Пастораль (з франц. pastorale, дослівно: той, що належить пастухові) – це літературний жанр, для якого характерний опис безтурботного і безпроблемного сільського життя на лоні прекрасної природи. Ще антик Вергілій у своїх «Буколиках» (жанр-близнюк пасторалі) успішно малював ідилічні картинки, хоча подекуди зачіпав і соціальні теми, зокрема, черпаючи їх із власної біографії. Чудові взірці пасторалей залишили «неокласики» – Микола Зеров і Максим Рильський, поет Василь Мисик.

Олег Герман назвав збірку поезій, про яку йдеться, «Пастораль» і, безумовно, більшість поетичних візій автора наскрізь просякнуті духом сільських реалій, наочно знайомих поетові. Час од часу з’являються у віршах окутані легендами рідні домени з їхніми краєвидами, фольклором та міфологією. Але на цьому жанрова подібність вичерпується і зацікавлений читач «по вуха» занурюється у ліричну сферу змістовних, ваговитих філософських сентенцій, насичених метафорично й образно, написаних природною літературною мовою. Вочевидь, О. Герман трактує класичний стереотип заявленого жанру доволі широко, додаючи пасторалям своєрідних, самобутніх, індивідуальних рис. Майже сотня віршів збірки структуровані у шість розділів із красномовними назвами: «Найдовший день», «Пересторога», «Намалюю музику», «Вкрадені небеса», «Не як усі», «Різдво любові». Книга обрамована короткими авторськими текстами – «Передслів’я» та «Послів’я», що вкупі творять своєрідний сюжет.

Так сталося, що в процесі роботи над цим текстом, я прочитала на сайті «Буквоїд» рецензію на цю збірку письменника Ігоря Фарини. Шановний колега детально проаналізував поезії збірки, зокрема вичерпно зупинився на мовному багатстві поета. Повністю погоджуючись із паном Ігорем, спробую віднайти власні художні «цукерки».

Отже, попри всі вищезазначені чесноти авторського стилю Олега Германа, головною принадою збірки, на мою думку, є її довершена поетична зрілість. « Скрегоче ключ, / а за дверима пустка. / сидять принишкло по кутках пісні. / Під образами вилиняла хустка / кутасами горить на побічні. / Зачовганіла фарба на підлозі. / Знимки вросли у сивий килимок… / …Сільська хатина – / світлий вірш у прозі, / духмянок згадки / в пригорщі / думок» . Стосунки з минулим стають об’єктом поетичної рефлексії. Спогади з дитинства, юності – як чисте бачення світу, не обтяжене шлейфом подальшого життя, як поетична проповідь усамітнення, зосередженості, як оскарження метушні і тлуму з їхніми низькими пристрастями.

Це інтенсивно особистісна лірика, де кожен вірш, кожен образ зупиняють миті здійсненного чи нездійсненного світу: « На друзки врапт розбилась думка, / осипалась на сиві верби / й погасла. / Нам збагнуть тепер би / чом так душа стемніла? / …Лунко / дощиця збігла за леваду, / вмиваючи кору дороги / і день, натомлений та строгий, / побрів до зоряного саду. / Всміхнувсь до дзеркала криниці, / погладив корбу і цямрини… / …Все / видавалося вторинне / на тлі нічної таємниці.»

Поет бачить мовою, відновлюючи домежову точність лексичних сполучень, наново відкриваючи несподівану сутність слів, граючись незвичними контекстами, як ось у рядках: « у золотавих струнах тіней, що скреслюють небесний стяг». Епітет «золотавий» надає звичайному слову «струна» точного образу навскісних променів призахідного сонця, що тінями (бо ж вечір!) креслять «небесний стяг».Або ще один приклад: « Ніч розсипала срібні борги / у ярах по ялинових віях». Епітет «ялиновий» у поєднанні зі словом «вія» вимальовує вельми привабливий портрет засніжених ялин, «лапи» яких за формою дійсно нагадують жіночі вії.

Можна простежити певні ланцюги образних мотивів: як приклад можна навести образ супутника поетів всіх часів і народів – місяця. Олег Герман віддає перевагу оригінальним варіаціям його поетичних зображень, дотепно побудованих на візуальній грі: « Вгорі щербата гільйотина / замотулялась в ночі плед», «Ґелґочуть дикі гуси з високості, / де дідо-місяць чисто облисів.», «…Ні звуку, / лиш у шибу, / вдягнувши перуку, / місяць дивиться…», «Засох окраєць місяця у небі. / Іде бездушна ніч по Україні». Іронічне ego автора розчиняється у сильному психологічному підтекстові: « Загубив себе в четвер. / Тілом ніби й не помер, / Та, здається… / вже хтось інший / замість мене йде тепер».

Там, де поет відходить від романтичної традиції та звертається до традиції публіцистичної, верх бере піднесена патетика. Властиві деяким віршам дидактичні інтонації повчання, для поета-лірика, нехай й правдивий, але все ж таки тягар, що не завжди поступається місцем образно-непрямому висловленню думки. Щоправда, Олег Герман свідомий своєї власне викривальної місії: « Хто, як не ти?! – звертається до уявного опонента-читача автор, але й найперше до самого себе.

Просвітницький пафос його ламентацій та настанов (« Ми не раби, заковані у страх», «Добро і зло завжди в протистоянні», «У кожен час – свої кумири», «Дедалі менше вчителів, дедалі більше прокурорів» ) – це наслідок емоційної перейнятості автора долею свого народу, це полемічність, що пов’язана з утвердженням активної життєвої позиції. Водночас – це застереження від національного нігілізму, філософський погляд на проблеми національної самосвідомості. А ще – моторошна відвертість у ситуації котрий рік неоголошеної війни: «…У мить, як зірка в небі засія, / ми обіцяли глянути в бездоння / небес і поглядами злитись – мама, я, / дружина люба / і маленька доня. / А тут дими, сліпих осколків свист, / тут відлік часу в чергах кулеметів.  / Під градом куль / в Різдва інакший зміст» (підкреслення моє – Т. Д. ). Карбоване резюме останнього рядка свідчить про афористичність та витончену гостроту поетичного мислення нашого автора.

Поет сміливо експериментує, частіше з мовою, ніж із формою: « Обминають закутень ґаздині, / бо осмута їм затьмила намір. / Зблякла бинда висне на жердині, / а дві мальви в порохнявій рамі / заторкають дідусеву хату / та дрімають в бур’янах по пахи. / …Струхлу тишу будять ластів’ята / із гнізда під захоронком бляхи». Полюбляє він і внутрішні рими, що додають віршам яскравої інструментовки, де звуки мови ніби самі по собі увиразнюють образ: « рожева мрії пелена, / яку туман оман несе», «Гуртуймось, браття, зак не пізно – / історія дарма дріма.»

У суб’єктивних медитаціях, що невимушено поєднуються з конкретикою, проте не фактологічною, а точніше, психологічною, поет пристрасно віддається грі уяви, для нього важливішим є не так знання фактажу, як його безпосереднє відчуття: « …Небесніє час од часу / теплий спомин ув очах, /поки ніч / на чорний засув / не закриє світ… / Свіча / зблисне, запахом постане / і розтане, але ж ні… / В тихім шепоті: «…коханий», / у розніженому сні / небесніє… / небо в сні є / непогасним, далебі…». Це помітно навіть у коротеньких віршах – мініатюрах: « Навшпиньки / сутінь прошмигнула в сіни. / Ніч синю тишу струшує із віття. / До ніг злітають роздуми осінні / із явора минулого століття».

Вельми багаті на експресію внутрішні монологи поета, коли безпосередня фіксація процесу внутрішнього думання нагадує потік, у котрому спогади, думки, риторичні запитання, відповіді-заперечення, пошуки істини спонтанно перетинаються. Прикладом такого собі «потоку свідомості», коли майже інтуїтивно відчуваєш потенційну безмежність космосу, є вірші з останнього розділу збірки – «Різдво любові».

На завершення хочу зазначити наступне: творчість Олега Германа вирізняє схильність до аналітичного мислення, володіння відповідним художнім досвідом і здатність до його поетичного осмислення. Ця обставина ріднить збірку поезій «Пастораль» і з філософією пантеїзму, і з поетами-імажиністами та живописцями-імпресіоністами, не кажучи вже про очевидні перегуки із світоглядними концепціями селянського сина Григорія Сковороди. Власне, це і спонукає означити мистецьку палітру Олега Германа, як багатоаспектну, поліфонічну, коли думки і рефлексії, асоціації та переосмислення, полеміка й сумніви нашого сучасника пропущені через серце homo spiritus – людини духовної.