В романі «Дожити до весни» Н. Гуменюк поєднано детективну історію викрадення героїні, любовні історії, все це на тлі мозаїки історичних періодів кількох воєн, радянських часів, сучасності переважно на території Волині, де зараз мешкає письменниця.  

Любовна лінія презентована історіями почуттів Єви Вольської та Адама Вольського, Даніеля та Устини, Луки та Віруньки, Луки та Марійки, Софійки та Ярослава, Анабель та Дмитро Андрійовича.

Головний персонаж – скрипка, виготовлена знаменитим Ніколя Люпо – «червона панна», яка любила своїх господарів. Жива, з душею та емоціями страху, любові, очікування. Для Луки гра на скрипці – певна церемонія: «щоразу він наче вперше зізнається у палкому коханні, пропонує руку та серце і трепетно запрошує свою «панну» до музики, як наречену до весільного танцю» [7]

Скрипка – олюднений образ, вона відтворюється письменницею як жива істота, жінка, що розповідає історію стосунків з коханим, близькою людиною. Пишучи про музичний інструмент, авторка використовує омонім – стан («обережно дістає скрипку з футляра, пробігає пальцями по грифу, ніжно обіймає за «стан», проводить долонею по всіх її виточених вигинах, по ефах і струнах» [7]), образний вислів – неповторна душа («маленька штучка, яку припасовують у середині корпуса, щоб давала вібрацію» [6]).

Н. Гуменюк не зупиняється лише на одному музичному інструменті, вона згадує місцеві різновиди скрипки – поліська «видовбанка» («зроблена сільським самоуком із сухого стовбура груші. Інструмент не мав нижнього та верхнього дек, обичайок, резонаторів та інших елементів, властивих класичній скрипці. У шматку дерева було просто видовбано виямку потрібної глибини та ширини, над заглибиною натягнуто струни» [23]) та екзотичні варіації – банджо.

Драматичні колізії скрипки тісно переплетені з родом Баскаля. Можна відстежити закономірність: доля кожного з роду визначається внутрішнім сенсом його особистості, тобто персонаж сам по собі живе за моральними законами, при цьому знаходить джерело насиченого емоціями  життя. Разом із тим в долі одного з головних персонажів – Казимира – досягає своєї кульмінаційної точки трагедія усього роду, актуалізуючи в такий спосіб мотив відплати.

Окреслимо головне в образі Луки Баскаля. Це – талановитий музика, «їжакуватий та задерикуватий скрипаль» [55], «за словом до кишені не ліз і на чини та посади не зважав», «старатливий господар» [76], з конкурсів привозив численні нагороди. В юності працював у бібліотеці, їздив до Львова, купував українські книги та журнали, видавав людям. Домінанти зазначеного персонажу: внутрішньо – міцний характер, зовні – очі («чорні, з веселими смішинками» [67]).

Баскалі (Паскалі) відзначаються любов’ю до музики. До улюблених інструментів належить скрипка.

Романтичний Даніель Паскаль, перетворений волинським сільським священиком при вінчанні з Устиною у Данила Баскаля зовні повністю відповідає даному типажу: «непосидючий і непередбачуваний, запальний і сентиментальний», «не вміє прораховувати наперед ходи на шаховій дошці життя, через що частенько встряє в халепу» [62]. Захоплення дядьком Жаном-Луї Реньє минуло, романтичний дух, захоплення бонапартизмом вивітрилося під тиском реалій, але залишилося бажання, щоб у світі панувала гармонія, щоб головними були краса та музика.

Н. Гуменюк в романі «Дожити до весни» вдається до цікавих ефектів дзеркал (брати Артем – Казимир Хромови) та двійників (Лука – Солоха, Солоха – Ніна Василівна Киця, Адам Вольський – Ярослав, скрипки («червона панна» – поліська «видовбанка» – банджо).

 Образ Артема амбівалентний, бо в ньому поєднуються семантика жертви та злочинця. Таких як Артьом називали блаженними. Зовні він схожий на павука «недоладний, непропорційний, ніби складений п’яним горе-майстром із окремих дерев’яних деталей, припасованих абияк. На зсутулених плечах волохатиться синя безрукавка, чи то з вовчої, чи із собачої шкури, від короткого тулуба, просто з-під тієї «воло хатки»», довгими тонкими патиками відділяються худющі руки та ноги, обтягнуті дешевим синім трико; розкуйовджена рудувата голова буквально втиснута у плечі, ніби між нею і тулубом зовсім немає шиї» [11]). Дівчину він утримує, бо її привіз брат і в той же час він також несвідомо хоче звичайного людського щастя – людину поруч.

Намагаючись окреслити специфіку образу чоловіка – першого кохання Анабель – Адама Вольського – письменниця наголошує на його належності до мистецького кола, зображаючи його художником, який малював з натури картину «Єва з  яблуком». Він відповідно змальований Н. Гуменюк: «років тридцять, коротка щетина, довге волосся, мішкуватий сірий светр. Богема або екс-хіпі» [102].

Адам Вольський та Ярослав утворюють своєрідну пару. Спільні фактори: життя мистецтвом (один кохається в малярстві, другий – у музиці), вимушене переселення (Адам виїжджає за кордон, Ярослав – до Воркути), пережите відчуття кохання. Лише для одного все завершується трагічно. Ярчик – син Луки та Віруньки – «чутливий, як скрипкова струна» [39], талановитий, обдарований, закінчивши музичне училище, консерваторію, захоплюється джазом, за що його відраховують з консерваторії, переселяється з дружиною до Воркута, працюючи в Палаці культури шахтарів, гине на воді. Змучена та знесилена пережитим дружина Софія помирає при складних пологах. Другий – виїхавши за кордон, живе у достатку з дружиною.

Анна – цікавий персонаж, так як вона піддається метаморфозам, як тільки вона потрапляє у нове місце, при цьому видозмінюється навіть ім’я. Батько вибрав їй ім’я Анабель. Ім’я Анабель давнього французького походження, означає «та, що випромінює світло», тотемний знак – чорниця, ягода Волині. Лука називав свою онучку Анною, або Анною Ярославною. Працюючи в газеті, вона бере собі псевдонім – Єва Вольська. Цю особистість можна можна охарактеризувати кількома словами – втомлена жінка, любляча мати, «швидка допомога для спраглих» [146]. Так створюється гра з авторськими світами: простір як такий, що заповнений іменами, а відтак обмежений і, отже, замкнутий і відносно невеликий, водночас претендує на більші масштаби.

Однією з визначальних рис жіночих образів, зображених Н. Гуменюк в романі «Дожити до весни», є відданість своїм обранцям та обдарованість. Такою була і Софійка, дружина Ярослава: душа компанії, бунтівниця, «запалювала у лінді-хоп, фокстроті, бугі-вугі, чарльстоні та ще якихось чудернацьких викрутасах» [71].

Ангелами-охоронцями та помічниками у важкі часи для Анни стають Соломія Соломко, Ніна Василівна Киця. Цікаво, що письменниця підкреслює в цих персонажах низове начало: у Солосі – відьомське, в Ніні Василівні – тваринно-хижацьке.   

Соломія Соломко на прізвисько Солоха (Соло в квадраті) має на перший погляд екстравагантну зовнішність та міцний характер («Солоха, вся у стилі «вамп» – від високої, кольору воронячого крила «бабетти» на голові до лакованих черевиків і чорних мереживних панчіх, – прозвана колись так, вочевидь, за вміння маніпулювати своїми численними залицяльниками, як гоголівська відьма передріздвяними гостями, стоїть на сцені, наче фельдмаршал на військовому плацу» [9], нагадувала чорну лискучу ворону [173]) і в той же час добре нутро («якесь глибинне й абсолютно непоказне, приховуване за гострими словечками  та вдаваною суворістю, співпереживання, готовність боронити своїх вихованців» [207]).

Ніна Василівна Киця – голова сільради. Н. Гуменюк неодноразово звертає увагу читача на тваринних елементах при описі зовнішності цієї жінки: «леопардовий» піджак, «піджак а ля хижак», або переліку відповідних прізвищ: «пасувало би прізвище Пума, Тигренко, Левицька або Лошицька» [157]. В той же час за характером – це найдобріша людина, готова допомогти зненацька, ненав’язливо.

Іриска – прийомна дочка Єви Вольської – максималістка, її життєві кредо: «Не можна звершити навіть одну велику справу з маленькою любов’ю», «Я нікому нічого не хочу нав’язувати, але ніколи й не дозволю, щоб хтось щось нав’язував мені. Сама буду вибирати й вирішувати» [127]. «Розумниця, не сноб, не марнотратниця, знає, чого хоче від життя, переконана, що чесною працею досягне всього, що потрібне людині для щастя, а заодно й змінить світ на краще, ну хоч трішечки, на одну йоту, але змінить» [127].

Хронотоп роману «Дожити до весни» вирізняється багатогранністю, об’ємністю. Часові проміжки вигадливо переплітаються в єдине ціле. Авторка селить своїх героїв в часи наполеонівської війні, коли французи повинні були втримати на Волині наступальні дії російської 3-ої обсерваційної армії під орудою генерала Тормосова, а волиняни, страждаючи від грабунку російських військ, тікали до лісу, за поліські болота, а також в реальність першої світової війни, згадуючи про перебування російської, австрійської армій в Старолісах, грабунки, знову втечі на болота селян, відсилаючи читачів до російського прориву генерала Брусилова  тактикою «випаленої землі», оприявнює події другої вітчизняної війни (окупація німцями Варшави, репресії радянської влади на західних землях), не полишає поза увагою радянські часи та сучасність. Радянська дійсність постає з невеличких життєвих історій: трагічна історія джазмена Едді Рознера, анекдоти про «триспальне ліжко «Ленін завжди з нами», про нові духи парфумерного заводу «Запах Ілліча» [72] та роздумів скрипки про оточуючу дійсність («постійно говорили про якесь загальне вселюдське щастя, але позбавляли конкретних людей навіть самого права на щастя. На всіляких зібраннях проголошували ідею волі, рівності, братерства та вселюдської гармонії, але тут же руйнували все це своїми безглуздими заборонами» [73]).

Територіально персонажі роману «Дожити до весни» розкидані майже по всій Європі: Волинь (Староліси, Гайове, озеро Сомик) з багатим тваринним світом (вовками, вепрами, лосями, оленями, гризунами), птаством (чаплі, журавлі) та рослинним царством (чорниця, лохина, папороть), Франція (Париж, порт Ла-Рошель), Польша (Грубешов, Сагринь), Італія, Іспанія, Німеччина, Алжир, гори Кабілії.

Мозаїчний часопростір роману зумовлює динамічний характер образів, що виявляється у їхній дифузії та метаморфозах.

Читаючи рядки про вовка Ра і маленьку дівчинку, чомусь згадується Сіроманець М. Вінграновського. Дівчинка кликала вовченя Равликом, а пізніше, вже у дорослому житті, старий вовк врятує дівчинку, яка перетворилася в жінку – Анабель.

В романі Н. Гуменюк «Дожити до весни» можна натрапити на символіку. Символ змія («чорний змій із синім полиском» [75]) трактується як загроза, смертельна небезпека. Письменниця не просто згадує цей символ, а й називає ознаки змія як зовнішні, так і внутрішні: «водянисті, схожі на прозорі кришталики льоду очі» [75], «холодна лють, затаєна в глибинах його єства» [75]. Цим змієм є Казимир. У нього й відповідна машина – «чорна-пречорна, аж синювата, блискуча така, велика» [81].

Символ чистоти та досконалості – лілея. У футлярі зі скрипкою лежала давня срібна брошка у вигляді лілеї зі зламаною защібкою. 

Відповідно можна говорити про розподіл роману на дві сторони: по-перше, сторона добра, світла – Анна, Лука, Соломія, Ярослав, по-друге, світ – темряви, зла – Казимир. Навіть імена героїв символічні: Казимир – слов’янського походження: kaziti – шкодити, mir – мир, спокій, тобто пошкоджувати спокій, світ. Наприкінці життя він став страждати від синдрому Діогена, став «колекціонером мотлоху».

Слідуючи за негативним забарвленням персонажів, варто згадати, що Артем порівнювався з павуком, а його бабуся – Катерина – мала вуличне прізвисько Ропуха, тобто жаба.

Текст роману «Дожити до весни» сповнений різноманітною проблематикою:

заангажованість мистецтва радянських часів (коли популярними та визнаними вважалися монументальні образи доярок, трактористок, ланкових, ткаль, а «Єва з яблуком» – «Прикрита тільки снопиком розкішного волосся кольору стиглого жита, вона немов збиралася вийти із виставкової зали. В очах – подив, легкий смуток і вагання. /…/ Яблуко з нанесеною на нього картою (символ Землі, за задумом Адама) якось непевно балансувало на пучках її тонких пальців» [105–106] – піддалася цькуванню);

антилікування людей в психіатричних лікарнях (старший брат Адама Вольського – Богдан – потрапив «у пута системи Снєжневського», бажання стати ченцем витлумачили як психічне захворювання);

проблеми журналістської професії (амбітний редактор Юрій Чижевський, прозваний співробітниками Чижиком, готовий працювати в руслі вказаному грошовитим «господарем»);

особи влади та бізнесу (образ Сені Косарика, колишнього викладача фізкультури, перспективного боксера, успішного рекетира, власника «заводов, газет, пароходов», політика);

проблема вирубки лісів;

самотність;

заробітчанство тощо.

Письменниця цікаво змальовує почуття самотності, яке може бути різним, як-от:  самотність посеред велелюддя, в компанії нагадує «блідо-бузкову айстру, сумну та прохолодну, висмикнуту з клумби та загорнуту у звуконепроникну плівку» [162], самотність переплетена з безсонням – «темно-синій із волошковим полиском» [162] колір, крайня межа – «біла, як сніг – ні кольорів, ні відтінків, ні запаху, тільки холод, безмежний холод, що пробирав аж до кісток» [162].

Традиційно романи Н. Гуменюк насичені елементи українського фольклору, це і діалектизми, приказки, замовляння, легенди (легенда про Босий міст у Луцьку, легенда про сімох ченців, які врятували Староліси від ворожого війська).

Прикладом діалектизмів можна назвати наступні слова: тарапата (голосна сварка), візігорна (у значенні «делікатна, витончена»), шудрата (розкошлана), лагодзінки (смаколики), прадьонки (вечорниці), вердзігіль (непосида, вертун), марака (надокучлива людина), гвавтоньки (хутко, поспіхом), припутні (голуби).

Можна також відшукати багато прикладів використання приказок в текстовій тканині роману «Дожити до весни»: сон неначе сорока вкрала [10]; не петрівка повторяти разів кілька [18]; жінка повинна бути як вишня в соку, а ще – слухняна та здорова. Здорова, як корова! [18]; таке дурне, як сало без хліба [19]; довго чекати, поки в коня роги виростуть [53]; не пхала б ти свого цікавого носа до чужого проса [64]; шелеп щастя в хату [79];  мовчи глуха – менше гріха [81]; хрест на собі поставила й барвіночок посадила [127]; ворон ворону око не виклює [196]; сиди вдома та сопи в дві дірки, їж борщ з грибами та тримай язик за зубами [208].

В романі можна натрапити на замовляння («Ви, сухоти, сухотищі, чи ви подумані, чи ви погадані, чи ви помислені, чи ви стрічні! Ви, сухоти сухотищі, болющі, палющі, розійдіться від парубка Данила. Як дим з димаря розлітається і розкочується, то так і ви, сухотищі, розійдіться, розкотіться за огнем, димом, за вітром, за полум’ям, тихенько, легенько, маковим дробовим хмелем і дайте спочити парубкові Данилові…» [45]) та загадки («У дівчини воно своє, а в молодиці позичене» [157]. Відгадка: прізвище).

Із-поміж багатьох мотивацій такого вибору використання місцевого колориту – і надання зумисної близькості (автентичності) реальності, і посилення ефекту зацікавлення читачів через заглиблення в індивідуально-неповторне, захоплююче-іскристе.

Підсумовуючи сказане вище, зазначимо, що загадка книг Н. Гуменюк криється у тому, що вона повсякчас знаходить нові варіанти, по-перше, змалювання філософських проблем буття людини на ґрунті такого реальної, близької кожному дійсності, по-друге, вираження любові до рідного краю – Волині.