Гімни, як музичні опуси, передбачають якусь бравурність. Так би мовити, неодмінне повеління жанру. А от чи не бувають оті нототвори сумними. Скажете, що це запитання трішечки дивне? Спроба поєднати протилежні за значенням поняття, не заперечимо, бо що вдієш, коли така думка блукає у нашій свідомості. Може, і досі сновигала б у ній, якби не книга Івана Яцканина – відомого українського письменника з Словаччини. Адже твори з видання «Стороннім вхід заборонено» нагадують… сумні гімни самотності.

Розмисли про нього, і починаємо з констатації цього факту. Могли б далі розпросторювати їх, бо в темі без особливих проблем знаходимо ряд нюансів. Але не теоретизуватимемо. Ліпше поговоримо про друк. Це – цікавіше.

Й почнемо з оцінки назви. Для неї взято фразу, яка поширена у нашому повсякденні. Відсвіт банальності? Та є щось від цього. На перший погляд. Але все на місце ставить той факт, що так називається одне з оповідань книги. Поширений серед письменників метод найменувань. Зрештою, й сам Іван Яцканин уже віддавав йому перевагу у попередніх виданнях. Згадаймо хоча б «Мед і сіль» та «Мить блискавки».

Але згадки про колишні друки мають ще один нюанс. «Стороннім вхід заборонено» зовсім не подібні на «Місце проживання» і «Наталка вже не плаче». Та не тому, що між ними пролягла 30-літня відстань. Причина полягає в іншому. Автор є тим самим. Та й його свідомості відбулися вікові переміни, які вплинули на творчість. Тут, мабуть, воєдино злилися погляди на суспільні події та вік.

Проілюструємо це на основі оповідання «Стороннім вхід заборонено», яке дало назву книзі. Йдеться у ньому про вихідця з села, який все життя мав лікарську практику і, вийшовши на пенсію, повернувся у рідні місця. Ніби й звичайну історію оповідає письменник. Але… Не хочеться відривати очей від розповіді про чужу долю. Чи не тому, що ми, вихідці з села, бачимо: автор нітрішечки не відривається від реальності в своїх описуваннях? І тоді, коли описує мало не побожне ставлення селян до Андрія – першого їхнього соплемінника, який став лікарем. І тоді, коли ловець слів (так іноді називають письменників) побіжно розповідає про його дружина. Беата після мандрувань військового лікаря гарнізонами уже не хоче жити з ним. (Скільки таких історій є у житті?). І тоді, коли колишній лікар робить відчайдушну спробу порятувати молодого циганчука, який помирає.

Та не лише на це звертаємо увагу. Хочемо провести одну паралель. Тому самотність індивідуму на суворих вітрах часу порушують Василь Головецький з Житомира і Геннадій Щипківський з Одеси. Звісно, кожен тут оригінальний по-своєму. Але не вдаватимемося до аналізу стильових прийомів та ментальних особливостей, хоч є багато цікавого. Бо поставили перед собою мету підкреслити, що зарубіжних письменників з українським корінням та творців з материкової України хвилюють схожі проблеми. Своєрідне вростання душ в євроінтеграційні процеси?

Повернемося ще раз до питання віку. В першу чергу тому, що спочатку був лише прозорий натяк на нього. Скажемо про наступне. Ситуація, яку описує прозаїк, могла бути відомою і у молоді роки і він ще тоді міг слово виразитися. Не сумніваємося у художній майстерності. Але теперішнього шарму не було б. вплив сприйнятливості. (Не гадаємо, що чимало уваги приділяємо цьому питанню через невелику вікову різницю між рецензентами і прозаїком, бо ми молодші від нього лише на кілька років.)

Але тема самотності висвітлена не тільки в цьому оповіданні. В різних ракурсах вона постає з таких творів, як «Американський план», «Стежки не заблудні», «Спокуса» (можна було б перерахувати й інші твори з цієї книги, бо вона уся порушує цю проблему.)

Є ще один аспект. Маємо на увазі намагання письменника показати проблему через сільське «дзеркало». Напевно, найголовнішим чинником є те, що автор сам народився у селі, хоч волею долі живе у місті. Вплив генів? До речі, це бачимо не лише у текстах, де події відбуваються у сільській місцевості. (Вчитаймося у «Діру» чи у «Спокусу».) Приміром, у творі «А чия ж вона?» йдеться про ситуацію з міського життя, але головний герой – уродженець села. А свідомість геодезиста Павла Скурки (Ще одного вчорашнього селюка) зі «Стежок не заблудних» бродить на Помежів’ї села і міста. Згодімося, що все це створює ауру неповторності.

Існує й нюанс, який зацікавлює, коли заходить мова про виражальність. В багатьох текстах побутує так звана недомовленість. Себто дальша дія залежить від фантазії читача. Зрозуміло, що у цьому прийомі є певний ризик і викликає спротив у деяких сучасних сприймачів художніх текстів, яких дратує ця недомовленість, котра постійно змушує уяву працювати. Та чи варто звертати увагу на них і творчо перевтілюватись, якщо цей метод є манерою письма оповідача?

Йдемо далі. Нерідко можна почути, що сучасні читачі не мають часу захоплюватися живописанням слова і тому пейзажі у прозових текстах є такою зайвиною. Але така «наполегливість» представників масової культури не витримує критики. Бо схильність прозаїка до пейзажності – свідчення неординарності письма. Саме про це мислиться. Коли читаємо таке: «За деревами причаївся туман, ліг низько-низько і повзе у всі закутки цієї непривітної оселі. Вже і скелі не видно, туман з’їдає Андріїв силует, обвив увесь ліс» («Спокуса»). «Проміння післяобіднього сонця відбивалося від колій і створювало атмосферу догораючого вогнища, від якого вже небагато користі, але все-таки трошечки видно» («Стежки не заблудні»), «З горища через діру вітер надув снігу. Через горище він сіявся, немов мука, падаючи, виблискував, сріблився. Двері у хату примерзли до порога» («Мороз ліпше вміє»)…

Пейзажі вражають увагою до деталей. Як, зрештою, метафори, порівняння та образи, яких так багато у книзі (назвемо хоча б окремі з них: «Селом ходить жах», «Мороз ламав дерева», «голос шефа підскакував», «Вуха в них тонкі, як павутинка пізнього літа», «трасу знав, як стара коняка», «день струшував ранкові тіні, як старики грубі піджаки в літню спеку», «крик смерек», «плечі берестів», «голос дзвону»… Поряд з цими чарівностями так неповторно виглядає вдале використання уже знаних висловів на кшталт6 «наклали в штани», «яблуку ніде впасти», «розуму не позичати». Заслуговує на увагу те, що всі ці елементи вражальності виглядають такими органічними у контекстах.

Як і лексика, якою послуговується оповідач. Нерідко у текстах надибуємо рідковживані слова та діалектизми: «кошуля», «мордопис», «сипанець», «солярня», «гуз», «потічкар»… Неповторності додає і те, що письменник розуміє чітке розмежування між мовою автора і мовою дійових осіб.

Очевидно, можуть бути й інші міркування про оповідання Івана Яцканина. І слава Богу! Бо роздумування народжують тільки вдатні твори.