Вже перші сторінки цього твору змушують поринути у непросту історію рідного народу. Бо автор у ньому відштовхнувся від неї. І уява мандрує у події, які відбувалися понад століття тому. Й починається все з того, що в далекому 1904-му під час російсько-японської війни нащадок козацького роду Семен Булашенко з Київщини потрапляє у полон, бо ворогові вдається потопити броненосець «Рюрик», на якому той служив. (Коли задумуєшся над цим зачином, то ловиш себе на думці, не знаючи дальшого опису сюжету, що автор вирішив по-своєму розповісти про давнизну, продовживши лінію того, що вже маємо у літературі. Та Володимир Святненко йде іншим шляхом. Сумна подія лише стає відправною точкою для цікавого змалювання історії життя конкретної людини).

Що далі? Зрозуміло, що бранцям доводиться несолодко. Й похвально, що письменник не оминає цієї теми. Та не бачу необхідності деталізувати це. Вже хоча б тому, що мене, як читача і літературного критика, більше цікавить опис зародження романтичних почуттів між головним героєм та японкою Еміко з самурайського роду Сумідзу і їхнє весілля. Саме цьому, до речі, і присвячена перша частина твору «Відчуження», котра й починається описуванням потоплення могутнього військового корабля.

Цікаво, що ця частина твору, яка наповнена колоритними деталями, знайомить нас і з іншими дійовими особами роману, без появи котрих написане не було б таким бентежним. Тут, напевне, варто згадати про матроса Івана Яковину з Чернігівщини та механіка Арсентія Чубенка з Полтавщини. Якщо перший з них сприймається як позитивний персонаж, то цього не скажеш про другого. Бо полтавчанин виявиться тим більшовиком-чекістом, котрий підступно вб’є Еміко і загине від рук Семена Булашенка, який помститься йому за смерть дружини за самурайським кодексом честі, порішивши опісля цього самого себе. Вражає як автор зі знанням справи описує це (мене, як сприймача тексту, безумовно, цікавлять такі деталі, бо хочу через художній твір ліпше пізнати звичаї іншої людності і подивуватися як українець волею долі «вростає» у них. Це – з одного боку. А з другого, либонь, варто наголосити, що читача цікавить не технологія пізнання, а органічність таких особливостей у художньому полотні. І слава Богу, Володимир Святненко розуміє важливість питання, яке приховує в собі чимало несподіванок).

Таким, як можна висновковувати з попереднього абзацу, був розвиток описуваних подій. Але відгукувач забіг наперед. Тому й повернемося до викладу сюжету. Якщо в першій частині твору автор описує як Семен Булашенко лише починає пізнавати іншу ментальність і намагається «поріднитися» з нею, не втрачаючи почуття ріднизни, то в другій маємо углиблення у непростість. У «Пізнанні» йдеться про певну схожість між українцями і японцями. Все це не було б таким цікавим, якби не природність переплетень. Плюс неагресивність різноментальних людей. Все це органічно переплітається з картинами того, що відбувається в Україні. Приміром, автор детально описує, як Іван Яковина, переживши чужинецький полон, приносить Семеновим батькам звістку про те, що їхній син живий і одружився з японкою. Несподіванка для них? Так! Іноді навіть прослизає нерозуміння Семенового вчинку. Та згодом до всіх приходить розуміння. Очевидно сприяє цьому і листування, яке він налагоджує.

Що тут скажеш? То найперше думається про органічність мислення автора при описі ситуацій. Щодо цього, то хотів би звернути увагу на два моменти. Літератор говорить про нерозуміння зближення з інородцями. Як на мене, то тут немає ніякої дивовижі. Несприйняття у той час не могло бути чимось надзвичайним. Для багатьох з нинішніх людей поріднення з чужизною залишається незрозумілим, незважаючи на невмолимість глобалізаційних процесів.

Ще про таке. Коли вчитуєшся у текст, то не можеш позбутися відчування двоїни. Автор, описуючи ситуацію, не виходить за рамці усталеного. Але водномить традиційність вражальності у «Самураї» промовляє через неординарність мовлення. Мені, приміром, імпонують такі слововияви як «підпалина», «жевриво»…

Та давайте поки що не будемо більше зупинятися на питанні про слово вияви, бо ще матимемо нагоду зосередитися на ньому. Знову повернемося до констатації сюжетної лінії. У «Поверненні» (третій частині роману) Семен Булашенко разом із дружиною Еміко через чотирнадцять років примандровує у рідні краї і потрапляє у вир національно-визвольних змагань. Автор цих рядків уже згадував про те, чим усе завершилося. Тому й не бачить потреби повторювати уже знане. А підкреслює тільки одне – глибоку символічність. Дивне самогубство Семена Булашенка згідно із самурайським звичаєм – чужинне для української ментальності. Але… Усе виглядає логічно. І написаному віриш. Дивність якась мовите? Та не спішімо! Адже усе наше життя є сув’яззю логічного та нелогічного й нікуди від цього не подінемося навіть при великому бажанні. А хіба смерть Семена Булашенка не є свідченням невмирущості козацького духу? Своєрідне поєднання психологічних особливостей українського козацтва і японського самурайства. Здається, що Володимир Святненко чи не вперше зачепив цю тему, дивлячись на усе в дзеркалі традиційного реалізму. (І задум йому вдався, що не може не тішити).

За рахунок яких засобів? Прошу вибачення, що торкатимусь деталей, котрі дехто вважає поетизмами і зайвиною для прозотексту. Тому, що переконаний слововияви – непроминальні свідчення стилю автора. Приміром, такими переді мною постають порівняння. У «Відчуженні», зосібно, натрапляю на наступне. Автор пише, що довгі вуса, «немов барвінком нависли на вуста». Ніби й двійна деталь, але вона так багато додає до опису портрета головного героя. Чимало додає до нього фраза: «щось спалахнуло в душі хлопця. Ніби він увібрав очима з вишитої Еміко сорочки іскри її палкого кохання».

Вдатні порівняння є й у «Пізнанні». Ось Володимир Святненко стверджує, що відсвіт каганця «кидав на стіну згорблені розпливчасті тіні, де вони вигравали чудернацькими фігурами, які мовби в’їдалися нутрощами в біле вапно». Якщо тут відчутно вплив української ментальності, то порівняння краси і ніжності жінки з квіткою лотоса – східна традиція й ці дві лінії мирно сусідують.

Чарівності порівняльного плану знаходжу і у «Поверненні». Письмак порівнює рівність дороги з ниткою, а височезність сосен з корабельними щоглами. Ще можна прочитати, що «ягоди поволі темніли, ніби згасали в журбі». Подобається й те, що автор веде мову про джерела з криштально-чистою водою, які навіть узимку не промерзають, «наче тепла вода із землі чвиркає». Імпонує і те, що ловець слів (так іноді називають літератів) вдало використовує усталені словосполуки для своєї порівняльності: «затремтіли руки, наче у старої баби», «зліталася звідусюди всяка нечисть, неначебто ті мухи на мед».

Та й метафори не виглядають у романі чужорідними елементами. Скажімо, у «Відчуженні» вітер «затанцював танго з грозою», а осінь «приводила з собою японське бабине літо». Ніби нічого надзвичайного немає у цих словосполуках, але вони є доречними у тексті і створюють німб притягальності над ним. Принаймні у мене склалося таке враження.

Цікаві метафори є й у «Пізнанні»: «…надворі вже п’янко пахло весною, яка стрімко пробивалася крізь ожеледь, кралася перелісками в байраки»; «…наливаючи обійстя запахом жасмину і свіжоскошеного сіна». Взірці цього літературного тропу існують і у «Поверненні». «Східне сонце міниться, скаче по небу, танцює». «Вихор поземкою ганяв вулицею». Упірнемо у неперебутність епітетів: «вишневі оцвітини», «порцелянова шкіра», «снігові шапки», «насуплене важкими хмарами синє небо», «розгонисті закрути», «море горя»… (І це – лише частка вдатностей, бо знайти їх можна більше, що свідчить про «занурення» автора у лексичну течію рідної мови).

Така ж думка з’являється у мене, коли замислююся над буквосплетенням. Вони, безперечно, позначені нелогічністю, рідко вживаністю та говірковістю. Але поділив би їх на дві частини. До першої відніс би слівцята, значення яких пояснює автор там, де їх уперше використав: «ґайдзіни» (іноземці), «ґенкан» (передпокій), «хібаті» (глиняна жаровня), «камбун» (давньокитайська писемна мова), «бутинар» (лісоруб у горах), «танто» (короткий меч, кинджал самурая). А поряд з ними бачимо слова, зміст яких стає зрозумілим з контексту того чи іншого речення або абзацу: «кодола», «звис», «мокроземлі», «прикалок», «цигарничка», «ярмарковище»…

Яскраві приклади живописання словом? Та вони є очевидними, якщо балакати про вищезгадане. Але промовляють про це і пейзажі. «Напередодні ввечері пройшов сильний дощ і тепер земля пружно уминалася під колесами брички, залишаючи після себе зигзагоподібну колію» («Відчуження»). «Довкола білими метеликами кружляли поодинокі сніжинки, на якусь мить вони нерішуче зависали в повітрі, а потім танули не долітаючи до землі» («Пізнання»). «По обидва боки від путівця рівними рядами ген-ген тяглися стрункі, прямі, як щогли, високі сосни, де-не-де змішуючись із чорнолозами, вільхами, могутніми дубами та білими березами» (Повернення»).

Необхідною складовою романного тексту є діалоги. Приємно, що на сторінках роману їх є чимало, бо це переконує, що автор намагається донести до читачів ті чи інші істини шляхом перемов дійових осіб. Можливо і не завжди йому вдається досягти необхідного ефекту через дидактичну зайвину окремих фраз, але не можна не помітити наполегливий рух літерата до цього. Це – з одного боку. А з другого? Чи не можна говорити про намагання письменника шукати свої творчі координати.

…Невипадково кажу про це. Бо «Самурай. Українська історія» - перше художнє полотно Володимира Святненка, якого раніше знали як автора кількох краєзнавчих видань. Що буде далі? Мабуть він і сам цього не знає. Але те, що поява роману ословила це питання, є промовистим. Хіба не так?