Re: цензії

Не секрет, що у новітньому світі щастя та оптимізм – речі дефіцитні та рідко зустрічаються, особливо разом. Сучасні дослідження у гуманітарній сфері дають змогу внести в цей традиційний погляд цікаві уточнення: виявляється, що зв´язок між вищезгаданними характеристиками укріплює показники креацій, власники яких прагнуть пізнання та творчості як обʹєктивації, виявлення себе в багатошаровому тарізнополюсному світі через певну «заточеність» на власну життєтворчість, ментальне пізнання та на своєрідні глибокі взаємини між людьми. Нагадаю що ці особливості митця, які якнайсильніше впливають на світопобудову, і є часто-густо основними «сигнальними маячками», завдяки яким ми розуміємо – читатимемо ці твори чи ні.

Такі дивні інтеграції «людських дефіцітарних сфер» відбуваються не тому, що митці мають певні переваги у житті, а скоріше повʹязані із стереотипним сприйняттям митця й суспільним очікуванням від результатів його життя та професійної діяльності. Читачі, беручи в руки книжку автора, ніби-то говорять: «І що новенького ти цього разу«наваяв», друже?» Й шукають у тексті… Що ж вони шукають?

Вже згадані сигнальні маячки спорідненості душ, мислеформ, рефлексій.

Думаю, що для літераторів характерне щось накшталт cинхронізації з читачами: для них загальнимє бажання, щоб їх тексти рефлексували після прочитання. Причому рефлексували у реальному, матеріальному часі, в схемах, що передбачають формування життєвого світу, який є неповторним. Й рефлексували читачі, які розуміють, про що йдеться у тексті.

Не буду розтікатися рікою, розмірковуючи, які текстові форми для цього є більш необхідними, бо рецензія на поетичну збірку Олеся Дяка. І це відбивається на моїй свідомості чи підсвідомості, якщо хочете. Відбивається як подразник, що стимулює короткочасні, зворотні зміни, включивши на певний час критика і щось накшталт провідної діяльності: моє творче-«Я» письменника виключається, бо заважає мені, – кожного разу я порівнюю, а чи змогла би я так проникливо та виразно написати, передати свої почуття, але не у віршованій формі, а прозовій?

«…в твої обійми

я хочу

відчаю ніч

під очима

рук потривожені

коні –

довга дорога

до тебе

мов океани

бездонні»

(Олесь Дяк, «Крові шляхетної співи»)

І от тут хочу сказати про парадигмальне уявлення світу, яке характерне для Олеся Дяка. Його книжки чудові, вірші – чудові, ліричні та водночас сучасні. Хотіла написати «хайпові», але втрималася, тому що по-перше, не хотілося змішувати стилі у статті, а по-друге, це дійсно складно – поезії автора не можна розділити по двох абревіатурах, що означають різне: «HYIP» (High Yield Investment Program) та «hype». А взагалі-то, так, його вірші – це й модні, дорогі, ментальні «речі», та своєрідна «інвест-програма» у майбутнє. Майбутнє власне, авторське, та майбутнє його читача. А знаєте чому? Тому що з душею, тому що особистісно, тому що нестандартно.

«шумить вода

мов їде електричка

наввипередки

хвилі крижаній

весни на волю

рветься білий смичок

сімнацять нот

розбурхати в мені

лисиці ранку

топчуть глину ночі

туману по долині

лізе рак

проміння пальці

темінь рвуть на клоччя

і свічка смутку

тихо догора»

(Олесь Дяк, «Світ навкруги, як ікона»)

Залишатися собою, не нівелюватися, не втрачати закладених природою якостей, – це просто тільки на перший погляд. Далеко не кожний може, вкореняючись у соціумі, не зіпсувати свій індивідуальнийшлях, свою власну нестандартність, творчу індивідуальність, яку Томас Манн характеризував як сприйнятливу, непостійну, вразливу. Складно, погодьтеся. І ще при цьому разом з тим зберегти почуття щастя життя, оптимізм та серце.

Знаєте, що саме найскладніше у сучасності? Любити іншу людину сильніше за себе. Тому, мені здається, що найінтимніші переживання поезій Олеся Дяка є тим стержнем, на якому часто тримається не тільки сам митець, але й люди з його найближчого оточення, його шанувальники, його прихильники, його читачі.

«листячка липи

ридання

відьма розлуки

регоче

темені гроно

звисає

в твої обійми