Re: цензії

10.01.2019|Ігор Скрипник, письменник, журналіст
Сторіччя закривавленого листопада
08.01.2019|Ольга Полевина, м. Кропивницький
Не бійтесь негідників. Убийте Антиципатора
06.01.2019|Вадим Василенко, кандидат філологічних наук
«Приватний апокаліпсис»: хроніка окупації крізь скельця калейдоскопа
06.01.2019|Сергій Синюк
Геній в целофані
05.01.2019|Ярослав Поліщук
Відлуння далекого раю
04.01.2019|Ігор Зіньчук
Як стати щасливим?
03.01.2019|Богдан Дячишин, Львів
Бесіди Богдана Залізняка
02.01.2019|Валентина Житковська
Про силу духу від Алли Рогашко
Розшифровуючи код Уласа Самчука
Кольорове життя свина

Re:цензії

14.12.2018|16:02|Ольга Рєпіна, м. Дніпро

Парадигма безмежного серця

Дяк Олесь. Політ водоспаду: поезії. − Дрогобич: Коло, 2012. − 148 с.

«…серце

безмежне

мов сонях…»

 

Олесь Дяк

 

Не секрет, що у новітньому світі щастя та оптимізм – речі дефіцитні та рідко зустрічаються, особливо разом. Сучасні дослідження у гуманітарній сфері дають змогу внести в цей традиційний погляд цікаві уточнення: виявляється, що зв´язок між вищезгаданними характеристиками укріплює показники креацій, власники яких прагнуть пізнання та творчості як обʹєктивації, виявлення себе в багатошаровому тарізнополюсному світі через певну «заточеність» на власну життєтворчість, ментальне пізнання та на своєрідні глибокі взаємини між людьми. Нагадаю що ці особливості митця, які якнайсильніше впливають на світопобудову, і є часто-густо основними «сигнальними маячками», завдяки яким ми розуміємо – читатимемо ці твори чи ні.

 Такі дивні інтеграції «людських дефіцітарних сфер» відбуваються не тому, що митці мають певні переваги у житті, а скоріше повʹязані із стереотипним сприйняттям митця й суспільним очікуванням від результатів його життя та професійної діяльності. Читачі, беручи в руки книжку автора, ніби-то говорять: «І що новенького ти цього разу«наваяв», друже?» Й шукають у тексті… Що ж вони шукають?

Вже згадані сигнальні маячки спорідненості душ, мислеформ, рефлексій.

Думаю, що для літераторів характерне щось накшталт cинхронізації з читачами: для них загальнимє бажання, щоб їх тексти рефлексували після прочитання. Причому рефлексували у реальному, матеріальному часі, в схемах, що передбачають формування життєвого світу, який є неповторним. Й рефлексували читачі, які розуміють, про що йдеться у тексті.

Не буду розтікатися рікою, розмірковуючи, які текстові форми для цього є більш необхідними, бо рецензія на поетичну збірку Олеся Дяка. І це відбивається на моїй свідомості чи підсвідомості, якщо хочете. Відбивається як подразник, що стимулює короткочасні, зворотні зміни, включивши на певний час критика і щось накшталт провідної діяльності: моє творче-«Я» письменника виключається, бо заважає мені, – кожного разу я порівнюю, а чи змогла би я так проникливо та виразно написати, передати свої почуття, але не у віршованій формі, а прозовій?  

 

«…в твої обійми

я хочу

 

відчаю ніч

під очима

 

рук потривожені

коні –

 

 довга дорога

 до тебе

 

мов океани

бездонні»

 

(Олесь Дяк, «Крові шляхетної співи»)

І от тут хочу сказати про парадигмальне уявлення світу, яке характерне для Олеся Дяка. Його книжки чудові, вірші – чудові, ліричні та водночас сучасні. Хотіла написати «хайпові», але втрималася, тому що по-перше, не хотілося змішувати стилі у статті, а по-друге, це дійсно складно – поезії автора не можна розділити по двох абревіатурах, що означають різне: «HYIP» (High Yield Investment Program) та «hype». А взагалі-то, так, його вірші – це й модні, дорогі, ментальні «речі», та своєрідна «інвест-програма» у майбутнє. Майбутнє власне, авторське, та майбутнє його читача. А знаєте чому? Тому що з душею, тому що особистісно, тому що нестандартно.       

«шумить вода

мов їде електричка

 

наввипередки

хвилі крижаній

 

весни на волю

рветься білий смичок

 

сімнацять нот

розбурхати в мені

 

лисиці ранку

топчуть глину ночі

 

туману по долині

лізе рак

 

проміння пальці

темінь рвуть на клоччя

 

і свічка смутку

 тихо догора»

 

(Олесь Дяк, «Світ навкруги, як ікона»)

Залишатися собою, не нівелюватися, не втрачати закладених природою якостей, – це просто тільки на перший погляд. Далеко не кожний може, вкореняючись у соціумі, не зіпсувати свій індивідуальнийшлях, свою власну нестандартність, творчу індивідуальність, яку Томас Манн характеризував як сприйнятливу, непостійну, вразливу. Складно, погодьтеся. І ще при цьому разом з тим зберегти почуття щастя життя, оптимізм та серце.

Знаєте, що саме найскладніше у сучасності? Любити іншу людину сильніше за себе. Тому, мені здається, що найінтимніші переживання поезій Олеся Дяка є тим стержнем, на якому часто тримається не тільки сам митець, але й люди з його найближчого оточення, його шанувальники, його прихильники, його читачі.

«листячка липи

ридання

 

відьма розлуки

регоче

 

темені гроно

звисає

 

в твої обійми

я хочу

 

відчаю ніч

під очима

 

рук потривожені

коні –

 

довга дорога

до тебе

 

мов океани

бездонні»

 

(Олесь Дяк, «Крові шляхетної співи»)

Взагалі-то, після прочитання книг Олеся Дяка, знайомством зі шляхом та творчістю, можу сказати – з перебором людині відпущено. І поет, і композитор, і виконавець, людина з великою виразністю індивідуальних та творчих рис. Але це не заважає, а, я так думаю, навпаки, – стимулює рух автора уперед та творіння нових особистих світів, головними в яких є не тільки парадигма творчості, а й парадигма безмежного серця.

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери