Re:цензії

10.03.2019|18:03|Юлія Юліна

У пошуках безповоротно втраченого

Іван Байдак. Чоловік з моїм іменем: повість. – Х.: Віват, 2019. – 144 с. – (Серія «Художня література»)

Як має почуватися людина, котра усвідомлює, що переживає улюблені моменти життя востаннє?..

(І.Байдак)

Подейкували, в стародавній Спарті хворих і кволих дітей скидали зі скелі. І хоч сучасні вчені шляхом археологічних розкопок і тривалого аналізу нібито дійшли висновку, що це не більше, ніж міф, по суті, споконвіків так було і є донині, що людська спільнота витісняє слабких і не здатних пристосуватися до життя в соціумі індивідів. Вони приречені на нерозуміння, самотність, а часом навіть закінчують життя самогубством.

Книга Івана Байдака «Чоловік із моїм іменем» – саме про такого інтроверта-дивака, який доживає свої останні роки у психіатричній лікарні (причому із власної волі), перебирає свої нотатки, які робив протягом життя, сам собі ставить безліч питань, на які не може отримати відповіді.

«Ці рядки я пишу з клініки психологічної допомоги. За офіційними даними, мені 65 років, мене звати Родвелл Вільямс, і моє тіло досі не демонструє ознак, за якими мене треба було б відсторонити від суспільства та призначити повноцінний курс лікування. Моє перебування тут – добровільне: це, радше, стороння підтримка та нагляд, аніж наслідки панічних атак. Відверто – я б гаяв час на круїзних лайнерах, але морська хвороба цього не дозволить. Тому я періодично проходжу лікарські тести й намагаюся переконати лікарів, що термін моєї депресії затягнувся настільки, що час би уже вважати цей стан нормальним».

У повісті немає поділу на головних і другорядних персонажів. Другорядних, уважайте, нема. Родвелл – центральний персонаж, усі інші – просто декорації, які всього лиш допомагають якомога повніше розкрити внутрішній світ Рода.

Родвелл розповідає нам про себе у третій особі, ніби дивиться на себе збоку, аналізує, як відсторонений спостерігач, якому нема ніякого діла до того, молодого Родвелла, наче всі ті помилки, перемоги й поразки, всі ті пошуки – це все не його, а якогось іншого чоловіка, який просто носить його ім’я. 

У цій книзі розмито хронологічні межі, причинно-наслідкові зв’язки, відсутній традиційний сюжет від зав’язки до розв’язки. Це – щоденник, але в ньому немає ані дат, ані побутових описів на кшталт «що я сьогодні їв на обід». Тут – тільки те, що автор (Родвелл) уважав важливим і вартісним, те, що може його охарактеризувати як особистість. Від сторінки до сторінки читач мандрує хаотичними спогадами літнього чоловіка, намагається разом із ним зрозуміти, як він став таким, як є.

«Із плином часу стає важко впускати в життя нових людей, вводити в сюжет, пояснювати незрозумілі епізоди. Людей, які здатні розібратися самостійно, відчуваєш одразу. Простіше з тими, яким потрібен ти тепер. Таким, яким став, або таким, яким хочеш здаватися»,- розповідає Родвелл.

Цікаво, що самого Івана Байдака в повісті немає. Ми «чуємо» тільки «голос» Родвелла, таким чином він виступає для нас як "імпліцитний (абстрактний) автор". Нині в літературознавстві точаться дискусії про присутність автора як такого в художньому творі. Низка науковців схиляються до того, що "імпліцитний автор" прозового твору виступає найбільш універсальною категорією для позначення авторської "присутності" в тексті й актуалізується у формі персоніфікованого чи неперсоніфікованого, достовірного чи недостовірного оповідача. Мається на увазі розуміння автора як багатогранного поліфункціонального явища естетичного плану, як складного художнього феномену, а не як результату безпосереднього відбиття біографічної особистості письменника. Іван Байдак пішов саме цим шляхом – розчинився, самоусунувся. Він не дає оцінок. Авторська свідомість, отже, організує твір, виконуючи деміургічну й смислоутворювальну функції, і розчиняється в ньому, тією чи іншою мірою відбиваючись та опосередковуючись сукупністю суб´єктних і позасуб´єктних форм.

Зовсім трохи Родвелл розповідає про своє дитинство (бо психіка з певних причин просто витіснила спогади про маленького Родді, який «відвідує творчі гуртки, займається плаванням, старанно виконує домашні завдання й допомагає мамі прибирати посуд опісля вечері». Далі чоловік розказує про свого батька, про його бізнес та їхній будинок, який був для Родвелла чимось більшим, аніж просто дахом і стінами.

«Я кинув останній погляд на дім свого дитинства і завів мотор. Свої відчуття я можу порівняти лише з моментом, коли перегортаєш сторінку книжки й раптом розумієш, що вона остання, а ти надто привязався до історії».

Про матір автор нашого щоденника не згадує взагалі. Чому – читач зрозуміє в процесі безпосереднього ознайомлення з книгою, залишмо це нині «за кадром». 

Дорослий Родвелл з усіх сил намагається бути, як усі, наполегливо працює, не привертаючи до себе надмірної уваги, одружується. Але як не можна з томата вичавити апельсиновий сік, так не може наш «герой» стати тим, ким йому не дано бути. Ось що про своє подружнє життя розповідає Родвелл:

«У нас не було красивої історії, але наша історія була правильною. Ми були ідеальними партнерами, нам було добре разом. Ми обоє викладали, тому з розумінням ставилися до специфічного розпорядку дня, рівномірно розподіляли домашні турботи і фінансові витрати, спланували взаємовигідний час народження дітей, так само спільно їх виховували. Продумані, дисципліновані, практичні стосунки двох науковців».

Чи був він щасливий у шлюбі? Чи кохав? Чи була з ним щаслива його жінка? Читач отримає відповіді на ці питання, прочитавши, зокрема, роздуми чоловіка про раціоналістів та емпатів. 

Зрештою, ми дійшли до найважливішої, на думку Родвелла, частини його щоденника. Родвелл знаходить три рукописи невідомого автора, починає їх читати і розуміє, що вони – прекрасні. Він детально переказує основи сюжетів цих творів у своєму щоденнику, знову й знову перечитує й аналізує ці тексти, зрештою, починає жити ними. Ця частина щоденника Родвелла, з тими рукописами, перегукується з фільмом «Слова», прем’єра якого відбулася у 2012 році на кінофестивалі «Санденс». Але Родвелл не краде рукописи, не видає їх за свої. Він шукає автора. Роками. Стільки всього в житті Родвелла було безповоротно втрачено, що зустріч із автором знайдених ним текстів стає сенсом подальшого існування чоловіка. Може, його останнім у житті челенджем. Чим закінчуються ці пошуки, ви дізнаєтесь, дочитавши повість Івана Байдака «Чоловік з моїм іменем».

 Чого читачеві слід чекати від повісті «Чоловік з моїм іменем»? Перш за все, не варто очікувати, що це буде легке чтиво на вікенд. Це – не любовний роман і не пригодницький. Це – глибоко психологічний текст, який змушує думати і лишає специфічний післясмак. Схоже на те, що Іван Байдак – досить обізнана в сучасній світовій літературі людина, тому є щось у цій повісті від, як я їх називаю, «депресивних французів». Текст – не з легких. Але зрештою, життя – це не суцільні геппі-енди. Часом люди хочуть бачити у книжках правду, життя без прикрас і зайвого пафосу. У повісті Байдака нема моралізаторства, ніхто нікому не нав’язує висновків, кожен сам складає картинку у своїй голові. Хтось, може, навіть впізнає у книзі себе…



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери