Українське суспільство зараз лише позбувається радянських міфів про Другу світову війну і намагається виробити власний наратив. Попри те, що німецько-польська війна з перших її днів неабияк торкнулася і життя українців, що тоді мешкали за захід від Збруча – на українські міста падали бомби і в українські родини приходили тисячами похоронки  та поверталися каліками чоловіки-годувальники родин,  однак, у суспільній свідомості досі про неї відомо лише те що вона була дуже короткою, а читачу освіченішому – незбагненно живучий міф про безглузду кінну атаку польських уланів на німецькі танки, яку насправді вигадали у конторі Геббельса.

Книжка «Там за Збручем - Осіння громовиця», перша із двокнижжя, як і обіцяє анотація – дійсно роман-хроніка і у жодному разі не обмане читацьких очікувань. Дія роману охоплює дуже короткий, але водночас дуже насичений страшними і кривавими подіями період – останні дні серпня - перші два тижні грізного вересня 1939, початок найжахливішої із війн в історії людства, часи загибелі другої Речі Посполитої, держави, яка навіть не намагалася стати її громадянам-українцям рідною. 
Анотація обіцяє іронію та сарказм і на початках оповіді дійсно є швейківські інтонації – коли на закінчення маневрів уланського полку в провінційне повітове місто традиційно приїздить столичний бордель під керунком пані Касі Пшихульської, якого з нетерпінням чекають пани офіцери уланського полку та цвіт вищого провінційного товариства. 
Втім, любий читачу, автор протягом оповіді буває дуже різним – смішним, саркастичним, іронічним, споглядально-філософським, часом дидактичним та навіть героїчно-пафосним.
Композиційно це не є класичний історичний роман, це радше дійсно хроніка тих трагічних подій, викладена через долі дуже різних персонажів. Вони часто майже не перетинаються між собою, ніби випадкові попутники у купе потяга – напевно ви з ними більше не зустрінетеся. Навіть глави роману іменуються, ніби у військовому плані – дата-місто. 
Це і маман варшавського борделю пані Пшихульська, і свідок прекрасної епохи, колишній консул померлої імперії, старенький Бруно Гензель, російський емігрант, полковник Дурново, котрий, робив для панів офіцерів «шампанське» майже за ціною пива, поліцейський сексот Пропелер, начальник повітової таємної поліції Броговський, радянський агент на самій верхівці владного олімпу польської держави Кобилянський та чимало інших персонажів.. Погляд через оптику цих дуже різних людей надає об’єму та масштабності оповіді та достовірно відтворює суспільні настрої. 

Як зазначає автор: 
«Війна часто не має сюжету, принаймні, стрункого. Її надто заплутані й суперечливі події зіткані хирлявими епізодами».

Власне мозаїка, складена із подій  різної значимості та епізодів, які можуть не мати видимої логіки.  Зізнаюся, є речі які викликають у мене захоплення своєю монументальністю. У мене склалося враження, що у цій книжці навіть кременецькі візники, які везли дівчат пані Пшихульської від вокзалу до готелю, це люди, які дійсно жили в Кременці у ті часи і закрадається підозра чи є взагалі у цій книжці персонажі вигадані. У натовпі, генделику чи у нечисельній похоронній процесії зустрічаєш реальних тогочасних кременчан, автор ретельно відтворює пласти міжвоєнного міського фольклору - «Трохиzhidowтрохи панув то подольських полк уланув», забуту лексику кінця 30-х – місцеві  жаргонізми та прозвиська, витягає на світ божий якісь цікаві побутові дрібнички, які і створюють відчуття цілковитого занурення у світ маленького українського міста Речі Посполитої кінця 30-х. Це те, що не замінить автору історичного роману жоден гугл - ретельна багаторічна робота у архіві.  
На відміну від багатьох авторів, Олег Клименко не боїться реальних історичних персонажів, наприклад, реконструювати розмисли Ридза-Смігли чи президента Мосціцького, хоч подекуди він надто пристрасний до персонажів і подекуди дидактичний, а на початках стилістично мабуть надто орнаментальний і велемовний.

Але, безумовно, дуже цікавий і за достовірністю  та ретельністю реконструкції світу із ним потягається не кожен наукпоп-автор і ця книга, як на мою скромну опінію, має стати тим камертоном, з яким мають звірятися автори, котрі писатимуть про міжвоєнну Волинь. Олегу Клименку вдалося створити цільне епічне полотно про тих два зловісних тижні, які згодом змінять цілий світ.  Маю сподівання що не за горами продовження.