Re:цензії

14.03.2019|13:06|Євген Гуцул

«Параноя.ua» – як діагноз

Єва Лотоцька. Параноя.UA: Любовно-психологічний роман. – Львів: «Астролябія». – 2018. – 304 с.

Що там гріха таїти, сучасні українські видавці більше воліють працювати з закордонними перекладеними у нас текстами. І на те є свої причини. Наші читачі та письменники позбулися опіки з боку держави-партії, яка проявлялася в «рекомендаціях», що кому писати та  читати. Видавничу ініціативу перехопив ринок, який орієнтується на смаки масового читача. Раптом величезний обсяг творів вітчизняного походження став незатребуваним, а заповнити літературну лакуну достатньою кількістю ліквідного продукту новому поколінню наших літераторів ще не вдається. Втім, не виключено, що наші видавці і читачі якоюсь мірою перебувають під чарами усього закордонного, яке ніби в усьому має бути кращим за автохтонне.

Тим не менш, час од часу наші видавництва все ж таки звертаються до українських молодих авторів. Видавництво «Астролябія» на 25-му «Форумі видавців» представило роман молодої української авторки – Єви Лотоцької – «Параноя.ua».

В бібліографічному описі до цієї книжки зазначено, що вона є любовно-психологічним романом. Не збрехали. Любові в романі справді багато. Вистачає і психології, навіть – психоаналізу: авторка невтомно копирсається в мотивах поведінки дівчаток, жінок, чоловіків.

«Жіноча література» чи «Література, писана жінками»?

Письменниця і головні героїні роману – жінки. З урахуванням такої непростої обставини авторові цієї рецензії, що належить до «сильної статі», самому пускатися в дослідження жіночої «Параної.ua» було дещо боязко. Тому він, тобто я, вирішив скористався допомогою… ще однієї жінки, а саме – розвідкою «9 тез про жіночу літературу від Наталки Сняданко».

Тож спробую накласти твір пані Лотоцької на матрицю пані Сняданко, як хімічні елементи – на таблицю Менделєєва. При цьому, дозволю собі з «жовтневими тезами» (обнародувано 31 жовтня 2014 року) пані Сняданко обійтися трохи вільно. Перше: замість 9-ти тез скористаюся 5-ма (чоловіки, вважається, менш говіркі). Друге: використовуючи відібрані тези, точніше – фрагменти тез, зміню їхню послідовність. І на такі маніпуляції маю індульгенцію від самої пані Сняданко – вона в своїй 3-й тезі, зокрема, закарбувала: «Жінки і чоловіки відчувають по-різному, мають різне бачення світу…».

В своїй 1-ій тезі пані Сняданко вказує на засадничу нетотожність між такими двома поняттями, як «жіноча література» і «література, писана жінками». Відповідно до спостережень пані Сняданко, за «жіночою літературою» закріпилися «певні не дуже позитивні конотації»: «щось меншовартісне, бульварне, писане виключно для жінок». Спираючись на таке теоретичне підґрунтя, без будь-якого остраху можна сказати, що «Параною.ua» написала жінка. Написала як для жінок, так і для чоловіків. Причому, так виглядає, що читачі-чоловіки в романі для себе знайдуть більше, ніж читачі-жінки.

І річ не тільки в тому, що в романі, у повній відповідності до 5-ї тези пані Сняданко, відображені «певні теми і переживання, невластиві чоловікам: вагітність і пологи, втрата цноти, місячні». В романі є достатньо матеріалу менш фізіологічного, але – з не менш цікавими обставинами жіночого побутування. До прикладу, чи багато чоловіків знає, як виглядає суто жіноча п’янка? А це, я вам скажу, – «зрєліщє»!

3-я теза пані Сняданко має ще й такий фрагмент: «… література, писана жінками, і література, писана чоловіками, буде різною». Для читачів-чоловіків це з-поміж іншого означає, що вони в романі навіть про себе можуть дізнатися щось таке, про що навіть не здогадувалися. Особливо небезінтересно чоловікам буде взнати, як їх сприймають жінки, чому терплять і чому люблять.

На рахунок любові… Авторка де-факто підказує чоловічій половині людства, що жінки є беззахисними та що їх можна і треба завойовувати. По суті, окремі епізоди книги є інструкцією того самого завоювання. «Параноя.ua», «роман, написаний жінкою», не містить ідей мізандрії. Ба більше книга захищає інтереси чоловіків.

Щойно заявлену тезу проілюструємо таким фрагментом з тексту: «Особисте життя мусить мати почуття, секс, азарт. Мереживні панчохи, зрештою. Кожен мужчина має право хоч раз у житті побачити мереживні панчохи на ніжках кобіти поруч із собою в ліжку, а не на порносайті. І щоб цими ніжками обвили його талію наживо, а не в уяві». За таку турботу автор цієї рецензії від імені усіх звичайних чоловіків (за «особливих» відповідати не беруся) висловлює авторці роману особливу подяку!

Але, здається, найбільшим подарунком для тих чоловіків, котрі візьмуть до рук «Параною.ua», буде місце, де одна з головних героїнь, наче ілюструючи відповідні ідеї Карла Ґустава Юнґа, каже: «Природу не варто старатись обійти чи задурити, істинне призначення жінки таки в дітях...» Одразу ж, аби уникнути якихось непорозумінь гендерного характеру, уточню: зізнання про жіночі пріоритети сказані в контексті того, що чоловікам не варто мати ілюзій, ніби вони як такі є абсолютною цінністю для жінок. Словам про призначення жінки в романі передувало ось це місце: «|Йому| здавалось, що обраницям достатньо мати поруч мужчину. Він не розумів — всім потрібні гарантії. І деякі хотіли врешті народити дитину».

Для більшості жінок багато з того, що описано в романі, – відомо. Але воно для них все рівно буде цікаве. Бо кожній жінці цікаво, як те саме, що відбувається з нею, відбувається з іншою.

Для певних категорій жінок в романі є й щось таке, що може бути розцінене як новий досвід. Жінкам, котрі ще не встигли вкусити сімейного щастя чи якихось перипетій позашлюбного характеру в повному обсязі, описано випадки з життя жінки, яка цього всього вже наїлася. Тож «ласкаво просимо» в «чудовий» світ» домагань, зґвалтувань, сеансів венеролога і просто – на темний бік планети «Чоловік»! На випадок, коли заміжня жінка отримає увесь цей «букет», авторка роману дає практичну пораду: «Висновок – більшості чоловіків не можна говорити правди, ніяка їхня любов не витримає думки, що територію осквернили. Бо ми – лише територія, так і знай. Мужчинське его – ого-го...». Автор цих рядків яко представник «мужчинської» половини людства вимушений зізнатися, що авторка «Параної.ua» в цім питанні має рацію – природа чоловіка масового є саме такою.

В романі відображено певний вузько-специфічний жіночий досвід, який стосується професійної діяльності головних героїнь. Взагалі композиція роману – це почергова розповідь про випадки з життя двох жінок. Одна з них є викладачкою дизайну, друга – модельєркою жіночого одягу. В принципі, у головних героїнь особливого вибору не було. Річ у тім, що у житті авторка за фахом є художницею-графіком.

Теза пані Сняданко № 8 гласить: «Молоді поетки мають бажання еротиузвати себе» (орфографія оригіналу збережена).

Щодо віку Єви Лотоцької (по паспорту – Оксана Мазур) точних визначень давати не буду. Скажу тільки, що вона – молода. Попри те, відповідно до «оперативної інформації», життя її вже встигло добряче «потріпати», що і знайшло своє відображення в тексті.

 «Параноя.ua» круто замішана на віршах, але про це – детальніше згодом, в розмові про форму твору.

 Авторка, змальовуючи, скоріш за все, з себе головних героїнь роману, еротизуючи себе через оповідь, з-поміж іншого не забуває про довгі ноги. Але, гадаю, авторці таке можна вибачити, бо робить вона то не як старшокласниця в своєму сентиментальному щоденнику – авторка може вправно замаскувати свою фізичну преференцію: «А ще – чоботи на зиму, щоб свої, а не мамині доношувати. І щоб не ковзали, бо Леся і так постійно падає. Плутається в своїх ногах». Тобто авторка володіє подачею інформації зі зміщенням смислового акценту: ноги не подаються як головна подія – вони виступають як матеріал для ілюстрації певної соціально-психологічної ситуації, плюс нотка самоіронії. Для молодого літератора такі вміння – це не так вже й мало.

Але авторка на еротиці зупинятися не збиралася. Вона сміливо зайшла на «дорослу територію» і дала, як можна було б здогадатися з деяких попередніх фрагментів цієї рецензії, сексу, сексу багато і різного. Щоправда, той секс – практично увесь якийсь ортодоксальний, за формулою «він + вона». Лише в декількох моментах герої роману зробили спробу вийти за межі стереотипів. В одному випадку партнер вирішив взагалі обійтися без партнерші (так, письменниця не побоялася і такого прояву інтимного життя!). В іншому випадку одна з головних героїнь якось, прислухаючись до природи своїх почуттів, спитала себе, а чи не лесбіянка вона. Але, не почувши переконливої відповіді, продовжила традиційну лінію взаємин. Тож мушу констатувати, що пані Лотоцька своєю «Параноєю.ua» дещо підвела пані Сняданко, котра в своїй 6-й тезі визнає природними статеві взаємини між жінками.

Втім, я був би несправедливим, якби не сказав, що роман сповнений симпатичними описами, в яких секс відсутній: від зворушливо-радісних до межево-трагічних моментів…

Спочатку було слово… колоритне

Далі, в розмові про форму роману, спробую впоратися з пані Лотоцькою без пані Сняданко.

Спочатку, як сказав євангеліст, було слово. В нашому випадку спочатку маємо обговорити лексику роману. Мову тексту щедро приправлено львівською ґварою. Ця обставина обумовлена двома факторами.

Перший фактор: авторка є львів’янкою, тому ця говірка для неї – природна. Це вам не випадок з Василем Шкляром, котрий у своїй «Трощі» використовує західноукраїнський діалект, несповна орієнтуючись в ньому. До прикладу, в «западенськім діалекті» є колоритне слово «обЦаси», що означає «підбори» (чи «каблуки» «по-їхньому»). А Шкляр вліпив «обЧаси». І взагалі Шкляр поєднує західноукраїнський діалект з нормованою літературною українською мовою в неприродний спосіб: оповідь в романі ведеться від першої особи, яка родом є з тих країв, де відбуваються описані події (тобто оповідач є западенцем); в своїх репліках цей герой використовує діалект, а як оповідач він послуговується мовою нормованою.

Другий фактор, що уможливив наповнення роману ґварою: пані Лотоцька не має спеціальної мовної освіти, тому у неї не було якихось запобіжників, що стерилізують мову на користь норми. Це філологів і журналістів вишколюють на беззаперечне дотримання норм літературної української мови, сформованої на базі наддніпрянського діалекту.

Отже, крім вище вже заявлених слів «кобіта» («жінка» – по-западенськи) і «мужчинське» маємо в романі оберемок тієї екзотики. Ось – дещо з того: «зацофаний», «костур», «елєґанський», «дівський», «ґаздиня», «п’єц», «накалапуцькати», «морги» (міра землі), «напуцовані мешти», «кавалір», «фацет» …

Доволі часто авторка смакує суржиком (він дуже помічний, коли потрібна іронія): «женщіна-зажигалка», «беременна», «кончілось», «багіня», «Палковніку нікто нє пішет», «коронний "аста-ля-віста-бейбі-айл-бі-бек"» … (До слова, ось така передача низки слів за допомогою зв´язок-дефісів запозичена з інтернетної практики; в романі загалом добре представлена нова дійсність з усіма тими ґаджетами тощо).

Неологізми: «восьмилапик», «нижчоплінтусне», «розвіртуалитися», «скотинячість», «лапенята»… (Щось з цього, виглядає, є авторським.)

Евфемізми, на кшталт «капець». Використання термінології в побутовій мові: «… темноволоса – на вулиці не ідентифікувала б». Тобто письменниця Лотоцька з матеріалом на рівні лексики експериментує без страху і доречно.

Рівень речення. Переважна більшість з них – легкі і зрозумілі. Якась частина складних речень в такого читача, як я, викликала певні труднощі сприйняття. Тобто для мене вони є невиправдано-герметичними. Можливо, не об’єктивно, але припускаю, що молодому прозаїкові Лотоцькій не завжди вдається адекватно розгорнути в тексті враження чи думки. Спеціальної мовної підготовки, повторюся, авторка не має. Основним автором, в кого пані Лотоцька заочно чомусь навчилася, була пані Забужко. Та також любить складні речення (це – з публічного зізнання пані Лотоцької під час минулорічного «Книжкового форуму»).

Разом з тим, хотів би похвалити авторку за те, що вона не вдалася до творення нового синтаксису і пунктуації, як то тепер модно серед письменників і журналістів. В цьому контексті дозволю собі певну категоричність: слова можна винаходити – це як автопром продукує нові машини; а от синтаксис міняти неприпустимо – це як би кожний водій їздив, керуючись своїми власними правилами дорожнього руху. 

Нинішнім окремим авторам «нєфіг дєлать» – припасувати дві крапки після прямої мови. «Пішущая» публіка часто не тямить, як доречно користуватися інверсією. Нерідко можна нарватися на ситуацію, коли «автор» не відрізняє неповне речення від «речення», в якому нема підмета і присудка. Якщо зважати на пунктуацію, то часто складається враження, що складнопідрядне речення взагалі щезає з української мови. Зрештою, і складносурядне речення туди ж прямує. І тут неясно, чи ці автори пропустили відповідні уроки в середній школі, чи то вони переносять на український ґрунт англомовну орфографічну традицію. А ще є такий тип, якому я дав робоче визначення «некоректний оптимізатор»: він, зауваживши за дійсно талановитими авторами, які вміють без слів передавати конкретні смисли (особливо це характерно для анекдоту, коли активно використовується знайомий реципієнтові контекст), почав викидати зі свої речень необхідні члени – в результаті повідомлення набувають не художності чи компактності, а спотворення смислу. Текстовики нерідко умисно пишуть так, аби їх було якомога важче збагнути: зрозуміла література (і, як не дивно, публіцистика) нині вважається пласкою, примітивною, а заплутана – вершиною інтелектуальності. Так їм вдається (їм так здається) вивершитися «над примітивними»… Одним словом, панове науковці-філологи, сучасна текстова практика дає багатющий матеріал для дослідження того, як мова «розвивається».

Раніше я зазначив, що пані Лотоцька має художню освіту. Ці обставини позначилися не тільки на життєдіяльності героїнь, але – й на літературній естетиці самого роману. Особисто в мене підчас читання роману перманентно виникало відчуття, що я бачу картинки. Іншими словами – авторці вдавалася візуалізація в тексті. А якщо проводити прямі паралелі з образотворчим мистецтвом, то ті візуалізації, як на мене, є відповідниками етюдів. Це своє спостереження обґрунтую парою метафор: «… щоб чоловік танув і розтікався гречаним медом …», «лице як у сметані вмите».

Чи у кожній темній кімнаті є чорна кішка?

З одного боку, етюдизація (назву це так) епізодів – це добре, виграшно. З іншого боку, етюд має свої межі в зображенні реальності. Особисто мені часом бракувало розвитку тієї чи іншої події, якогось «цементу» між епізодами: я, як мала дитина, що вперше побачила себе в дзеркалі, кожен раз «намагався заглянути за раму, щоб знайти того, хто там ховається».

Мабуть, це – проблема таких, як я. Література, є таке усталення, відрізняється від журналістики і не зобов’язана бути максимально ясною. Але поясню суть своїх претензій до герметичних текстів чи герметичних місць в текстах. Особисто мені цікаво знати, чи авторська, зокрема, недомовка є свідомим і вмілим прийомом, чи за тією недомовкою щось стоїть? Якщо автор про щось мовчить, то це ще не означає, що воно там є. Рівно як і те, що, коли автор про щось не хоче сказати, то це ще не означає, що він де-факто того не сказав.

В тих місцях «Параної.ua», де зачіпається секс, цілком можна було робити описи, так би мовити, пунктирно, оскільки сьогодні, здається, усі мають відповідні знання. А от в деяких інших аспектах роману читач може вимагати більшої визначеності. Скажімо, епізоди, в яких присутня політика чи релігія, можуть викликати якщо не подив, то – перелік запитань.

В назві роману присутнє слово «параноя». Тим самим авторка звертає увагу на певні проблеми головних героїнь. Одна з них ділить чоловіка з іншими жінками і «виносить йому мозок», друга просто колекціонує чоловіків. А у фіналі взагалі з’ясовується, що ті героїні, доволі досвідченні в частині сексу, є лише витвором буйної фантазії сорокалітньої пацієнтки психлікарні, яка … «ніколи не знала чоловіка».

Та чи тільки психічного здоров’я головних героїнь стосується назва роману? Мабуть, параноя стосується чогось більшого, недарма ж у назві фігурує ще й оте «ua». Але на що конкретно авторка проектує той діагноз? На всю Україну? Можливо. От в чому можна бути більш-менш впевненим, так це в тому, що параноя може стосуватися українського інституту сім’ї – вона дійсно занурилася в глибоку кризу. Та чи тільки українська сім’я сьогодні загинається?

На кінець – високе

«Параноя.ua», по формі, це переважно проза. Але раз-по-раз через ту прозу пробиваються вірші (на моє око, відсотків п’ять від усього масиву тексту), переважно – білі. Хоча можна надибати і на щось звичне силабо-тонічне:

«Гаси свічу, допоки ще не пізно,

химери снів зібралися на тризну

ростити терен і плекати ніч

гримасами спотворених облич»

… нормальний п’ятистопний ямб, з додатковим ненаголошеним складом в першім і другім рядках, з багатими римами, з паралельним римуванням … В іншім випадку я зауважив за авторкою і перехресне римування. Словом, видно, що вона на тому розуміється. Звісно, і білі вірші, і римовані у романі – глибоко загадкові, герметичні…



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери