Роман Наталки Доляк «Шикарне життя у Вупперталі» - це дійсно детектив, як і обіцяє анотація.  І в першу чергу він цікавий тим, що авторка вторглася на цілком незвичні досі українській літературі локації – світи, схожі на притаманні романам Агати Крісті. Та, крім того, - це,  здається, перший досвід авторки у жанрі детективу. Власне, «Шикарне життя у Вупперталі» - детектив у стилі Агати Крісті – з неквапним розвитком подій, поступовим нагнітанням сюжетної напруги і психологізмом оповіді. І у тексті є ледь помітні відсилки до королеви детективу. Тому, якщо, любий читачу, ти прийшов сюди за стріляниною, карколомними погонями та десятками розтерзаних трупів, то, бігме, - це не твоя книжка.

Ну, і я б остерігся означувати жанр цієї книжки як «іронічний детектив», бо в пересічного українського читача одразу після цього словосполучення рефлекторно засвічується у мозку кілька російських прізвищ-брендів та писані під ними цілими артілями літрабів тонни низькопробного «літпродукту», зібраного із обмеженого набору жанрових штампів. Хоч іронії та, особливо, самоіронії у  книжці Наталки Доляк  вистачає, однак, то крам геть іншого ґатунку. Роман «Шикарне життя у Вупперталі» - це практично чистий зразок класичного детективу.

Дія оповіді відбувається у тихому пересічному німецькому місті, про яке особливо нічого сказати, окрім того, що тут винайшли аспірин і є підвісна дорога. Головна героїня,  українська студентка Зоя Кирпач, по програмі «оперу» потрапляє працювати нянею у помешкання аристократів, дім родини Мангайм-Груберів. Себто людей, що живуть за якимось незвичними для нас правилами і ритуалами. Наприклад, обідають за допомогою столового прибору із шести предметів та вважають що кросівки - взуття лише для бігу і приходити у них на обід непристойно. У аристократів не прийнято скандалити чи якось ще виражати емоційність. Але, як і годиться для жанру, за гарними манерами та ввічливістю ховається купа проблем та брудних таємниць -  ревнощі, подружня невірність, сімейне насильство та купа інших гріхів. І лише фінансова залежність змушує це сімейство жити під одним дахом та зображати зразкову родину.

Тому, коли з’являється жертва злочину, полуда опадає і виявляється, що закатрупити її з різних причин були не проти чи не усі мешканці будинку і переконливого алібі не має ні у кого, навіть у прислуги.

За справу береться поліція, слідчий Вайм Біловський, на позір досить таки типовий і впізнаваний персонаж кримінальних романів – не надто кмітливий, трохи брутальний та безцеремонний чолов’яга та його не схожий на поліцейського симпатичний помічник Марк Гульденштайнспецькорт (не намагайтеся запам’ятати це прізвище, його не можуть запам’ятати і герої роману ) ). Із Марком у героїні зав’язуються романтичні стосунки і кмітлива українка періодично витягає із довірливого закоханого поліцейського усі таємниці слідства. Втім, по-школярськи невинний роман головної героїні не надто відволікає від основної кримінальної лінії.

Події ми бачимо очима героїні,  яка через очевидні для неї помилки та нехлюйство поліції, починає власне паралельне розслідування. Вона дотепна та іронічна і має гостре око. Дуже гарно, достовірно та з гумором змальований світ, у якому живе прислуга - грубувата та трохи комічна кухарка Ведрана, витончений гламурний вчитель музики Вацек Пхим та непривітна схиблена прибиральниця графиня Романова.  Мабуть це і не дивно, адже авторка дебютувала свого часу саме у жанрі соціальної «заробітчанської» прози, тому життєвий досвід дозволяє їй бути цілком достовірною та переконливою у характерах і манерах мешканців аристократичного будинку - як кухні, так і вітальні.

Загалом,  персонажі роману дуже реальні й часто перше враження про них оманливе,  їхні характери розкриваються поступово у процесі читання. Тих, кого підозрюєш чи не у всіх гріхах людства, на повірку виявляються прекрасними людьми, що зуміли зберегли людяність, пройшовши важкі випробування, а ті, хто наче б мав, як дружина Цезаря, бути поза підозрою - зовсім навпаки.

Попри дещо неквапну зав’язку, далі дія розгортається динамічно наче у трилері, усі персонажі на своїх місцях і навіть коту, що має дивну кличку «Всевишній» і постійно дратує кухарку, авторкою відведена важлива роль.  У романі Наталки Доляк є усе те, що повинно бути у хорошому детективі – є заплутаний клубок складних людських стосунків, родинних таємниць, мотивів та матеріальних доказів, розплутуючи який сищик знаходить справжнього лиходія.  Є саспенс – книжка тримає у напрузі протягом усього тексту, й навіть досвідчений поціновувач жанру не позіхне, закриє книжку на середині і скаже сакраментальне  – ну ясно ж  як божий день, що вбивця садівник. Запевняю, тут, у домі Мангайм-Груберів усе зовсім не так, як здається на перший погляд.