Олександр Астаф´єв — ім´я не нове в літературі. Але у книжці з непретензійною назвою «Вибрані поезії» відкривається по-новому. Адже читач разом із автором крокує сходинками його творчого шляху, то озираючись на перейдене (десять розділів), то зазираючи в прийдешнє (розділ одинадцятий — з поезій, що не увійшли до збірок).

Сходинка перша (зб. «Листвяний дзвін»; Львів, 1981) — поет імпресіоністичний, закорінений у народний побут (рум´яні яблука, криниця, випас), але свіжий у образотворенні:

 

Тебе минаю, мов чертог криниці,

не сполошу цілющу глибочінь.

яблуковіли сорому рум’янці («Тінь Евридики», 12)

 

В пальцях її, як у довгому листі,

місяць зелене проміння пасе. («Вербовий дощ», 17)

 

Тут є місце кольорам (зелений, червонястий) і відтінкам (вечірня синь, стеля блакиту), а також нюансам значення (криниця — символ чистоти, а також і символ джерел, із якими назавжди пов´язаний і які бережуть пам´ять про тебе, куди б тебе не закидала доля):

 

хатина є, що згадує мене

тесовими скрипучими дверима,

криниця є: хто йде – не промине,

письмо долонь полишить на цямринах. («Село моє», 9)

 

І лише з відстані часу осягаєш, що кожна людина покликана бути криницею для спраглих і не раз вдячно згадуєш осіб, що полишили відбиток своїх долонь на цямринах твоєї душі. Їх перелік зацікавлений читач знайде у післямові до «Вибраних поезій» і в літературних покликаннях – прямих і прихованих – у віршах пізнішого часу.

Сходинка друга (Зб. «Заручини»; Київ 1988) — поет романтично-медитативний, із асоціативним мисленням, що породжує несподівані порівняння (автобус уподібнено плитці рафінаду) і зближення (дорога і рядки листа), у змалюванні розлуки закоханих, або ж у ситуації очікування зустрічі (цикл «Марія»): 

 

Коли із серця зніме втому

гарячий шелест листопаду, —

розтане в чаєві автобус,

як біла плитка рафінаду («Гладінь полів, глибінь укосів», С. 27);

 

Я листа написав на папері дороги,

законвертив дорогу – єдиній тобі!

Почерк трохи нерівний, збиваючи ноги,

гнав думки безконечні – рядки голубі.

Може, буде омана чи поспіх у рухах,

та проступлять крізь лист, посивілий, мов сніг,

риси юної жінки, простерті на бруках,

закарбовані в плоть кам’янистих доріг. («Я листа написав на папері дороги», 24).

 

Тут впізнаються ранні мовні шукання поета: «татарили століття», «монголили епохи» («Замок», С. 10) і «законвертив дорогу» — це явища одного порядку. Схильність до неологізмів збережеться і пізніше:   «відкалинить сад», «відхмарують сіна» («Ярославу Новаку», С. 72).  Але на дорогах поета вже від другої збірки проступають і перші ознаки медитативності, коли історична постать підводить до масштабніших філософських узагальнень, як у поемі «Іван Підкова»: 

 

Їй жити у боях і колотнечах,

здіймаючи свідомості шпилі,

фатально маневруючи на плечах

своєї нескінченної землі! (Іван Підкова, С. 36), — мовить поет.

 

І у цій певності приховано не лише фатальність, а й віру. Віру в те, що земля українська, чиєю синекдохою є голова Івана Підкови, таки втримається на в´язах планети Земля в перипетіях історії.  Хоча далі міра узагальнення стає вищою:

 

Це голова, що поросла травою,

близнюк землі, яка пливе в блакиті. (Іван Підкова, С. 39)

Сходинка третя («Слова, народжені снігами»; Ніжин, 1995) — поет метафорично-філософський, із оригінальними поетичними образами, на кшталт «збляклої морквини сонця» (С. 52) та «важкого кохання, ще не затертого підошвами» (С. 57). Найбільше привертають увагу поезії з незужитими образами і сплавом ліризму, пейзажності та філософії: «У шлюбній сорочці повітря / дзвони, виткані із бажання, / вази пузаті із сонцем осілим, / губи дзвонаря, / що коливається в гамаку, / захмелілий від божевільної літургії / і виплакує пальцями в дзвони / тугу відсутності свята, / повсякденність буття / і радість звукового причастя / у шлюбній сорочці повітря» (С. 55). Повсякденність буття має присмак чорнобильської біди. Дошукуючись причин усесвітнього потопу, з якого нема порятунку, автор доходить висновку: 

 

Нас пожерла вода за те,

що ми випльовували в неї

свої ідеали та переконання,

надії і технічні думки,

навіть улюблені зорі,

і ті ми випльовували в голубий

поділ Прип´яті (“Таке враження, що будинки”, С. 60) 

Сходинка  четверта («Зблизька і на відстані»; Ніжин, 1996, Ніжин, 1998) — поет вогнисто-різьблений, що зазирає у минуле історичне, літературне і особисте як на рівні тематики (біль голодоморів; передчасно згасле життя Г. Чубая; щойно народжене життя сина), так і на рівні форми (цикл «Сонети»). Зазирає поглядом небайдужим, а тому й вірш виходить непересічним, як ось цей: «Старенька жінко, чи згадаєш / опухлих з голоду дітей, / а чи за ними відридаєш / усохлими слізьми грудей, / чи проклянеш ім’ям народу / той час у спогадах гірких, / чи знов побачиш: на підводу / складають мертвих, півживих… / Я вічно йтиму, вічно йтиму / на дзвони попелу твого, / в твою розлуку нелюдиму, / на твій невигаслий вогонь, / бо там, де посміх і гостина, / де з неба місяць вирина, / ридає в темряві дитина / голодним голосом зерна!» (С. 94).

На четвертій творчій сходинці, на мій погляд, уяскравлюється вміння Олександра Астаф´єва малювати словом. І це не зумовлено тематикою  твору, як у вірші, присвяченому художнику Ярославові Новаку («Ярославу Новаку», С. 72), а є внутрішньою мистецькою потребою автора. Про це свідчать і такі сонети, як «Сьогодні з мене вирізьблять скульптуру» (С. 77) та «Я вийду в сад. За сивими деревами» (С. 83) і  вірш «Гуси» (С. 70), де змалювання птахів завершує несподіваний для читача пуант про Телесика-різника. 

В оцьому пуанті впізнається схильність автора підводити читача до роздумів про цінність життя і покликання: чи за рахунок авторської інтерпретації казкового сюжету, чи за міркуваннями про неординарну творчу постать Григорія Чубая («Ти вже розумієш: це зле, а це добре»). Думаю, не перебільшення добачати в постаті Чубая «alter ego» Олександра Астаф´єва, який переймається, що «і скарб твій найбільший — огнисте писання — явилося прахом і прахом піде» (С. 67). Піде, бо не знайдеться нікого, хто би ставив питання про творчість поета.... З таких гірких розмислів і постає вірш «На тому місці, де я мав би бути» (С. 85), що видається   життєвим кредо автора, який прагне, аби «буття соляне / учинків, що вляжуться в пам’ять рядками» (С. 67)  було таки рядками сонця і світла («розкине древо віти золоті»; «сонячний квадрат — пісочниця для радісних малят», С. 85).  Власне, кожне радісне маля є «ескізом любові», якому ще належить стати картиною. Про надихаючу силу такої перспективи  однойменний вірш Олександра Астаф´єва «Ескіз любові»:     

 

Мій син ще спить, шурхоче, мов пісок,

його тоненький, милий голосок,

і синова малесенька нога

мені на серце тихо наляга,

і розцвітає серце під ногою,

немов ранет, осягнутий росою,

щоб знову у дорогу покотити

своє бажання бігати й ходити. (С. 86)

Сходинка  п’ята («На київськім столі»; Ніжин, 2005) — поет архетипний, що повертається на стежки роду («Похорон діда») і на власну дорогу життя як кохання та творчості. Вірш «Я листа написав на папері дороги» зі збірки «Заручини» має свою варіацію у збірці «На київськім столі»: «Які прекрасні, неспокійні сни, / наскільки – Боже – ти у них присутня, / непізнана, неявлена, підспудня / і невимовна, як жага струни. / Тобі на чорне осідає сніг, / мені на біле сипле чорна туга. / Бодай на вечір мати в тобі друга / замість ілюзій та бентежних снів. / Вгорі сховало небо неглибоке / між хмар підкови місячної слід. / Дорогу пише нам в обидва боки / густий, густий каліграфічний сніг». (С. 131). Попри схожість мотивів, у ранішому вірші дорога веде в один бік (до коханої), а в пізнішому стелиться в обидва. Отож, п´яту сходинку можна розцінювати як коротку зупинку, під час якої гостро усвідомлюєш цінність друга, яких «меншає з роками» («Підтримує друзів присутність далека», С. 67).  

Сходинка шоста («Близнюки мої, очі»; Ніжин, 2007) — поет давнини, літописець речей (Цикл «Гімни речам»). Відлунює в цій іпостасі автора Климентій Зіновіїв зі схильністю до енциклопедизму і спробою пояснити світ природних явищ і людських взаємин.  Проте, на відміну від барокового поета, це не каталог існуючих матеріальних речей, а каталог утрачених речей духовних. Ось хоч би «Гімн кріслові» О. Астаф´єва: «Нема більше стільців, / на яких сидять. / Із них вилучено моралізм. / Сидячи в сучасному кріслі, / нема підстав сердитися / і сперечатися. / Сидячи в сучасному кріслі, / вам уже не доводиться / витримувати чужий погляд / або придивлятися / до іншої людини. / Крісла влаштовані так, / що погляд може, / не соромлячись, / без обмежень і церемоній / блукати / по чужих обличчях. / Тепер співбесідник / ніколи не залишається сам, / але й не опиняється / з кимось віч-на-віч». (С. 155).

Сходинка сьома («Каталог речей»; Ніжин, 2008) — поет очуднення, що вміє побачити буденні речі особливим поглядом і відкрити в малому велике. Наприклад, несподівані метафори з вірша «Нічний вокзал»:

 

Прищепки – манекени птахів –

усілись дружно на шнурочку.

Їм дуже хочеться злетіти,

та небеса їх не приймають. («Нічний вокзал», 173)

 

Ти згадуєш про щастя шпильку,

яка висіла на краватці

і часом залізала в груди,

щоб не забув про колір неба.

Десь там глибоко, у захмар’ї

шукають долі одна одну.

Тобі й свою знайти вдалося:

вона закопана у грудях. («Нічний вокзал», 174)

 

Доля, закопана в грудях, це не лише минущість, а і працьовитість, і усамітнення у світі краси: «Піти у бджолині монахи, / на свято пасхалії, / зажити життям самотнім / у келії конвалії. / Впиватися щастям, свободою, / відійти від баталії / і бити поклони богу / у келії конвалії». («Звати мене трава», С. 160). Світ краси є бажаним, але світ прагматичний не хоче відпустити поета, випробовуючи поетову віру «в силу духу та ілюзій» («Поміж “хочу” і “можу”», С. 176)

Сходинка восьма («Львів. До запитання»; Ніжин, 2008) — поет притчевий, з іронічно-афористичним звучанням. Ось як розмірковує О. Астаф´єв про людину та її тінь у вірші «Гість»: «На ґанок мій ступив серед зими / нікчемний карлик з тінню Гуллівера, / а я лежав з відкритими дверми / і шум тієї тіні чув на дверях. / А я лежав і чув: із себе сніг / він струшував, незграбний і сердитий. / Підвівся я, аби через поріг / люб’язно карлика пересадити» (С. 180). Чужа тінь Гулівера викликає в поета поблажливість і висміюється легко, без сатиричної злоби. Це тому, що автор усвідомлює: має власну тінь («несправжнє» і «темне»), яка однак не є тотожна йому як  особі:    

 

Людина що – закидати шапками.

Але на те і клепка в голові,

аби під кожен з нападів нежданих

підставить не себе, а тільки тінь.

Спотворено камінними дощами

моїх ескізів обриси чіткі.

Хай торжествує блазень метушливий,

бо, нищивши по-варварськи ескізи,

він підніма ціну оригіналу... («Ота мішень – ескіз мого обличчя», 191)

Сходинка  дев´ята («На березі неба»; Київ, 2013 та «Słowa, urodzony śniegem»; Lublin, 2017) — поет метафізичний, що вважає людську емоцію у поєднанні з розумом найкращим шляхом самопізнання. О. Астаф´єв, образно кажучи, іде «гвинтовими сходами»: певний образ у його творчості з плином літ прирощує нові сенси. Приміром, ескіз любові стає пізніше ескізом обличчя, а автобус із плитки рафінаду перетворюється в білу пазуху, за якою ліричним персонажам нічого не загрожує, попри шалені життєві темпи і розмивання ідентичності зовнішнього світу:  

 

Земля біжить, біжить, стрімкіш від глобуса,

що й не впізнати вже, яка країна.

За пазухою білого автобуса

з тобою ми в тумані по коліна. (С. 210)

 

Часами образ частково модифікується. Келія конвалії як символ краси   стає бутоном акації у вірші «Я ніколи не думав»:

 

Ми вивчали в основному

історію колючого дроту,

метафізику металевих колючок,

якими нещадно

обплутували свою уяву і свої помисли,

ніколи не думаючи,

що між ними можуть вибухати

білосніжні бутони акацій. («Я ніколи не думав», 217)

Сходинка  десята (Із трилогії «Турбулентна зона»; Київ, 2016–2018) – поет свободи і канонічності, що виявляє себе не лише у володінні різними системами вірша, а і в тематично-емоційній амплітуді. Ось маленькі шедеври пейзажної лірики:

 

Усівся дощ десь на краю покрівлі

і ноги звісив із ринви.

І про спокій слова потрібні

шукає у Памва Беринди. (С. 263)

 

Розмитий образ пізнього дощу

дорогами нестримної печалі,

де в клена золотого на даху

розкрили зорі зонтики зухвалі. (С. 264)

 

На ночі темні запитання

відповідає білим цвітом

весна, сховавши замішання

своє перед майбутнім літом.

На дні озер забули ранги

хмарки, що вибилися з шерег.

Виходить безшелесно ангел

з води глибокої на берег. (С. 287)

 

Отой білий цвіт є цвітом конвалії, але також і цвітом акації на тлі колючого дроту. Тут не просто метафора творчої і життєвої свободи на тлі цілковитого поневолення, не просто поетичний гімн життю. Тут проглядається й автобіографічний мотив, адже О. Астаф´єв народився у таборі, куди нелюдська система закинула його батьків. Рано і трагічно втративши батька, поет оспівав матір і її драматичну долю у багатьох творах, зокрема і у вірші «Біль на воротах напише»:   

 

Біль на воротах напише,

що мами нема в живих.

Яблуні вітка колише

двійко пташат журних.

Відро на валу криниці

саме у туман сповза.

З квадратних очей черепиці

снується тиха сльоза.

На стіну обіперся костур,

на штукатурку худу,

відчувши потребу гостру

підперти її ходу. (С. 252)

 

Трагізм людського проминання озивається у стриманій графіці тіні, як у вірші «Тінь, намальована вуглем»: «під ногами небес ти, як тінь, / нетривка, намальована вуглем» (С. 248). Образ прирощує смисл, і це прирощення чинить вірш поезією. Особливо чітко це видно не на образі тіні (хоча на ньому теж), а на темі утрачених речей, яка на цьому витку творчих сходинок О. Астаф´єва звучить як викриття і останнє застереження людині, що «задивлена на імператив сучасної речі – автоматику» («Молекулярний ерос», С. 323). Не помічає, що уподібнюється речам, бо не має проникливості поета, який бачить, що «техніка і речі страждають від поневолення, / як і люди» («Молекулярний ерос», С. 312) і означує епоху, в якій живемо, як епоху апофеозу речей (споживацтва, за якого важать лише функції, тобто «користь»): «апофеоз речей, / жадібних до стереотипних функцій» («Молекулярний ерос», С. 323).

Стереотипність функцій руйнують речі і чинять їх утраченими, як це раніше зобразив поет у циклі «Гімни речам». Тим паче, стереотипні функції руйнують людину, бо нищать у ній власне людське – неповторну суть, яку годі звести до функцій. Біда лише в тому, що люди, які прагнуть щастя і видовищ, бездумно йдуть до урвища самознищення: 

 

Хай увіллються у мене

всі ці сніги і будуть на благо мені

в грандіозному колективному геппенінґу,

де в ейфорії руйнації

і ритуального винищення речей і жестів

соціальна група святкує свою смерть. («Молекулярний ерос», С. 315), – констатує поет.

Сходинка  одинадцята («Поезії, що не увійшли до збірок») – поет контрастів, у творчості якого сусідить сповільнення (як поетове «хочу») і стрімкість (як поетове «можу»). Найкраще тезу ілюструють рядки О. Астаф´єва: 

 

Люди вічно поспішають

і ніхто не зупиниться

і ніхто не розкаже

про те як тремтить

голубка могили на цвинтарі. (Неждано опустився вечір, 335)

 

і люди і коні це блискавиці

яких не відірвати

від рідної землі

від рідної грані (Блискавиці на конях, 344)

 

О. Астаф´єв живе як «блискавиця на конях», про що читачеві засвідчує інтенсивність оприлюднення нових поетичних збірок автора, їх обсяг і мотивно-тематичне та образне багатство, вкрай далеке від стереотипності – отже, спираючись на світобачення самого поета, можна твердити: творчість О. Астаф´єва непідвладна апофеозу руйнування.  Непідвладна, бо позначена світлом поетичного дару і філософського осмислення світу людей і речей.

Інша річ, що таку творчість не приймають у епоху споживання надто прихильно і воліють обходити мовчанням. О. Астаф´єв – лауреат літературних премій імені Бориса Грінченка (1995), Михайла Коцюбинського (2001), Всеукраїнської літературної премії імені братів Богдана та Левка Лепких (2009), Міжнародної премії в галузі художнього перекладу імені Остапа Грицая (2010), Премії імені Якова Гальчевського (2020). Його поетичні збірки «Близнюки мої, очі», «Каталог речей» і «Львів. До запитання» 2013-го року висувалися на здобуття Шевченківської премії. Але, попри послужний список премій і номінування, навколо творчості поета нема надто широкого розголосу. Мовчання було би гнітючим, якби не здатність О. Астаф´єва жити у ритмі лету. Його «летюче мовчання» – крик окриленого серця, що здатне бачити хвороби світу та не може про них мовчати. Мірило вартості поета –  слід порожній. І навіть не «вода, що рине в слід порожній» («Фауст», С. 18). Мірило його вартості – слово, про що мовиться у вірші «Ще підносить зима вам підсніжники снігу»: 

 

З бігом часу минеться гіркота катавасій

і розвіється пил із доріг-перехресть.

Бодай словом ожити у пам’яті вашій

хоч на мить на єдину – я мав би за честь.  (С. 162)

 

Можу сказати: вважаю честю нагоду відгукнутися на «Вибрані поезії» О. Астаф´єва, бо вони нагадують про «канон вічності» (С. 235) і варті читацької уваги.