Тема Часу глибоко бентежила мене впродовж багатьох років. У мене було безперервне змагання з Ним, мені Його постійно бракувало, навіть накочувались депресивні думки через шалений Його плин. І лише рік тому я, здається, примирилась із Ним. Із Часом. Просто зупинилась, видихнула й дещо втямила. Що ця гонитва просто безглузда, бо живеш у химерному очікуванні примарного Майбутнього, шкодуєш за втраченим невиразним Минулим, у той час як Теперішнє невблаганно витікає повз. Й ти мовби лишаєшся ні з чим. Відколи припинилась моя боротьба з Часом – маю гармонію, і чимдалі – тим більше волію позачасовості, а іноді й гублюсь у Ньому, не знаючи, який день, яке число, про години й узагалі "мовчу")) 

Саме тому "Нетутешній" мені припав до душі, зачепив. Цю повість я би назвала Одою Часові. Філософські роздуми, глибокі рефлексії на тему Часу; гонитва головного героя за Ним, нескінченна боротьба, депресивні думки, прагнення позачасовості – через усе те я пройшла, все те мені знайоме! Хочеться зацитувати кілька рефлексій героя: 

"Женучись за часом, що завжди кудись поспішав, не встигали просто жити і стривожено дивувалися, що того часу їм завжди бракує".

"...Тоді в нього з’явилася думка: щоби позбутися відчуття очікування, потрібно позбутися відчуття часу, звільнитися з-під його влади. Адже всі людські сподівання й прагнення якимось дивовижним чином зумовлені відчуттям часу. Він ураз зрозумів, що то тільки час надає очікуванню сенсу, навіть якщо жодного сенсу в цьому нема".

"...А коли не поспішаєш за часом, не переживаєш, що його згаяно. Людині, позбавленій відчуття часу, завжди легше".

"...У світі, де живуть тільки за часом, де поспішають за часом, марно намагаючись його наздогнати й підкорити бодай на хвилю, завжди відчуваючи, що його ніколи не вистачає. У світі, де все разом із тим часом є непевним, примарним, облудним і нетривким. У світі, що має в собі стільки несправжнього, що вже важко буває повірити в його справжність". 

До того ж маю нестримну симпатію до людей, котрих називають, у кращому випадку, "не від світу цього", котрі не вписуються в усталені рамки, котрим ой як непросто ведеться у нашому – нормальному(?) – світі... Тому одразу пройнялась Нетутешнім – так його прозвали ті, що вважали себе нормальними. І вони й справді були звичайними, пересічними, а подекуди й примітивними, десь підлими, жорстокими й безжальними. 

І тут мусить бути цитата про "нормальних": "...вдає із себе порядного і такого щирого, що часом готовий у зад комусь улізти, а скнара такий, що навіть копійки дрібної ніколи не кине, хоч кишені повні грошей. І як будеш, умираючи, на вулиці благати його про допомогу, попросиш подати руку, щоби звестися на ноги, він лише повчально щось промурмоче і пройде повз". 

Так дійсно буває в житті, то є химерний парадокс... "...Адже людина – найнепевніша істота на світі, яка так залежить від часу та обставин"...