(…) I темний ряд євангельських iсторiй
Звучить як низка тонких алегорiй
Про нашi пiдлi i скупi часи.

А за дверми, на цвинтарi, в притворi
Весна i дзвiн, дитячi голоси
I в вогкому повiтрi вогкі зорi.

(Микола Зеров, із вірша «Чистий четвер»)

В авторській передмові до своєї дебютної книжки «Поза сценою українських революцій» Ігор Скрипник, ніби пояснюючи читачеві її задум зазначає, що «всі письменники світу цього пишуть переважно про Війну, про Божевілля або про Подорож». І додає: «Кожен письменник – так чи інакше – пише про себе, і тричі нещасний той письменник, який не має біографії». Ці три компоненти – Війна, Божевілля та Подорож, зрослі на пропахлому кров’ю ґрунті біографії, багатої на карколомні сюжети, власне, й утворюють собою мозаїку оповіді.

Так, саме мозаїку, адже текст книжки вистелено з фрагментів (літературних есеїв). Якось Марко Роберт Стех, автор роману «Голос», порівнював такий тип письма з голографічною плиткою, – який би її шматочок не взяти, він свідчитиме про її цілісність. Ігор Скрипник нарочито «атомізує» свою оповідь – і кожен окремий «атом» несе в собі інформацію про більший наратив, частиною якого він є.

Отож…

… Війна. Повсюдна. Про неї Скрипник пише з великої літери. З одного боку, та Війна фізична і натуралістична – відчутна на дотик, смак і нюх, як «м’ясо» вбитого ворога. Але вона не лише на барикадах і вуличних сутичках з учасниками «русскава марша» на Софійській площі чи «беркутом» і тітушнею на Майдані Незалежности й Хрещатику; не лише у збройному зіткненні зі «сепарнею» та «іхтамнєтами» на Донбасі. Бо Війна, з другого боку, метафізична і символічна – про її природу оповідач роздумує, згадуючи символи: снігу, який з’являється завжди, коли має статися якесь випробування й емпатує героєві та його долі; Янгола Смерти, передвісника Війни; крови – і тої пролитої в бійках та битвах з ворогом, і тої плинної у венах рідної нації. Наратор Скрипника філософує, мережачи свої фрагменти алюзіями та цитацією підставових для своєї ідентичности творів чи згадок про історичних персонажів.

Літкритик Богдан Пастух любить повторювати: «Ми – те, що ми читаємо». Додам, ця сентенція по-новому і по-особливому розкривається в нас, визначаючи нашу поведінку, в межових ситуаціях, у миті екзистенційного ризику. Пригадую, герой однієї з поезій Ігоря Калинця (написаній, коли поет після шістьох років концтабору, перебував на трирічному засланні) каже: «Щораз частіше хапаюся за томик Шевченка». Оцей «томик Шевченка» тримає хребет героя в часі веремій, бо, власне, й хребет останнього сформований прочитаним.

Герой иншого Ігоря – Скрипника, неодноразово говорить про два тексти, які для нього виконують ту саму роль, що й «томик Шевченка» для старшого літературного колеги – це «Чистий четвер» Миколи Зерова і «Бахмач пасажирський» Костя Москальця. Знаково, що як і «неокласики», до кола яких належав Зеров, і які у 1920-і, у строкатому часі «анархізованих» вибухів аванґарду та модернізму, стояли на ґрунті високої традиції античности, не гнучись від подувів тогодення, так і задивлений у незнайомку герой-самітник Москальця на вокзалі провінційного містечка, що «тримається себе» посеред руху поїздів, і цілковито без патетики утверджує незмінність самосправжности посеред змін і хилитань (у цьому контексті згадується й «людина на крижині» – инший образ із Москальцевої есеїстики), символізують стоїчність Інтелектуала, його непідвладність суєтности будня.

Саме про «Чистий четвер» або/і «Бахмач…» герой Скрипника згадує в часи непевности, таким чином зберігаючи себе собою – чи то у в’язничній камері, чи то в далекій мандрівці за океан. Спорідненість з улюбленими творами герой відчуває не лише тоді, коли вони його рятують, а й коли він дивом рятує їх – ідеться, наприклад, про стареньке діяспорне видання Зерова, яке автобіографічний геройСкрипника придбав у букіністів за мить до масових погромів, які вчинять південноамериканські ліворадикали.

До появи друком книжки «Поза сценою українських революцій» про теперішню війну на сході України, яку Скрипник бачив на власні очі в статусі військового журналіста, так натуралістично в сучасній українській літературі писав хіба Борис Гуменюк, доброволець батальйону ОУН, автор «Віршів з війни». Не знаю, чи Ігор свідомо переймає від Гуменюка цю естетику – важливо, що під час читання цих фрагментів відбувається ефект вибуху – цілком реального і моторошного:

«Коли все вщухло і ми вийшли на вулицю, – пише Ігор Скрипник, – я мало не наступив на щось кругле, попервах подумав, що то був футбольний м’яч, – то була голова жінки, розшматованої мінометами. “Ето ж моя сосєдка”, – сказав старий донбащук».

Або ж тут:

«Той, кого я вб’ю цієї ночі, може бути місцевим данбащуком – робітником або шпаною. Можливо, саме він різав моїх беззбройних друзів у Донецьку минулого року, примушуючи їх ставати на коліна, мої друзі відмовлялися, тоді ці робітники та ця шпана перерізали їм горлянки. Злобно. Спокійно. Нахраписто. Можливо, я бачив когось з них у Києві у передвоєнні роки. (…) З позиції було видно, як ворог повзе яром. Тепловізор перетворював ворогів на химерних істот. М’яке м’ясо. Здобич. (…) Вочевидь, вони досі не розуміють, чому мої друзі торік не ставали перед ними на коліна. Розтяжка на тому березі спрацювала близько другої ночі».

Натуралістично зображає Скрипник і поодинокі сцени сексуальних зв’язків героя, які виринають у споминах. Оповіді про своїх минулих жінок ведуться маскулінною мовою, досить жорсткою в епітетах і визначеннях, що демонструє граничну відкритість автора перед читачем, ніби перед панотцем у сповідальні.

Отож…

… Подорож. Власне, читач потрапляє в неї відразу. Вона, як і Війна, фізична й метафізична водночас. Вона триває і в просторі реальних географічних координат (Київ, Аргентина, Колумбія, Донбас…), і в просторі фахової діяльности автора (дипломатія, лінгвістика й перекладацтво, журналістика…), і в просторі думок, сюреалізму та прадавніх мітів.

Иноді перескоки з одного часопростору в инший можуть видаватися Божевіллям, але навіть у цьому творчому Боже-віллі Бог, як образ тієї правдивої високої Традиції, що визначає тожсамість героя, не полишає духовість і волю останнього.

Події у книжці згадуються не в хронологічній послідовності – час тут імпровізує, як майстерний джазмен. Основним його «музичним інструментом» є пам’ять, яка вільно веде підневільного їй оповідача дорогами доволі поетичної прози:

«… Пам’ять стає подібна на пальці, якими наосліп шукаєш щось у темних шухлядах столу в чорній-пречорній кімнаті у череві півночі, у череві зимової ночівлі, пальці натикаються на мертві двори у мертвих кварталах, ти можеш зранити палець, намацуючи колючу акацію або ж оголені цвяхи на тому місці, де колись були кімната та двері до неї, двері вже зникли, кімната померла, і крізь неї розростається дика акація, із проколотих пальців виступає кров, трохи солона, трохи мідна на смак, і від неї гострішає зір у глибокій темряві мертвого кварталу, де бачиш тих, що мешкали в тих кімнатах, у яких тепер колючими драбинами множаться рясні та смугляві акації».

Кожною частиною книжки Скрипник відкриває перед очима читача той чи инший скарб чи карб, здобутий (набутий) у Подорожі, про що свідчать і назви розділів: «По дорозі Війни», «Аргентинський щоденник», «Нотатки мандрівника», «Листи з потойбіччя»… Воістину божевільна подорож.

«Ніч, що звістує світання» – такий заголовок обрала літературознавець Мар’яна Зеленюк для свого інтерв’ю з Ігорем Скрипником. Справді, його творчість, по суті, є спадкоємницею Романтизму (і дія класичного роману тої епохи відбувається вночі), а потім, що закономірно, неоромантичних «досвітніх огнів» Лесі Українки, фанатизму віри в настання світла «загірної комуни» Миколи Хвильового. Не можна оминути й естетики духу, притаманної творам Ернста Юнґера, яку переніс у свій творчий світ Ігор Скрипник. Енергією, почерпнутою в таких попередників, він ніби запалює смолоскип посеред смутного часу темряви. Йти за цим світлом зуміють лише сміливі. А инших йому в дорозі, зрештою, й не треба.

Без сумніву, дебютна книжка Ігоря Скрипника (цикл літературних есеїв «Поза сценою українських революцій» минулоріч став переможцем престижного львівського конкурсу «Крилатий лев»), яку випустило видавництво «Астролябія» – це Явище в новітній українській літературі, і воно виразно протиставляється дискурсу «укрсучліту». Явище таке вчасне. І таке незручне для «мейнстріму». Такі речі звикли залишати «поза сценою». Але ми можемо збудувати нову сцену – кращу і справді інтелектуальну.