«Коли ми з братом були малі, то уявляли собі, що рай – це летюче дуже високо ліжко із цілою купою найкращих книжок. Можна летіти, читати про те, що бачили інші люди, і самому дивитися на землю, регулюючи силою бажання висоту, не опускаючись до неприємних деталей».             

Якби у мене була можливість потрапити у той рай, то я, певно, взяв би з собою і книгу «Так… Але…» Тараса Прохаська. Хоча… Ця книга і сама може виконувати роль такого летючого ліжка. Бо вона піднімає тебе понад світом, у якому блудить привид смерті. Не тільки сьогодні – завжди. Кожен, хто чує його кроки, бачить його тінь, відчуває холод…  перегорнувши кілька сторінок тексту, стає іншою людиною – спокійною, мудрою і… домашньою. Тому що текст не вириває тебе банально із реальності, а ніби у вени крапельним шляхом уводить тобі інше бачення, інше сприйняття себе самого. Це погляд на себе зі сторони, із-за хмар. Це бачення світу з висоти польоту маленького літака над рідним селом. З висоти паростка дерева, яке проклюнулося серед м’якого і теплого моху. Бачення очима щасливої дитини. І від цього твого… Від зміни системи координат, від переселення у інший вимір тебе, яким би це дивним не видавалося, міняється світ, що тебе оточує, у якому ти жив, але… Сприймав його не так. Світ був подразником твоєї рівноваги, порушником благодаті та гармонії, що ними наповнене твоє серце. 

«Найважливішою практикою варто визнати тих кілька ранкових хвилин, коли – ще не приступивши до денних ритуалів – можна побути у стані між сном і несном і докласти всіх зусиль для того, щоби пригадати, де бував і яким був цієї ночі. Тобто вербалізувати образи і відчуття, розповісти самому собі свою історію. Яку, до речі, у жодному разі не слід навіть намагатися переказати потім комусь іншому».

            Дослухаючись до слів автора ти ловиш ті кілька хвилин, наче яскравих метеликів, і застигаєш, зупиняєшся, завмираєш. Перетворюєшся на того самого метелика, який мільйон років тому застиг у краплі бурштину і тепер звідти споглядає на всю ту метушню, на паніку, на страхи, на хаотичні дії та рухи, що виснажують і врешті вбивають нас. Але спочатку вбивають нашу душу. Могли би вбити. Але вже не нашу. Бо ми захищені батьківською турботою, материнською ласкою, сіном, що накосив дід, нотними аркушами, які зберігаються в хаті, бо колись їх принесла тета, старими шафами, де ще прадід ховав свої речі.

            Ти не відчуваєш, як, читаючи, раптом відриваєшся від тексту, забуваєш про нього і починаєш медитувати. Творити іншу реальність, інший світ, до якого автор книги не має вже жодного стосунку. Він просто взяв тебе за руку і завів не у свої, а у твої спогади, привів до хати твоїх предків, посадив на лавці перед ними і зник. А ти вже слухаєш казки своєї прабабусі, якої ти ніколи і не знав, свого діда, якого не бачив жодного разу, бо народився вже після його смерті. Так. Саме так. Жодних але. Ти виявився слабким і піддався спокусі письменника. Чи ні. Ти став сильнішим, бо зрозумів цього чоловіка. Відчув. Озвався камертоном від доторку його слова. Ти зловив оті хвилини між сном і несном. Так… Але…

Але раптом ти прокидаєшся і знову починаєш усвідомлювати, що світом таки блудить привид смерті. Раніше ним блудив інший привид. Він так само впливав на мислення людей розумних, як нині цей. Вони обидва (той був, а цей є) однаково агресивні – їм потрібне смирення і рабська покора. Якщо привиду минулого століття потрібні були жертви і голови людей  ідолу приносили спеціально навчені і позбавлені гена спадкової пам’яті істоти, то цей забирає собі життя самий. Він вибирає прицільно: оцього я заберу собі нині, а отих – завтра. Цей привид має у своєму розпорядженні цілий світ. Він нікуди не поспішає. Він смакує можливістю забирати із реальності тих, хто ще має стільки невирішених справ, хто ще стільки всього планував, хто так сильно любить. Він тримає лапу над головами мільярдів… А той, попередній привид, мав у своєму розпорядженні тільки одну шосту суші. Тому він і лютував, тому і був нервовим та похапливим, бо хотів більших масштабів, більшої кількості жертв, ширших і глибших рік крові. Прагнув до підмурівків зруйнувати увесь світ. Той страшний і жорстокий привид найбільше ненавидів Україну. Тому саме тут, на нашій землі, косив нашу націю то голодом, то масовими розстрілами і репресіями, то виселеннями чи витісненнями, форсуванням Дніпра, будівництвом Дніпрогесу, затопленнями сіл, руйнацією церков, вбивствами лідерів, підміною історії, Чорнобилем…

            Про все це теж є у книзі. Але не сказано прямо, не озвучено. Навіть натяків про дещо нема. А щось вимовлено без пафосу. Без патетики. Тексти позбавлені ідеології та напруги. «Нам здавалося, що призначенням нашого покоління є стримування прогресу, ми розуміли, що здатні хіба що зберегти щось, що перегукувалося із історіями із минулого». Ох ці історії із минулого, які випливають і захоплюють тебе в полон, загортають у теплу ковдру, переносять у інші часи, занурюють у стан благословенної медитації, коли крім твоїх марень і видінь не існує більше нічого. 

Але… Так… Уся тисячолітня історія народу неквапом проходить через твою квартиру. Через серце однієї окремо взятої людини. Через сон і несон, через отой стан, що між ними. Через усвідомлення та сприйняття без застережень.  «У цьому помешканні народилася наша мама. Зрештою всі ті речі були слідом від її батьків, дідів і численних вуйків і тіток. І мамі завжди йшлося передовсім про тепло і світло, яке вона уміла видобувати через взаємні доторки до того самого».

Згадуєш. Уявляєш. Медитуєш… 

Повертаєшся…

«Як багато з того почуття усвідомленої чи неусвідомленої нещасливості, яке процвітає у нашому ареалі, вирощене якраз відсутністю мами чи тата у той момент, коли світ виглядає малій дитині лячним». А страхи приходять до дитини, бо «довжелезна нитка травм, безпомічності, фанебрій, страхів попередніх поколінь уже тягнеться за нею».

У стані медитації людина сприймає набагато більше інформації та енергій, ніж у звичайному. Благодать, що опановує нами, мудрість і рівновага, які невідомо звідки беруться, вселяються у мозок і трансформують наше сприйняття дійсності і себе у ній. Ми змінюємося. І для цього нам уже не потрібно ні Тарасових слів, ні речень, ні текстів.

Це все так… Але…

«… для якісного буття необхідний налагоджений реченнєвий обмін».