Постійно задумуюся над проблемою невмирання духу людини після її переходу у кращі світи. Дихання старості? Можливо. Але мені здається, що це лише почасти пояснює причину. Бо існують й вагоміші аргументи. Звісно перераховувати їх не бачу необхідності. А наголошу лише на тому, що до розмислів спонукає гарна книга.

Саме таким є видання Богдана Дячишина – письменника, який народився на Підволочищині. Вона – своєрідне продовження попередніх. Можу так стверджувати, бо перечитав більшість із того, що літератор видав за останні роки.

Висловлю кілька міркувань про цей друк. І почну з такого твердження. Письмо вирізняється неординарністю підходів. Більшість літературних критиків йдуть протореним шляхом, оцінюючи той чи інший поліграфічний витвір. Себто йдеться про висновковування так, як того вимагає літературознавча наука. Як на мене, то такий підхід – вимога логіки часу. Але нерідко такі творива не сприймаються читачами через надмірний академізм викладу думки. Бо сприймачі тексту тяжіють до простості. Але такої, щоб у ній були глибинність розмірковувань.

Скажете, що не кожен оцінювач може це сумістити? Згоден! Але автор книги, про яку піде мова, зумів. За рахунок цитувань думок різних мислителів. Розумію, що дехто, прочитавши цю фразу, почне думати про так звані «повторні кола мислення».  Та автор цих рядків вважає недоречною таку «глибокодумність». Адже необхідно врахувати хоча б два моменти. По-перше, автор книги не приховує того, що свій метод запозичив у відомого філософа Монтеня, творчо осмисливши його. До речі, в цьому він сам зізнається в есеї, який передмовно починає видання. По-друге, читачі сьогодні опинилися в ситуації, коли неможливо доторкнутися до першоджерел. І в таких умовах доречне повторення чужої думки тільки увиразнює її.

Розмірковування про повторюваність в площині загальниковості переведемо у конкретну. Скажімо, письменник дуже часто говорить про роль Небесного Отця в житті людини: «Дух Божий перебуває в тілі людини (людина – істота духовна, в іншому контексті – душевна)» (с. 31), «Релігія – річ соціальна. Віра – річ індивідуальна» (с. 35), «Для Бога не існує спрощеного поділу на добро і зло...» (с. 39). Відголосся мислей кожного з нас? Безумовно! Але водномить – й індивідуалізм авторського мислення. Підтверджують це і численні посилання на біблійні тексти: «Щоб пізнав ти істину науки, якої навчився» (с. 28), «Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре» (с. 47), «Бо де скарб твій, – там буде і серце твоє!» (с. 63).

Можна помітити також, що Богдан Дячишин нерідко цитує античних мислителів, філософів пізніших часів: «Природні бажання мають свої межі... блуд нескінченний» (Сенека, с. 24), «Життя наше в тому, / Що раді ми всьому живому» (Менандр, с. 41), «Людина утримується на грані двох безодень, безодні нескінченності і безодні небуття» (Паскаль, с. 49). Що приховується за посиланнями на чужі тексти? Неспинна енергія власного думання. Упереміж із залишенням відкритим написаного. Щоб задумався чи прокоментував, той, кого торкнувся словопотік. Своєрідний шарм?

Це ж стосується і згадок про вислови вчених та письменників різних епох, серед яких Тарас Шевченко, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Володимир Вернадський. А хіба тут можна забути про сучасних творців? Мені, приміром, імпонує, що автор посилається на тексти тих, хто давно увійшов у його життя: Андрій Содомора, Мирослав Лазарук, Петро Шкраб’юк... Адже (хочемо того чи ні) углиблення у чужі потоки думання народжує крилатослів’я письменника: «Серце кожної людини – дзвоник, який пробуджує її єство до життя» (с. 57), «Читання – доторк до слова життя. Мозок вбивають лінощі» (с. 81), «Кожна думка мусить мати свій ґрунт, і якщо вона правдива, то обов`язково реалізується в життєвий результат» (с. 95).

Підштовхують до пізнання таємничого світу книг й есеї. Бо саме так автор означує свої рецензії. Тут маємо розмисли про поетичні видання Ірини Калинець, Надії Гаврилюк, Ольги Яворської, Юлії Курташ-Карп, Петра Шкраб’юка, Миколи Петренка, прозу Надії Ковалик і Марії Ткачівської. Вагомо доповнюють їх й спогади про незабутнього Петра Сороку. Перечитую їх і думається про те, чим ці творива беруть за душу? І тішуся, що відповіді не треба дошукуватися у підземеллі таємничості. Вона лежить на поверхні. Бо суть полягає у тому, що у кожному творі є те, що приваблює. Аби переконатися у цьому наведу кілька цитат: « Книжка, в якій живе думка, спонукає до осмислення духовного світу людини, оточення, побільшення інтелекту, духовності свого “Я”» (Надія Гаврилюк. «Дольки днів», с. 139), « Сльоза спонукає до роздумів, річ до живого, дієвого  споглядання та осмислення, бо тільки пам’ять серця зберігає таємницю уявного й реального, погляд, тепло; а сльоза падає, і не завше ми здатні пізнати її на дотик…» («Думки на віддалі сльози» про книгу Ольги Яворської «Сльоза живиця»), «Мозок гнучкий в будь-якому віці, але його необхідно вправляти, тренувати, використовувати за призначенням... Дитина народжується з готовим до пізнання світу мозком» («Думне поетичне слово про дітей і для дітей» про книжку Петра Шкраб’юка «Найкраще слово», с. 177).

...Коли углиблюся у розмисли Богдана Дячишина про прочитані ним книги, то не хочеться виринати з моря насолоди, створюваного неперебутністю мислення. І сподіваюся, що такі ж відчуття не покидатимуть мене, коли читатиму його наступні друки.