Роман британської письменниці Джоджо Мойєс «Останній лист від твого коханого» (оригінал 2010 р.) належить радше до «масліту», принаймні так себе мимоволі зарекомендувала авторка у вітчизняному просторі, зокрема завдяки своєму іншому твору – «До зустрічі з тобою» (англійською 2012-го, українською – 2016; останнім роком датована й екранізація). І саме таке – «легке» – враження складається при першому знайомстві з аналізованим текстом, коли стартує мандрівка чтивом.

Молода газетна журналістка Еллі Говорт зустрічається зі своїми друзями в пабі. Під час вечірки героїня зайнята думками про коханця, а саме розкодуванням його SMS-повідомлення. Компанія під дією алкоголю весело гуторить, обговорюючи Елліного любка. Образ головної героїні контрастує з Дугласом, котрий береже родинні цінності й обстоює інститут сім’ї. Тимчасом Еллі на його тлі постає доволі легковажною, вільнолюбною, схильною до споживання алкогольних напоїв, такою, що не має далеких планів, переймається передовсім своїм «еgo» і всім, що до нього причетне. Окрім констатованої залежності від алкоголю, Еллі має ще одну слабкість на ймення «Джон Армор». І ця остання слабкість (ба навіть душевна недуга!) нівелює все її єство, оскаржує право на свободу, право вибору й унеможливлює повноцінне жіноче щастя, де панує Любов щира, взаємна, абсолютна, безгрішна: «“Мені кінецьˮ […] Вона зрозуміла це ще в ту мить, коли відчула важкість його тіла і тепло його губ. І незважаючи на все, що вона колись казала своїм друзям про одружених чоловіків, незважаючи на всі свої переконання, достатньо було лише, щоб він зробив маленький крок назустріч, і вона пропала» (с. 21). Еллі усвідомлює свою сліпу залежність від Джона Армора з усіма його статусами (знаний письменник, одружений, батько малолітніх дітей) як вирок: «Він житиме справжнім життям, а вона, здається, поставила своє на паузу» (с. 22).

Далі дія перетікає до редакції газети «Нейшн», де, власне, й працює Еллі. Первинно цілком непоказним і буденним видається переїзд редакції з одного приміщення в інше. І лише наприкінці книги мимохіть добачаємо символізм цього зламного, перехідного етапу в майже столітній історії газети. «Те, що відбувається, скидається на археологічні розкопки: зринають давно забуті статті, прапори з ювілеїв членів королівської родини, зім’яті армійські каски з далеких воєн та вставлені у рамки грамоти про перемоги у давно забутих змаганнях» (с. 14). Сотня років – не просто інтервал в історії, відтинок у часі, це ціла епоха з її настроями, тенденціями, традиціями та опозиціями… «Забагато потаємних кутків та працівників, які надто прикипіли до своїх місць» – реальність, що лякає керівництво й рівночасно спонукає до пертурбацій.

Від Мелісси, очільниці відділу, Еллі отримує дивне і знакове завдання, реалізація якого згодом кардинально змінить долю головної героїні, внесе посутні корективи в її єство, світобачення, «сформує», викохає та утвердить її в особистісному і професійному сенсах. Меліссине доручення, що спершу сприймається Еллі як знущання, стане своєрідним рятівним кругом, генеруватиме переоцінку цінностей, схилятиме до самоаналізу й самокритики.

«Я хочу, щоб у розділі для жінок з’явилася якась історія, якій, скажімо, вже п’ятдесят років. – заявляє Мелісса. – Я хочу, щоб це була стаття про те, як змінилося становище жінки, мода, професії. Дві реальні історії, такий собі комплексний аналіз того, як жилося жінкам тоді і тепер» (с. 15). Отже, дистанція довжиною в півстоліття… Яка межа пролягла між «тут» і «там», «нині» і «тоді»?.. Що здатне нівелювати, а що навпаки увиразнити відмінності? Що може компенсувати втрачене, згаяне, ненабуте?.. Яка мить, який епізод чи навіть річ може стати точкою відліку в мандрівці часом, імпульсом до подорожі в минуле, поштовхом до проектування майбутнього?..

Таким стартовим пунктом для Еллі є випадково знайдений в архіві редакційної бібліотеки одиночний лист 1960-го року, адресований невідомим Б. до його дами серця, «пойменованої» абонентською скринькою № 13. Неймовірно потужні емоції героїні-журналістки від загадкової епістоли, кількаразове перечитування тексту, спалах інтересу Еллі до анонімних адресанта/адресата, натяк на інтригу та любовні колізії – так завершується «Пролог».

До речі, особливості композиції роману (за «преамбулою» – три частини з розділами; нумерація останніх продовжується, перетікаючи з однієї частини в іншу) дозволяють оскаржити переконання про аналізований твір як легке чтиво. Іноді складається враження, що авторка навмисно прагне заплутати реципієнта, заманивши його в лабіринт тексту з дивовижним плетивом сюжетних ліній, як різних можливих хідників, напрямів руху, варіантів маршруту у просторі й часі, але де присутній єдиний дозволений вихід… Ще одна прикметна особливість структури роману, що вказує на прямий зв’язок із назвою книги: кожен розділ розпочинається останнім листом (друкованим, електронним, меседжем у соцмережах тощо) чи його фрагментом відомих/невідомих адресантів до так само відомих/невідомих, конкретних/узагальнених (типізованих) осіб на кшталт маркерів «чоловік», «жінка». Приміром, «У глибині душі ми не збираємося виходити заміж, адже схильні до самотності» (Королева Єлизавета І – принцу Еріку ХІV) (с. 233); «Я кохаю тебе попри все – навіть якщо немає ні мене, ні кохання, ані життя – я тебе кохаю» (Зельда – Скотту Фіцжеральду, у листі)(с. 263); «У день, коли я збагнула, наскільки байдужим ти був – а це сталося дуже давно – мої ілюзії щодо тебе миттю розвіялися і я зрозуміла, що ти ніколи не зможеш увійти в мій світ, як би сильно ти цього не хотів. Адже мій світ – це пристрасть, і ти знаєш, що саме мій світ, який ти зараз висміюєш, зробив Генрі [Міллера] великим письменником. Але всі ці наші дивовижні зустрічі скидалися на сповіді перед священиком. Занадто великий контраст температури» (Анаїс Нін – С. Л. Болдуїну) (с. 347).

Частина 1-ша сягає минулого глибиною в 40 років. Молода жінка після жахливої автокатастрофи приходить до тями в лікарні, мало-помалу в напівсвідомому стані починає відчувати своє тіло, розрізняти рівні й вияви болю. Потроху відновлюється картина світу – бодай зриме «тепер», бо свого минулого не пам’ятає. Чує, що її ймення Дженніфер, бачить (але не впізнає!) свого чоловіка… «Вона знову відкрила очі, спробувавши затримати погляд на фруктах, фокусуючись на їхній формі та кольорі, доки не зрозуміла – перед нею лежить виноград. «Виноград», – сказала вона подумки. Вона знову і знову повторювала у своїй голові це слово – «виноград» (виділ. авт. – Г. К.-С.). Воно здавалося їй важливим, воно ніби пов’язувало її з цією новою реальністю» (с. 27). Час для Дженніфер губить перманентність своєї течії, втрачає послідовність і ритмічність свого плину: «Час став фрагментованим та некерованим, години хаотично з’являлись і зникали, зливаючись у незрозумілі уривки» (с. 28 – 29). Далі свідомість чіткіше сприйматиме дійсність, фокусуватиме побачене й почуте. Хоча внутрішній конфлікт «Я-тепер» і «Я-тоді» ще довго даватиме про себе знати. «Усі їй казали, що вона нарешті стала «собою», так ніби від того, що вони постійно це повторюватимуть, вона зрозуміє, що вони мають на увазі, і все пригадає» (с. 31). Чотирирічний шлюб із заможним паном Стірлінгом, власником шахт, маєток у престижному районі Лондона, відсутність дітей, аристократичний устрій – ось і вся правда про минуле, яка дозволяється Дженніфер. Але життя триває, і жінці доводиться потроху знайомитися зі своїм попереднім устроєм, будинком, кімнатою, гардеробом, стилем, зрештою, колом спілкування… Ба навіть чоловіком. Чи впізнають Дженніфер рідні (мама), близькі (чоловік, друзі, прислуга), знайомі?.. Чи комфортно почувається Дженніфер у, здавалося б, звичному середовищі – поміж людей, котрих добре знала, та не пам’ятає? «Вона навчилася довіряти внутрішнім відчуттям, які виникали при спілкуванні з людьми: виявляється, спогади можуть зберігатися не лише у пам’яті» (с. 42). Цю позицію увиразнює момент фізичної близькості з Лоренсом Стірлінгом, що рівночасно артикулює душевну чужість між чоловіком і дружиною.

У кожному разі, нова Дженніфер суттєво різниться від себе (чи ж насправді себе?) колишньої – тієї життєрадісної, що полюбляла розваги, отримувала насолоду від організації світських вечірок. А оскільки коло спілкування її та чоловіка далебі не змінюється, то й про внутрішній комфорт для Дженніфер годі говорити. Вона не лише заново знайомиться зі своїми друзями, а й ніби відсторонено аналізує їхні інтереси, поведінку тощо.

Далі авторка руйнує логіку викладу, полишаючи Дженніфер, і звертає ще глибше в минуле, мовлячи про кореспондента Ентоні О’Хара, котрий отримує редакційне завдання –інтерв’ю з Лоренсом Стірлінгом. Ентоні досить критично ставиться до людей вищого світу, хоча його первинне враження про пана Стірлінга не таке вже й кепське: «[…]хороші манери, розумні й обдумані відповіді, доволі сучасні погляди на використання робочої сили». Але згодом оцінка О’Хара щодо Лоренса набуває категоричності: «[…]для цього чоловіка контроль над ситуацією був понад усе. Він віддавав накази іншим і не цікавився їхньою думкою. Його мало турбувало, що відбувалося за межами його кола. Він був багатим і доволі успішним занудою, якому не потрібно прагнути бути кимось іншим» (с. 56).

Від пана Стірлінга Ентоні отримує персональне запрошення долучитися до вечері, організованої в літній резиденції на півдні Франції (Рив’єра). Саме цей світський захід і стає моментом зустрічі Ентоні й Дженніфер. Спершу дружину Лоренса Ентоні позиціонує як привабливу блондинку без високого рівня інтелекту: «таким жінкам зазвичай нічого сказати, але цього і не потрібно, адже чоловікам достатньо милуватися їхньою вродою» (с. 58). Проте далі в ході розмови Ентоні вдається добачити незриме: «[…] вона (Дженніфер – Г. К.-С.) була занадто самотня і занадто розумна для свого становища, і, судячи з усього, ще не усвідомила, до чого це може призвести за рік чи два. Поки лише ледь помітний сум в її очах говорив про те, що вона здогадується, у якому становищі опинилася, здогадується, що стала заручницею безкінечного і беззмістовного вихору світського життя» (с. 62).

Далі Джоджо Мойєс знову змінює рух оповіді в часопросторовому сенсі й повертається до Дженніфер, котра продовжує знайомитися зі собою колишньою. Утім розуміє, що її звичний світ їй чужий, зрештою, як і вона йому: «Вона дізналася про себе практично все, що могла, але почуття загубленості і чужого життя не хотіло її покидати» (с. 69). Жінка настійно приховує цей конфлікт від інших, однак протестні настрої наростають: «[…] у Дженніфер знову з’явилося це відчуття, воно накочувалося, як невблаганна хвиля, їй знову здалося, що вона повинна бути деінде, але не тут. Вона була далеко від друзів, почувалася, ніби у скляній кульці» (с. 77). Першою «вибуховою хвилею» в долі нової Дженніфер стає знайдений любовний лист від невідомого Б.

Знову авторка міняє виміри часу й простору, заледве встигаєш перемикати увагу й логічно зв’язувати, а не хаотично сплутувати сюжетні площини. Напруга дедалі зростає, інтрига поглиблюється. Зародження й розвиток почуттів між Дженніфер та Ентоні складають осердя роману – бодай на цьому етапі книги. Бо ж після докладних нудних діалогів, емоційних пересварок, довгих бізнесових розмов на світських заходах часоплин розповіді віднині активізується. Молода вродлива жінка, яка попри статус заміжньої вполонює чоловічі погляди… Кореспондент іноземного штибу з газети «Нейшн», розлучений, котрий на прохання колишньої дружини не може бачитися зі сином. Ентоні (Бут, як його поетично величає Дженніфер) стає джерелом свободи для останньої, бо ж розуміє, що у статусі дружини Лоренса та поступово загубить себе. Разом із тим, не приховує, що через почуття до Дженніфер втрачає себе сам. Коли ж душевне й фізичне єднання сягне піку, вони зрозуміють, що навпаки віднайшли себе у щасті. Але як бути далі? Чи готова Дженніфер піти від чоловіка, адже Ентоні готовий її прийняти, більше того, спонукає до цього кроку… Що вибере – романтичне і взаємне почуття чи статус і стабільність? «Твоє кохання поглине мене. У моєму житті не залишиться нічого, окрім тебе. Я весь час боятимуся, що ти мене розлюбиш. І якщо це станеться, я помру» (с. 164) – Дженніфер до Ентоні.

У кожному разі, ані рідні, ані друзі, ані знайомі, а саме 7 (символічність числа не викликає сумнівів!) поступово знайдених листів ведуть Дженніфер до себе колишньої, справжньої (а не тої «вибіркової», яка зручна рідним та близьким!), пояснюють те інтуїтивне неприйняття чоловіка, ту подружню байдужість і холод: «Ці слова відлунювали десь у глибині душі […]. описувалися події, про які Дженніфер не пам’ятала, але вони викликали у ній дивне почуття, вібруючи, ніби старий дзвін, який задзвонив удалині» (с. 104). А далі розпочинається ледь не детективне розслідування: Дженніфер прагне знайти загадкового пана Б. Для цього вона застосовує всі свої жіночі принади, фліртує з чоловіками їхнього світського кола, бо ж думає, що автор послань десь поблизу. «[…] таким чином вона отримала свободу і можливість зануритися у власний паралельний світ, де могла зайнятися пошуками таємничого коханця, поглянути на себе очима чоловіка, який її обожнював» (с. 109). Байдужість із боку Лоренса дедалі зростає, а Дженніфер не сумнівається, що її таємний коханець на ім’я Б. є цілковитою протилежністю до законного чоловіка, адже листи свідчать про абсолютно романтичну, щиру, відверту натуру: «Він усміхався б, обіймав за талію, проходячи повз кухню. І взагалі, вони, можливо, навіть не снідали б на кухні: він би приносив тацю з усілякими смаколиками у ліжко разом з ароматною кавою, а тоді розбудив би радісними ніжними поцілунками» (с. 136). І нехай згодом спадатимуть думки про марність пошуків, а з боку Лоренса активізуватимуться крайні вияви байдужості й люті, Дженніфер переконана у знаковості й доленосності послань: «Тепер […] було сім листів, які вона знайшла у потаємних кутках будинку; сім листів, прочитавши які, вона збагнула, що мала справжнє кохання, зрозуміла, якою була насправді. У цих написаних від руки посланнях вона побачила свої численні відображення: вона була імпульсивною, пристрасною, запальною та здатною пробачати.

Він здавався повною її протилежністю. Він постійно кидав їй виклик, щось проголошував та обіцяв. Він здавався уважним спостерігачем: щодо неї та всього світу. Він нічого не приховував. Здавалося, вона була його першим, справжнім коханням. Перечитуючи його листи, вона думала про те, що також ніколи нікого так не кохала» (с. 137).

«Коли ти дивилася на мене своїми глибокими бездонними очима, я ніяк не міг збагнути, що ж ти в мені знайшла. Тепер я розумію, що все це сила кохання. Ми з тобою не зможемо не кохати одне одного, як Земля не може припинити обертання навколо Сонця» (с. 137), – писав Б. до Дженніфер.

Коли ж подружня конфронтація Стірлінгів сягне апогею і Дженніфер таки вирішить залишити чоловіка, останній кине їй ще одного листа – восьмого, останнього в цій епістолярній історії, кульмінаційного в любовній лінії «Дженніфер – Ентоні», вирішального для стану амнезії жінки зокрема і загалом для буття подружжя, яке існувало лише документально. Ані Лоренсова «правда» про смерть Бута, ані його віра в щастя з новою Дженніфер (з чистого аркуша) не врятує сім’ї. Наступний композиційний «виток» проллє істину щодо аварії та супутника в автівці. Отже, попри страх утратити твердь під ногами, колишня Дженніфер таки зважилася покинути чоловіка, але автокатастрофа, либонь, руйнує плани щодо співбуття з коханим. Хоча сама авторка не прописує чітко того трагічного моменту – лише натяки, недомовки, апосіопеза.

2-й розділ сягає недалекого майбутнього – за чотири роки (1964-й). Дженніфер – досі пані Стірлінг; довкола – те саме аристократичне оточення. Щоправда, трансформації вкрай вимовні. «Витончена, стримана, спокійна – ось як описували Дженніфер її друзі і колеги Лоренса. Пані Стірлінг – взірець жіночих чеснот, завжди стримана, ніколи не впадає в істерику, як більшість дружин не таких впливових людей» (с. 199). Лоренс дозволяє собі не лише вдома, а й привселюдно ображати, принижувати дружину, ніби карає її за щось, а вона мовчки та слухняно покутує провину. Отже, відоме і зрозуміле читачеві досі лишається в таємниці від Дженніфер. І все ж до певного моменту… «А тоді за діжкою з пальмою вона побачила його. Спершу вона не звернула на нього жодної уваги, але якась віддалена частинка її мозку кричала про те, що колись вона знала чоловіка, чиє волосся точнісінько так само торкалося комірця сорочки. Був час – десь рік тому – коли вона бачила його скрізь, його постать зринала в її уяві, у чоловіках, які їй зустрічалися, вона бачила його волосся, його усмішку» (с. 204).

Отже, наша гіпотеза, що Ентоні живий, потверджується. Він і досі кореспондент газети «Нейшн», яка відчуває на собі карб нового часу, є відгомоном і віддзеркаленням суспільно-політичних, соціальних та гендерних тенденцій: зміни стосуються і шпальт, і редакції. Характер Ентоні, на перший погляд, не зазнає суттєвих коректив: ті самі емоційність, відвертість, вимогливість, непримиренність до несправедливості. Утім, навіть кількарічна служба в США не здатна нівелювати гостроти душевного болю. «За чотири роки він почувався напівмертвим. Тому йому потрібно було повернутися, аби знову відчути себе живим» (с. 207). Прикметно, що внутрішнього зцілення Ентоні шукає не в мирному Лондоні, а в неспокійній Конго: либонь, прагне «випалити» себе зсередини. Та й відчуття чужості в сучасній столиці Великобританії дається взнаки: «Щоразу, коли він повертався до Лондона, все більше почувався незнайомцем...» (с. 209) – стан відчуження та загубленості споріднює Ентоні з Дженніфер.

Констатована загубленість увиразниться, коли зустріч із Дженніфер таки реалізується і під час розмови оприявниться правда... У висліді обидві душі отримають глибокі опіки. Дивно, але, маючи журналістський хист і досвід пошукової роботи, О’Хара лишався в глухому невіданні впродовж чотирьох років, повіривши якомусь липовому листу. Дженніфер натомість була переконана, що коханий загинув. У кожному разі, доля пропонує другий шанс, та чи скористаються обидвоє нагодою?

Ентоні подивований метаморфозами Дженніфер: «Куди поділася її життєрадісність? Пристрасть? Куди поділася сяйлива чарівність, яка переповнювала її і проривалася назовні? Де несподіваний сміх і безкінечні поцілунки? Куди поділося все це? Вона стала якоюсь сірою, сховалася за холодними ідеальними манерами» (с. 222). Стриманість і досконала поведінка Дженніфер вочевидь є вислідом втрати її «Я», власної ідентичності. Чи ж не тому у свідомості жінки резонує голос Ентоні: «Він (чоловік – Г. К.-С.) розчавить тебе, позбавить усього, що робить тебе тобою» (с. 224)… Свідома відмова від ліків артикулює готовність Дженніфер повернутися до себе колишньої, відновити згублену тотожність… А мить фізичного єднання, коли закохані спілкуються мовою тіла, «намагаючись увібрати одне одного шкірою», увиразнить душевне суголосся.

Але авторка знову приголомшує: виявляється, що у Дженніфер є маленька донечка Есме. Дитина Лоренса. Традиційно діти символізують надію, майбутнє, невинність. Чи ж можемо говорити про майбутнє союзу Стірлінгів? Далебі ні. Чи ж може дитя дарувати надію на порятунок шлюбу? Навряд чи. Що ж до невинності, то Дженніфер, либонь, прагнула спокутувати гріх перелюбу, позаяк була переконана у смерті коханця й почувалася винною перед чоловіком…

Так чи так, лишаємо інтригу… Але повірте – Джоджо Мойєс вміє дивувати. І правдою про Лоренса та його бізнес, і «подвижницьким» вчинком Дженніфер у далекому 1964-му (наприкінці частини 2-ої), і сюжетними перипетіями та душевними колізіями у близькому 2003-му, і спогадами героїв про минуле, і трагічним фіналом Лоренса Стірлінга, і майже детективною «ідентифікацією» Ентоні О’Хара (3-й розділ роману).

Навіть якщо спливатиме час, сивітимуть скроні, з’являтимуться зморшки, справжнє почуття не тьмянітиме. І загадкова абонентська скринька № 13 самовіддано й жертовно чекатиме на листи… Чи ж марно?

Знаємо, що, окрім лінійної моделі часу, має місце модель циклічна… «[…] всі історії […] повторюються: війни, голод, фінансові кризи, нещасні любовні історії, розлучені пари, смерть, горе. Щасливий кінець трапляється не так уже й часто…» (с. 392). Але він не є винятком (чи є?). Принаймні зрілий Ентоні О’Хара вже точно знає: «Усе, що в мене є, – щаслива випадковість».*

Еллі і Дженніфер. Дві жінки… Дві долі… Два світи… Дві паралелі, що дивом перетинаються… Дві протилежні субстанції, що, здавалося б, усупереч всім законам логіки схильні до гармонійного злиття… Дві віддалені в часі і просторі точки, які наперекір прогнозам і перспективам (либонь, завдяки щасливій випадковості!) вирушать назустріч одна одній… Аби нарешті довершити цілісність «Дженніфер – Ентоні» й довести: «з віком кохання видається не менш небезпечною штукою, ніж у молодості» (с. 394). Аби наділити Еллі внутрішньою силою та волею задля оскарження ілюзій щодо Джона Армора й заради пошуку істинного Щастя.

Джон і Ентоні. Перший – винятково лаконічний у віртуальному спілкуванні (короткі меседжі), закодований і законсервований у своїх посланнях, беземоційний у виразі думок і почуттів, холодний прагматик у час інформаційного буму. Інший – безсумнівний романтик-бунтар, розлогий у вислові своїх думок та емоцій, щедрий на відвертість. Можливо, риси Бута добачить Еллі у Рорі – працівникові бібліотеки редакції «Нейшн», колезі сивого Ентоні О’Хара. Трохи молодший за неї, дещо недбалий в одязі, але справжній у своїй щирості й відвертості, на відміну від Джона Армора.

Отже, коли часові площини перетинаються, починає писатися нова історія…