Надія Гуменюк свій роман «Квіти на снігу» присвятила змалюванню людей, що виділяються з загальної маси, накликаючи на себе нерозуміння, несприйняття іншими людьми, іноді тягнучи за собою трагічний фінал.

Загалом в романі подано історію двоюрідних братів – Авдія Горнича та Калісія Немолюка, при чому авторка обігрує її на біблійний мотив – зрада Каїном Авеля. Прізвища героїв промовляють самі за себе.

Головні жіночі персонажі роману – Соломійка та Ліна (Анжеліна). Поєднуючими факторами долі двох героїнь є криниця та Авдій (Авель). У зв’язку з циклічним ходом життя Н. Гуменюк неодноразово вмонтовувала в текст роману домінантні речення-скрепи: «Усе міняється, й нічого не минає… Все навкруги повернеться свої…» [58]та «… доля колами любить ходити. Коло на коло накладається… І нічого просто так не минається…» [160].

Прикметними рисами Соломійки письменниця робить працьовитість, любов до землі та праці на ній, вірність коханому, жіночність. Соломійка показана через призму сприймання її Авдієм, тому образ надзвичайно променистий, сонячний; читач бачить її і в роботі, і в коханні, візуально і через аромати: «піднімався оберемок літніх ароматів – пахло то любистком, м’ятою й чебрецем, то суницями й чорнобривцями, то свіжими огірками й кропом, то вишнями і яблуками-папірівками» [29].

Роман «Квіти на снігу» не перенасичений персонажами. Кожен є необхідним пазлом в романній картині дійсності. Майже кожен персонаж творить свою окрему сюжетну лінію, яка може перетинатися з іншими сюжетними лініями або розгортатися паралельно з ними.

Варто згадати образи Олексія Яковича Каплера та Рихтицького. Каплер – артист, режисер, кінодраматург, сценарист, навіть нагороджений Сталінською премією, але він – єврей. В Каплера закохалася Світлана, донька Сталіна. І саме через це Каплер потрапляє в табори. Рихтицький – табірний лікар, репресований. Ці дві персони – ще дві квіточки витонченого букету Н. Гуменюк. Вони не втрачають людської подоби.

Вельми цікавим є образ «білого» шамана Аліта.  

Н. Гуменюк, описуючи Авдія, наводить тваринні образи, з якими перегукується сприйняття Горнича іншими. Так, Аліт називає його оленем, «живучим оленем»[53], а Ліна – «сивим журавлем»[65].

Прочитання роману «Квіти на снігу» Н. Гуменюк дає можливість на прикладі Авдія Горнича спостерігати, що «система» може зробити з людиною: він перетворюється з «юного наївного хлопця на посивілого мовчазного чоловіка з гострим, наче різьбленим із каменю, упертим профілем і затятим поглядом» [37]. 

Варто трохи зупинитися на образі Романа, батька Ліни, який яскраво репрезентує індивідуально-авторську концепцію особистості митця в реаліях сучасного (побутового) життя. При змалюванні зовнішності цього чоловіка письменниця акцентує увагу читача на сірому кольорі, що пояснюється далі по тексту апокрифом про янголів (білого, чорного та сірого). «Худий, із сіруватими запалими щоками. Густа чуприна їжачком – русяве впереміш із сивим. Довга синювато-сіра сорочка навипуск»[71]. З характерологічних рис згадуються безкорисність, повна непристосованість до побутового життя.

Відомо, що кожен митець самовиражається, спілкується з оточуючими своєю мовою. Так, Роман звертався до загалу своїми полотнами, на яких були зображені янголи з головами птахів та тварин. Н. Гуменюк одного разу навіть підкреслила, що таким чином Роман звертався з  проханням захистити: «Тато писав янголів із тих птахів і звірів, які зникають. Він ніби благав небесних охоронців захистити їх»[103]. Полотно «Янгол у сірому» – прохання захистити людей, схожих на нього. 

Письменниця цікаво обігрує троїстість побудови Всесвіту. Згідно з її уявленнями, існує три янголи, кожен з яких служить або Всевишньому, або сатані, або людям. Білий янгол живе на небесах, «охороняв від зла й напасті тих людей, на яких він [Бог – М.Ш.] указував своїм перстом». Чорний янгол оселився у «царстві вічної тьми», сірий – на Землі, серед людей («Вони понад марнотами людськими, понад нашими дріб’язковими бажаннями, пристрастями й слабкостями. Вони байдужі до матеріальних благ, марнославства й владолюбства. Їм хочеться зробити наш світ ближчим до Бога, навчити людей бути щасливими. Але люди не розуміють цього, вони вважають сірих янголів за диваків, за блаженних, проганяють їх від себе, насміхаються з них, навіть переслідують їх. Сірі янголи приречені на самотність, на страждання, на вічну тугу за небом, на яке вже не можуть повернутися. Але саме вони, дивні й незрозумілі, змушують людей хоч інколи дивитися догори»[79]).  

Н. Гуменюк хвилюють причини непорозуміння між людьми. Одну з версій письменниця вкладає в роздуми Ліни: «Іноді мені здається, що люди – це прибульці з різних планет. Десь колись у Всесвіті сталася вселенська катастрофа, і частина вцілілих мешканців із різних уламків планет перебралася на Землю. Кожен зі своїм статутом. Тому ми такі різні. І тому нам так важко зрозуміти одне одного» [86]. Напрошуються асоціації з міфом про Вавілонську вежу навпаки всесвітнього (позаземного) масштабу. І таких перегуків з Біблією в романі «Квіти на снігу» Н. Гуменюк багато.

Дійсність, створена в уяві Н. Гуменюк, описується в певні часові періоди – пори року, при цьому авторка може в одному абзаці об’ємно зобразити динаміку часу, наприклад, зміни в природі протягом літніх місяців: «поступово змінюється колір трави зі смарагдового до темно-зеленого, як з-під високих трав’яних хвиль, ніби з-під океанських вод, несподівано випинаються, випливають і вибухають різними барвами острівці квітів, як вони, млосно поніжившись під теплим небом, знову зникають, пірнають у глибини часу, наче в океанські води, аж до наступного літа. Як наливаються соками плоди, шерхне й потроху рудіє картоплиння, як усе нижче опускаються важкі круглі корони соняхів» [29], або людське життя через зміни очей, що заглядають до криниці: «… вперше зазирають дитячі очі. Спочатку такі цікаві, здивовані й заворожені, веселі й сміхотливі. А потім я спостерігала, як поступово в них згасав пустотливий блиск, як вони ставали задумливими, закоханими, щасливими, нещасними, заклопотаними, наляканими, злими, упертими, як наповнювалися печаллю, такою сивою, як мандрівна осіння хмарина, а тоді зникали, і більш я їх уже не бачила»[196]. 

Художнім тлом поневірянь, втеч Авдія є північна природа, ключовими елементами якої письменниця робить сопки та модрини.

Характерною рисою роману «Квіти на снігу» Н. Гуменюк є проведення авторкою паралелі між Волинню та Північчю. Це місця, де людина близька до природи. Саме природа допомагає людині. Аліт наголошує на позитивному, лікувальному впливі природи: «Учив… довго дивитися на золоті сопки, угадувати за шурхотінням модрини погоду, мовчати й слухати голос Півночі, звільняти душу від болю й вбирати енергію природи»[55].

В романі «Квіти на снігу» Н. Гуменюк зустрічаємо багато життєвих, побутових подробиць з життя евенків (назви страв: дуктемі з риб’ячого м’яса та борошна з риб’ячих кісток, ліки: «слоїчок песцевого смальцю»[54], густа настоянка з тайгових корінців та трав). 

Друга сюжетна лінія роману – лабіринти долі Ліни Росич (непрості стосунки з мамою, пошуки батька, пошуки власного «я», навчання, робота).

Проблематика роману багата. Н. Гуменюк хвилюють проблеми кохання (Соломійка та Авдій, почуття Калісія до Соломійки, стосунки мами Ліни з чоловіками – Романом та Валериком, Ліна та Женька, Женька та Тоня); доля обдарованих людей; поняття «системи», тоталітаризму; проблема непрофесійності приватних вищих навчальних закладів; проблема зради та заздрощів; проблема людського прагнення до наживи (Немо); проблеми самоти та усамітнення («Людина сама приходить у цей світ. Сама покидає його. Сама звітує перед Всевишнім, як прожила й скільки нагрішила. І перед вічністю залишається сама»[75], усамітнення ж сприяє творчості); проблеми митця (створення світу і розкриття його іншим); злочини у мистецтві (фальсифікація та крадіжки); проблема сучасних ЗМІ – рецепт успішності та популярності («дрібочка гострого до солодкої страви, щоб геть уже не знудило, трішки блакитного й рожевого на жовтому тлі, жменька достовірної інформації на бочечку напівправди»[129]).  

Аналіз роману «Квіти на снігу» Н. Гуменюк дозволяє зробити висновок про увагу письменниці до розроблення проблем краси, Бога. Письменниця демонструє взаємозалежність та сплетеність краси і Бога: «Бог любить красу, Він кожен куточок землі нею наділив, щоб ми дивилися й самі до тієї краси тягнулися, вищими ставали» [47]. До того ж, як бачимо, тлумачить красу не просто як естетичну категорію, а й як етичну.

Н. Гуменюк, як справжні митець, уміє бачити ті явища життя, які є визначальними в людському існуванні, не висуваючи їх набридливо читачам, а тонко, непомітно підводячи до відповідних висновків, як-от: Бог є, Бог один (хоча він може бути в різних образах), кожен вчинок людини тягне наслідки, людина отримує шанс виправляти ситуацію.

В романі Н. Гуменюк образ Бога зображено і через обличчя евенка, і традиційним чином («Чоловік у сліпучо-білому одязі» [53], «обличчя чоловіка не видно було: воно ховалося під білим каптуром, з-під якого на груди спадало волосся» [53]).

Варто згадати, що зображаючи певну художню реальність, Н. Гуменюк впевнено і доречно добирає відповідну лексику. Так, пишучи про те, як Авдія з Мордовського табору перенаправили на рудню для спецпоселення, призначивши прохідником підземної ділянки, тобто він закладав вибухівку для підривних робіт, перевіряв ходи, у яких збиралися добувати руду, письменниця вплітає в текст шахтарські терміни: закіл, штрек, а також згадує про професійну хворобу гірників – силікоз (хронічне легеневе захворювання, що розвивається через тривале вдихання кремнієвого пилу).

Н. Гуменюк зображує художню реальність, вписуючи в текст роману фольклорні елементи: дражнилки («Молодий молоду покотив по льоду…», «Уставай молода, бо холодна вода» [28]); приказки («нуль уваги й фунт зневаги»[66], «крутить ним, як циган – сонцем»[90]).

Елементи гумору в романі проявляються не лише у використанні влучних приказок, а й в створенні промовистих абревіатур, наприклад Міжрегіональний університет мистецтв ім. Якимуся – МУМІЯ, де студентів, за словами керівниці студії Еліни Кумецької, перетворюють на «творчий труп»[92]. 

Рядки роману понизані любов’ю до Волині, цього «озерно-лісового краю» [29]. Саме тут та на півночі (Мордовії, Колимі, Магадані, Архангельській області) відбуваються основні події роману «Квіти на снігу».

Темп розповіді в кожному розділі роману різний, залежить від оповідача (його характеру, емоційного стану).

Письменниця не аналізує, не інтерпретує, а переживає зображуване, підштовхуючи до цього читача.

Н. Гуменюк, орієнтуючись на біблійні заповіді, зробила вдалу спробу показу життя та долі «сірих янголів», «квітів на снігу», давши певну оцінку світобудові. Роман письменниці можна безсумнівно вважати гідним зразком української етичної літератури як світоглядної системи в Україні ХХІ сторіччя.