобальних масштабів й іронічно пародіював їх: „Образ зайця у світовій літературі“, методологія виконання - „Біг пес через овес, не шкодило псові, хай же не шкодить і вівсові“. Моя тема звучала сухо, зате науково».

Цю науку Денисюк запам’ятав на все життя. Бо коли у 1987 році я приїхав до нього з листом від Сімферопольського університету про прикріплення до кафедри для написання кандидатської дисертації, Денисюк сформулював «кишенькову» тему: «Психологізм дитячих оповідань Івана Франка», пояснивши вибір просто: «Зараз ви не матимете можливості їздити по бібліотеках. Купіть 50-томник Франка і працюйте». Що я і зробив.

А щодо Павличка, то Іван Денисюк розповідав, що Дмитра Васильовича вигнали з аспірантури, бо він не склав німецької. Михайло Рудницький не захотів ставити оцінку за вірші і не любив Павличка за аспірантське парубкування. «Ми не раз стояли перед дверима гуртожитської кімнати на Пушкіна й чекали, коли відкриє двері Павличко. За таке стояння він не раз був від нас битий». Я жив на Пушкіна наприкінці 70-х, кімната на 8 чоловік (а в часи Денисюка в кімнаті жило 16 студентів), і пам’ятаю оте «стояння», коли мої старші роками однокурсники влаштовували собі інтимні зустрічі.

Згадано про приятелювання Денисюка із Євгеном Сверстюком (теж вчилися в один час в університеті) і Михайлино Коцюбинською. Дуже фрагментарно згадано ситуацію із захистом Петра Іванишина, коли Денисюк підтримав молодого науковця, коли того «травила» ота ліберальна наукова братія з Грабовичем і Гундоровою на чолі. Той захист був школою виживання для Петра Іванишина, а через декілька днів від серцевого нападу помер його батько, чия смерть залишається на сумлінні любителів наукової політкоректности.

Згадує Салига і про перипетії із захистом докторської Денисюка. Довгих 15 літ його не допускали до захисту. Пам’ятаю, як в 1981 році в університетській книгарні з’явилася книжка Денисюка про малу українську прозу. Я маю це видання з автографом Івана Овксентійовича. Ми прийшли в авдиторію і повідомили новину Денисюкові (він був нашим куратором), той миттю пішов у книгарню і викупив увесь завезений наклад книжки. До того часу книжки видали лише двоє професорів кафедри української літератури Іван Дорошенко (у середині 60-х) і Леоніла Міщенко (у середині 70-х), так що це була подія для всього університету. Бо монографія про Михайла Павлика, так розумію, це була тема кандидатської Денисюка, яку йому змінили після смерті Возняка, вийшла ще 1960 року.

Тарас Салига називає Денисюка – шістдесятником. Я не знаю, чи є потреба пост-фактум це проводити чи доказувати. Денисюк був українським вченим і порядною людиною, а такі люди завжди є «білими воронами». Денисюк був фронтовиком. Мав важке поранення. Пригадую, як розповідав нам, як його привезли пораненого на Львівський вокзал зимою 1945 року: «Кинули мене на цемент, голого, забинтованого, а мені лише 20, і я жити хочу, вчитися хочу. Думаю собі: як не вмру від рани, то замерзну від холоду»… Хоча він не був дисидентом. Працював і теж дотримувався правил гри при розвинутому соціалізмі. Коли мені поставили „2“ за суспільно-політичну практику (була така), а це означало, що мені не світить стипендія, хоча сесія була складена на „5“ і „4“, то Денисюк провів збори групи, де настояв, аби група затвердила цю оцінку, хоча всі виступили проти. Ми з Вітею Богуцьким прибігли на збори, маючи в дипломаті дві «чекушки», планували „обмити“ сесію. Як на зло, Вітя гримнув дипломатом і одна з пляшок розбилася. В кабінеті почувся запах горілки, але студенти і Денисюк стоїчно промовчали, лише тільки коли ми виходили з авдиторії, сказав тихо: «Продукт переводите»… А влітку, коли ми поїхали на фольклорну практику на Житомирщину, Денисюк мені сказав, аби я був обережним і щоби із-за дурниць не привертав до себе уваги.

Називаючи імена учнів Денисюка, Салига серед учнів називає лише франківських викладачів Романа Голода і … чомусь Степана Хороба, опустивши імена Романа Піхманця і моє. А ми були й на похороні учителя, де я сказав прощальну промову (потім Ростислав Чопик зауважив, що я опановую жанр прощальних промов). Ніби й не принципово, і все ж таки.

Подає Салига також свій виступ на 75-літті Денисюка і згадує про Франків Форум 2006 року, де основний виступ мав Денисюк. Тоді вперше Денисюк забалакав виступ, забувався, затягнув час, і після виступу був дуже пригнічений. Коли я підійшов у перерві до нього й запитав, як він себе почуває, Денисюк глянув на мене і відповів: «Хіба не бачиш, доживаю». Ми тоді з ним зазнимкувалися, і це єдина моя знимка з Іваном Овксентійовичем.

Завершує брошуру Салига віршами Франка на громадські теми і віршованою присвятою Павличка.

Я не буду додавати ще своїх спогадів, бо свого часу опублікував два спогадових есеї про Денисюка і опублікував його листи до мене. Хоча. Коли готували спогади про Денисюка в Львові, ніхто, на жаль,  не звернувся до мене з пропозицією про написання.

Іван Денисюк – се не просто український літературознавець і знавець творчости Івана Франка. Це епоха в житті Львівського університету і Великий Учитель для багатьох філологів в Україні й за кордоном. Це історія української гуманітаристики другої половини ХХ - початку ХХІ століття. І те, що Тарас Салига згадав про Івана Денисюка, а він теж є його учнем, - характеризує його з найкращого боку. Бо, крім фаху, єдине, чого має навчити Учитель Учня – се Вдячности.