Перша асоціація, яка виникає, коли починаєш читати цю книгу, – вир. Подій, емоцій, вражень. Не так просто повість називається "Містом малярів", бо у ній усе кольорове. А підзаголовок "Детективно-містична історія з життя свиней та інших представників сучасної цивілізованої фауни"(С.3) цілком себе виправдовує.

Головний герой – майор Риль Жолудьє, який у своєму житті бачить лише свою роботу. Це такий мегапрофесіонал, геній карного розшуку, для якого немає нічого неможливого. Й у такого слідчого завжди є не менш геніальний супротивник, невловимий злочинець, який у цьому світі ще й вміє приймати подоби інших, перетворюватися на будь-що свого розміру. Він є мавпієм, а звуть його Гібб.

З цим нахабним, безграмотним, злісним хуліганом, який постійно щось влаштовує, не владна впоратися вся міська поліція. Він обмальовує стіни будинків, не жаліючи навіть пам’ятки архітектури та майно представників влади. Й останнє було б смішно, якби не так сумно: "Але поліцмейстер тільки зітхнув і простягнув йому фотографію. На задньому плані бригада "швидкої допомоги" приводила до тями зомлілого від нежданої наруги депутата, а на передньому красувався депутатів "мерседес" з кривим написом на лискучому чорному боці: "ЦЕ ГІББ! ХА-ХА!"(С.10). А такі речі вже державним переворотом тхнуть, бо Гібб порушує усталені порядки і спокій добропорядних громадян.

Та ще й журналісти підливають олії у це вже давно не тліюче багаття, від чого майор Риль неабияк потерпає особисто і ненавидить усіх "писак". І як до них інакше ставитися? Що ні заголовок статті, то суцільна "жовтизна" після чергового злочину мавпія – наповнення чорнилом фонтану, який урочисто відкрили мер та інші поважні люди:

"Столичний Майдан потонув у чорнилі!", "Хто справжній господар міста?", "Інспектор Жолудьє сів у чорнильну калюжу!" – кричали бульварні видання.

"Чорнильний потоп!", "Тінь перевертня над містом!", "Поліція підібгала хвости!" – репетували уже "жовті" газетки.

Лихоманило не лише щоденні газети, а й усю столичну пресу. Бізнесові тижневики підраховували збитки місцевої скарбниці й малювали графіки коливання цін на чорнило. Журнали мод оперативно друкували бліц-номери з актуальними літніми фасонами "Чорна ляпка" та "Промокачка". Видання для домогосподинь збиралися вмістити 1001 спосіб виведення чорнильних плям, а також старовинні рецепти чорнила з бузини. А гламурні альманахи терміново готували до друку роздуми світських левиць на тему "Заміж за мавпія..." та строчили есеї на кшталт "Інспектор поліції і педикюр"(С.5).

Типова маскультура у найгіршому вигляді. Подобається світ? А ви ще майже нічого не бачили. Якщо все можна перетворити на жарти або товар, то що буде, коли станеться справжня біда? Хто захистить людей... тобто, не людей, а...

О, я ж вам ще не сказала: майор Риль Жолудьє – свин, справжній, без жартів. Це його історія описана у цій книзі, і саме його очима ми бачимо казковий світ, населений птахами і звірами, дуже схожими на людей. Їхні країни називаються як наші, вони теж поступово будуть демократію і лякають минулим тоталітаризмом, імена їхніх славетних діячів часом схожі на наших відомих людей... Навіть їхні казки подібні до відомих нам, але їхні "Троє поросят" – це свини-книжники Сяо Ніф, Гао Нуф і Мао Наф (С.317). Дуже незвична для нас версія, але цікава.

Бідний нещасний майор Риль... Скандал, роздмуханий "писаками", і майже невловимий Гібб стали причиною його вигнання на курорт. Як відпочивати... ні, як жити!.. тому, хто живе роботою? Чи може морозиво, кава з рогаликами і молочні коктейлі, ласкаве сонечко і приємні морські хвилі змінити свідомість майора? А почуття до протилежної статі, як щодо цього? Бо курорти традиційно асоціюються з романтикою. У Білокам’янську не одна пара створилася.

Та Рилль і тут знаходить собі клопіт. На успішному курорті Білокам’янську, який у кольоровій гаммі повністю виправдовує свою назву, не може не бути злочинців. Рай на березі моря... Та чи так це насправді?

Білокам’янськ – незвичайний курорт, який завдяки прогресивному меру обійшов у розвагах усі сусідні. Білокам’янськ приваблює не лише любителів спокійного відпочинку, коли можна вдосталь повалятися на пляжі або з користю для здоров’я провести час на процедурах у модному санаторії. Тут проходять гонки суперових тюнінгованих автомобілів, а за містом на місці старого "Рибозаводу" на рок-фестивалі збираються неформали і всі до того руху причетні. Та й у кожного мешканця Білокам’янська є своя історія, вподобання, а то й таємниці. Взяти хоча б легенду про вежу, яка насправді була млином, а для туристів стала замком злого графа Мукомела.

Білі будинки, якщо такими не збудовані від початку, пофарбовані за указом мера, і всі не вище другого поверху. Ідилія, одним словом, а іноді провінційна багатослівна метушня, бо усвідомлювати свою унікальність мешканцям оновленого курорту ще треба навчитися.

Хоча спостережливий майор Риль одразу бачить і вади такої пасторалі. Хочеться дати цей фрагмент повністю, бо він надзвичайно гарно ілюструє не казкову, а нашу реальність, коли ми ж самі, не помічаючи того, отруюємо своє життя, або просто дозволяємо робити це іншим:

"Втім, зашкарублий столичний мешканець Риль Жолудьє, хоча й млів від цієї ідилії, але все-таки помічав деякі не дуже втішні ознаки. Ось посеред зеленої ділянки на схилі вистромилися бетонні палі майбутньої величезної будови. Скоро тут виросте суперсучасний готель поверхів зо двадцять заввишки, а навколо нього – стоянки для автомобілів, крамниці, кафе й сувенірні лавки. Зелений гайок перетвориться на асфальтовані майданчики, оточені ріденькими хворобливими пальмами. Ще в декількох місцях стирчать високі баштові крани. Он там буде розважальний центр зі скла й бетону: кінотеатр, концертний зал, більярдні з боулігнами, в іншому місці – елітний житловий комплекс просто на березі моря. І це лише початок...

Ось перед очима головна міська площа. Красивий будинок мерії зі шпилем і годинником, обсаджений деревами фонтан у формі вісімки, через який перекинувся ажурний кований місток, такі ж вишукані ліхтарі й лавочки на краях площі. Але вже красуються повсюди великі рекламні щити, ці незугарні металеві конструкції, призначення яких – втовкмачити у голови щасливих мешканців Білокам’янська, що насправді вони глибоко нещасні без такої-то зубної пасти чи такого-ось пилососа. А якщо вони не побувають на рок-фестивалі "Палаючий Череп" і не побачать "заряджених" автомобілів на "Тюнінг-шоу", то на них нападе страшна депресія й вони до кінця життя почуватимуться темними забобонними дикунами. І тоді хіба що концерт неперевершеного майстра гармоні Хряши Бубєнцова зможе повернути їм колишню любов до життя. Один-єдиний концерт у цьому сезоні!"(С.123-124).

Тут ще треба додати, що згадана поп-зірка насправді є представником нещодавно популярного у нашій країні блатного шансону, тому не дивно, що свій наступний альбом він хоче назвати "Пєсні сібірськіх каторжан" (С.191) і ще каже: "І прівлєку хор Вооружонних Сіл! Ето будєт просто бомба"(С.192). Щоправда, цей персонаж, хоч і розмовляє суржиком, не є поганим чи ворогом і справді закоханий. А його друг – анархіст Паць Кропив’янський: "Дивлячись на його зовнішній вигляд, кожен розумів, що перед ним – непересічна особистість. Його побита міллю шапка-вушанка, сизе рильце й кущавата борода спонукали до роздумів про занепале сільське господарство. Золотий зуб у роті й татуювання у вигляді кинджала та змії підозріло нагадували антураж злодіїв в законі. Великий малярський пензель на золотому ланцюзі, що теліпався на шиї, навівав спогади про незакінчений ремонт. Дірява вицвіла майка з написом "Свиня – це звучить гордо" й розшиті квіточками джинсові шаровари нагадували про далекі часи патлатих гіпі. І лише наступний комплект – люлька з довгим цибухом, товста книга й дорогущі лаковані штиблети – здавався неповним для того, щоб уявити бібліотеку в старовинному графському маєтку. Для цього пан Кропив’янський мав би носити з собою плетене крісло-гойдалку, картатий плед і дзвоник на червоній шворці"(С.310) – чистої води постмодерн і масова культура в одному флаконі.

А як розвиватиметься ситуація в місті далі, зрозуміло: "Над головою будуть нависати готелі, казино, розважальні центри та схожі на лабіринти житлові комплекси. І ніхто й не згадає, що був колись такий звичай – будувати будинки не вище двох поверхів і обов’язково з білої цегли. Пляж буде переповнений, у морі плаватимуть пляшки й брудні целофанові пакети. На тісних вулицях збиратимуться автомобільні затори, і від вихлопних газів чахнутимуть дерева й жовкнутимуть клумби. Скверами й площами, більше схожими на базари, тинятимуться натовпи туристів й учасники різноманітних заходів і фестивалів, а між ними сновигатимуть кишенькові злодії, жебраки й волоцюги. Щодня відбуватимуться крадіжки, бійки, дрібні хуліганства й автомобільні аварії.... І тоді ти, друже Мульцю, пустиш скупу сльозу і згадаєш, як гарно й затишно було колись уБілокам’янську" (С.126).

Та у сучасному Білокам’янську, як ви зрозуміли, багато чого і доброго та цікавого відбувається, і сумно тут не буває. І якщо вже так важливо, щоб потік туристів, який постійно потрібно вражати, тільки зростав, то, може, у злочинах дивного маляра, що мітить будинки лячним зеленим знаком, варто насамперед шукати слід мера? Будь-хто може стати підозрюваним! І це та справа, яку може розв’язати славетний майор Риль Жолудьє. Бо нахабним малярем може бути й злочинець Гібб, який також влаштував собі відпочинок на морі!

Цікаво, що хоча майор Риль вже не юний, але відпочинок у Білокам’янську сильно його змінює, він ще більше дорослішає, змінюється, і тому ця книга може бути цікава дітям. Рилль вчиться спілкуватися з дуже різними особами, бути ніжним, лагідним, романтичним (а як інакше може бути, якщо закохався по-справжньому!), широко дивитися на світ, долати негативні емоції та переживати образи (як із журналісткою Касею Лопушок, яка аж ніяк не "писака", а його друга половинка), знаходить себе не лише у роботі, але й у відпочинку. Бездіяльність і відпочинок, що від початку сприймалися як тортури, виявилися не таким вже й страшним випробуванням, а тим, у чому можна відчути радість.

Все це робить його сильнішим, і саме тому, я вважаю, Рилю вдається таки вирахувати злочинця, набагато небезпечнішого за мавпія. Але самому таке винахідливе зло не перемогти, тут потрібна підтримка інших, і це теж новий і дуже важливий досвід і для майора свина, і для читачів.

А як же Гібб, спитаєте ви, з якого починаються хуліганисті художества у цій книзі? Гадаю, з ним майору Рилю ще доведеться стикнутися. Бо поки у суперслідчого є гідний суперник, нудьгувати нам не доведеться.

Чи навчає цьому цей твір? Напряму навряд, але через сміх і гарний настрій – безумовно. Іноді корисно просто розважитись, пірнувши у вир життя такого неоднозначного і багатогранного персонажа, як майор Риль Жолудьє.

Якщо ви хочете посміятися і гарно провести час, то ви не помилитесь, обравши цю книгу.