Re:цензії

08.02.2018|07:53|Євген Гуцул

Повернення Віннету

Май, Карл. ВІННЕТУ ІІІ: Роман / Переклала з німецької Наталка Сняданко. – Львів : Видавництво «Астролябія», 2017. – 608 с.

У львівських книгарнях з’явився третій роман відомого культового німецького письменника Карла Майя «Віннету» (Видавництво «Астролябія»). Цей автор не наш сучасник, проте його трилогія про взаємини індіанців і європейців на диво актуальна і для нашого часу. Для вітчизняного культурного контексту ця трилогія важлива ще й тим, що цей роман, як і попередні два, видано українською мовою. Оригінальний переклад цього роману виконала відома письменниця та літературний критик Наталка Сняданко.

Коли я побачив у книгарні «Віннету І», то якось не надав тому значення. Подумаєш, «Віннету – вождь апачів»! Я ж хлопчаком бачив це кіно. Тоді воно полонило мене, як і усіх моїх ровесників. Фільм вразив своєю сюжетною гостротою, екзотикою Дикого Заходу, каскадерськими трюками тощо. Дітей і підлітків того часу такий кінематограф захоплював до краю.

Тепер, коли я зауважив у книгарнях «Віннету І», мене пробрала цікавість: «Хтось все ж таки це читає!». Відверто кажучи, я подумки вже почав грішити щодо рівня нашого масового читача. Та раптом я пригадав один з моїх шкільних конфліктів зі вчителькою російської літератури: коли я вимучував відповідь на тему «Образний світ в романі Льва Толстого «Війна і мир», вчителька запитала: «Чи ти читав сам роман?». Не сподіваючись на жодні неприємності, я спокійно відповів, що дивився кіно «Війна і мир». Вчительку це раптово знервувало, вона почала пояснювати, що кіно – це інший вид мистецтва, і що треба читати літературну основу. Мене тоді такі вимоги щиро здивували: як так – назва та сама, герої ті самі, події ті самі?!.. І тільки з роками, під час подальшого навчання і тривалої професійної роботи зі словом, я не раз мав змогу переконатися, що кіно чи вистава, зроблені за тим чи іншим літературним першоджерелом, є зовсім іншим твором, часом вдалим, часом – ні.

Режисер вдається до суттєвих купюр (від «couper» – «різати»), може проігнорувати одні деталі, натомість додати інші. Та найрадикальніше, що може відбутися з літературною першоосновою це те, що під час зйомок чи постановки режисер може змінити ідейну настанову твору. І байдуже, з яких мотивів він вдався до перекодування тексту – чи він не зміг прочитати письменника, чи він просто стримів до власної оригінальності, чи він це зробив під тиском певних ідеологічних обставин.

Дуже часто трапляється, що передати засобами кіна те, що міститься в літературному творі або дуже важко, або взагалі неможливо. Тоді потрібно вдаватися до голосу за кадром, що серед кіношників вважається моветоном. Література ж має свої переваги над кінематографом (зрештою, не треба забувати, що спочатку було таки слово). Тому читати все ж слід.

Отож, зважаючи на усе своє теперішнє розуміння щодо співвідношення книги і кіна, я все ж прочитав «Віннету ІІІ» і передивився «Віннету 3 Слід відчайдушної людини» (спільне виробництво ФРН, Італії та Югославії). Як я і підозрював, книга виявилася суттєво глибшою. Вона містить безліч дуже цікавих і важливих описів, деталей та концепцій, які відсутні в фільмі.

Про те, що «Віннету 3 Слід відчайдушної людини» і «Віннету ІІІ» далеко не одне і те саме можна збагнути, коли ми коротко розглянемо такі традиційні елементи художнього твору як пейзаж, костюм, засоби пересування, образ персонажу, засоби вирішення психічних проблем (гумор), ідеї.

 

Пейзаж

У «Віннету ІІІ» описується з-поміж іншого одна місцина – Скелясті гори. І цей конкретний пейзаж справді «описується». Він репрезентований поетично, з уважним ставленням до важливих його ознак, що робить цей краєвид унікальним. Тобто автор з певного фрагменту природи створює індивідуальний художній образ. А ще письменник повідомляє читачеві, що на основі згаданої території Сенат і палата громад парламенту Сполучених Штатів Америки оголосили створення Єлловстонського державного заповідника (до речі, першого в світі). Як з цією інформацією обійшлися кіно-митці? Так, здійснили натурні зйомки, але вони зробили їх в… Європі, скоріш за все десь в горах Далмації. Літературний художній образ був проігнорований, фрагмент югославської природи було використано просто як місце дії, як тло.

У фільмі «Віннету 3 Слід відчайдушної людини» є епізод, у якому події розвиваються нібито в місті Санта-Фе. Але замість типового для Дикого Заходу міста, кіно-митці показали якийсь північно-італійський населений пункт з костелом у бароковому стилі, площею (майданом) і вузькими вуличками між будинками, зведеними з тесаного піщаника. Нічого подібного в Санта-Фе і близько бути не могло.

 

Костюм

Карл Май описує костюми своїх героїв – чи то вестменів, чи то мексиканців, чи то – самого Віннету. Це не просто описи одягу, це – прониклива характеристика персонажів, їхніх етнічних і соціальних ознак. У процесі читання тих описів принаймні до горла не підступає нудьга.

Загалом у фільмі головні герої – з чистими головами, виголеними обличчями та охайно зодягнені. Тоді як вестмени мали би бути з бородами і в брудному одязі – охайний вигляд ганьбив образ людини з прерій. Неохайний вигляд мусять мати і стейкмени – «стерв’ятники пустелі» (а вестмени – гарні хлопці).

 

Засоби пересування

А як Карл Май описує окремих коней і кінську збрую! Це якби сьогодні, скажімо, творча група якогось телевізійного авто-шоу вела репортаж з останнього Франкфуртського автосалону, знайомлячи глядачів з найдивовижнішими авто-новинками – про неймовірні нові марки «Порше», «Феррарі» чи «Мазераті». Нічого подібного по відношенню до коней, на яких доводилося їздити головним героям, в кіні нема.

Втім на коней в цьому німецько-італійсько-югославськім кіні дивитися можна. Чого не скажеш про роботу акторський складу. Головні виконавці – наче статисти – про якісь перевтілення чи внутрішні посили (є такий театральний термін) годі говорити!

 

Образи персонажів

П’єр Бріс – виконавець ролі Віннету  в кадрі виглядає гарно, але ні в його очах, ні в його пластиці не можна прочитати нічого такого, що описано в романі. В літературнім Віннету ми бачимо досконалого воїна, який з-поміж іншого володіє специфічними індіанськими бойовими навиками. Карл Май так описує незвичні можливості свого червоношкірого героя: «апач <…> кинувся вгору за течією величезними стрибками, як мчить пантера, за якою женеться зграя вовків. Я знав, що він може обігнати хоч кого. Колись Віннету вчив мене так бігати, навіть не бігати, а викидати тіло в повітря, приземляючись на напівзігнуту ногу, яка в ту ж мить, немов потужна пружина, повинна розпрямитися і знову випустити тіло в політ». Хто має якісь, навіть поверхові уявлення про бойові мистецтва, скаже вам, що продемонстроване індіанцем Віннету вміння дуже схоже на ударну техніку кунгфу, побудованому на використанні можливостей сухожиль. Недарма тут Віннету схожий на якогось бійця з Шаоліню.

Вестмена Чарлі в книзі кличуть Вбивчою Рукою, кіношного – Вірною Рукою. А це вже змінює характер не тільки конкретного образу, але й всього твору. Прізвисько «Вбивча Рука» цілком відповідає образові цього персонажу. Ще одному герою, вестмену Сему, кіношники відібрали прізвисько Святе Вухо і додали примітивної кумедності, перетворивши його на кшталт Шельменка-денщика. Хоча доля Сема – надзвичайно трагічна. Білі негідники вбили його сім’ю, а індіанці племені навахо відрізали йому вуха. Останнє випробування і зробило з Сема «білого убивцю індіанців на ім’я Святе Вухо». Тепер він знищує своїх червоношкірих ворогів, відрізає їм вуха, відрізані органи вставляє жертвам в руки і залишає на видному місці, щоб усі знали чиїх рук ця справа.

Вбивча Рука і Святе Вухо герої, як їх подає автор, – позитивні. Вони вбивають або захищаючись (хоч і самі свідомо наражаються на карколомні пригоди), або здійснюючи помсту.

Втім, на сторінках роману жорстокість йде не тільки від блідолицих, червоношкірі в питаннях насилля демонструють не менше креативності. Чого тільки вартий опис такого елементу індіанської культури як тортури ворога на стовпі ганьби! Карл Май пише, що для індіанців ця процедура є чимось таким, як для європейців – театр: індіанці-глядачі (усіх статей і будь-якого віку) з насолодою і знанням жанру спостерігають за кожним з етапів тортур. Причому, чим більше ворог є шанованим, тим страшніші муки для нього прагнуть вигадати на нараді старійшин племені.

Словом, насилля на сторінках книги вистачає, воно не приховується і не робиться умовним – воно описується як щось конкретне і цілком оригінальне для певного куточку світу в певний історичний час. Натомість в кіні головні герої спрощені.

 

Психолоія роману (гумор)

Поруч зі сценами жорстокого насилля автор дає фрагменти, замішані на гуморі. У книзі маємо добрий гумор, іноді – на рівні Марка Твена. От щось з прикладів:  «— Ви відразу здалися мені поважним джентльменом, – глузливо відгукнувся незнайомець, поглядаючи на мене з висоти своєї шкапи …»; «Дивна істота людина! А ще дивніші істоти — німці» (це при тому, що автор є німцем). Подані на контрасті сцени насилля і гумористичні моменти взаємно підсилюють сприйняття тексту.

 

Звичаї

З багатьох вестернів нам знайомий індіанський обряд викурювання трубки миру. Але чи з тих фільмів ми дізналися про те, яким він має бути насправді і чому він має бути саме таким? У фільмі «Віннету ІІІ Слід відчайдушної людини» можна побачити спрощену процедуру викурювання: Віннету раз випустив дим вліво, а раз – вправо. В книжці ж цей процес виглядає так:«Тим часом апач набив люльку й закурив її. Він пустив дим три рази до неба, три рази до землі, а потім на всі чотири сторони світу, відтак простягнув люльку мені…»; «Ця церемонія є обов’язковою, вона скріплює домовленості». Викурювання люльки миру було візуалізованим свідченням того, що учасники церемонії заручаються силами природи, які, на переконання індіанців, виступають свідками і гарантами домовленостей між людьми.

В кіні Віннету спалюють, а в романі хоронять, як він і заповідав, посадивши з рушницею на коня. Як на мене, деталі – вельми колоритні і пізнавальні (мова про традиції індіанців).

 

Ідеї. Раси

Та найбільше кіношники спростили в частині ідей. У «Віннету ІІІ Слід відчайдушної людини» рельєфно проступає один ідейний аспект – зазіхання білих колоністів на споконвічні землі червоношкірих. Це важливий момент, але не єдиний.

Расова проблема в фільмі подається як побутова, суть якої не артикулюється. Більше того, на побутовому рівні расова неприязнь переважно одновимірна. Вона описана в біло-червоних кольорах. В романі ще маємо жовтих мігрантів (китайців) і маємо ще негрів, точніше – одного їхнього представника. Тим не менш, навіть на ньому расизм проявився з усією гостротою

Якщо говорити про індіанців, то і Карл Май, і кіно-митці мають до них співчуття, але проблема негрів не хвилювала нікого. А й справді, чого перейматися?! Рабство в США відмінили вже декілька десятиліть. От тільки одна біда – чорношкіре населення залишилося на найнижчих щаблях суспільства. Той один негр, описаний в романі, погано володів англійською (хоч і народився в Штатах), був служкою і був щасливий зі свого упослідженого соціального статусу.

Вбивча Рука називає Віннету своїм братом, але навіть при цьому білий герой не здатен до кінця подолати своє расове неприйняття червоношкірих як рівних собі. Коли його полонили індіанці і, як порятунок, запропонували одружитися на індіанській дівчині, європеєць подумав: «освічений європеєць ніколи не зважиться перекреслити все своє майбутнє задля простої червоношкірої дівчини …».

Індіанці готові інтегрувати білих в своє середовище, але… Ви будете здивовані – упосліджені червоношкірі не переварювали на дух упосліджених чорношкірих: «… індіанці ставляться до чорних зі ще більшою зневагою, ніж білі». Ви будете сміятися, але в расові протистояння в романі втягнуті навіть… тварини: «індіанські коні чомусь страшенно не люблять негрів і не слухаються їх…».

Що ж спонукало Карла Майя, цього представника «найарійськішої нації», захищати представників червоної раси? Можливо те, що він дійсно був свідомим християнином, для якого слова святого апостола Павла «віднині нема ні елліна, ні іудея» справді мають беззаперечне значення. А Вбивча Рука, який на сторінках роману озвучує позицію Карла Майя, не втомлюється говорити, що він є християнином.

Але біографія Карла Майя свідчить про те, що цей чоловік упродовж свого життя не поспішав дотримуватися таких християнських настанов, як «не вкради» чи «не побажай віслюка ближнього свого». Отже можемо припустити, що Карл Май в своїй трилогії не стільки проявляє любов до індіанців, скільки використовує їхнє плачевне становище для критики національної політики англосаксів в Америці. Тобто Карл Май за ущемлення індіанців критикує не білих взагалі, а цілеспрямовано тих самих англосаксів. Автор роману за кожної зручної нагоди не випадково звертає увагу читача на цю обставину, він не раз закидав свого головного блідолицього героя в полон до індіанців і стільки ж разів «віддавав» його під індіанський суд. На тих судах Вбивчій Руці пред’являли звинувачення в тому, що він як білий, несе відповідальність за злочини представників його раси на землі корінного населення. На одному з таких судів підсудний, у своє виправдання, у виголошеній промові заявив: «Хіба команчі не знають, що на землі живе не один народ блідолицих людей і що лише представники трьох із них заподіяли кривду червоношкірим? Хіба закон каже команчам звинувачувати невинних? Убивча Рука належить до сильного й мудрого німецького народу, хіба цей народ колись заподіяв кривду червоношкірим воїнам? Великі вожді германців розізлилися на вождів тих трьох народів, які чинили кривду червоношкірим, отже, германці — друзі індіанців».

Говорячи про представників трьох народів, які заподіяли кривду червоношкірим, Вбивча Рука (Карл Май) натякав на англійців, французів і іспанців. Промова підсудного німця на індіанськім суді була патетичною, але не зовсім об’єктивною. По-перше, німці як найбільш чисельна складова європейських переселенців на американськім континенті, стосунок до жорсткого витіснення індіанців з їхніх споконвічних земель таки мали. По-друге, французькі і іспанські колонізатори до винищення аборигенів Нового Світу під корінь не вдавалися.

В такому разі виникає запитання, що автор хотів сказати, відбілюючи репутацію німців в Америці? З цього приводу існує думка, що Карл Май, не усвідомлюючи того, передав в своїх творах ідею німецького колоніалізму. Момент написання «Віннету» припав на той період в історії, коли Німеччина після об’єднання в єдину державу-націю почала нарощувати свою політичну та економічну вагу і постала перед необхідністю завоювання колоній. А світ уже був поділений Англією, Іспанією, Францією, Португалією, Нідерландами… І здобути собі колонії Німеччина могла, але тільки відвоювавши їх у старих колоніальних держав. Ця ідея в німецькому суспільстві обговорювалася на рівні усіх соціальних верств, тобто на той час це було складовою німецької національної ідеї. Скоріш за все, цей німецький патріотичний угар зачепив і Карла Майа, що й знайшло своє відображення в тексті про Віннету.

 

Ідеї. Білі проти білих

Окрім протистоянь на расовому ґрунті Карл Май описав ще й протистояння всередині самих білих. Зі шкільних уроків історії ми знаємо, що після громадянської війни в США негри отримали волю. Але ми не знаємо іншого – чим позначився кінець тієї громадянської війни, а у «Віннету ІІІ» про це сказано: «Але були вороги, небезпечніші за червоношкірих. У цивілізованих східних штатах, де потроху почали наводити порядок, не залишалося місця для людей, які не хочуть жити за законом, і весь цей набрід пішов у прерії. Негідники збиралися у зграї та жили грабунком, нападали на селища, на робітників і на потяги». Звідси і взялися оті стейкмени… З оцим непотребом і боролись Вбивча Рука, Святе Вухо, приватні слідчі агенції, федеральні агенти.

 

Ідеї. Гендер

Кіно-митцями також проігноровано гендерне питання, яке в романі має чіткі обриси. Карл Май описує декілька епізодів, в яких ніби побіжно фіксуються стосунки між статями. Так, попри патріархальні традиції в Америці у другій половині ХХ століття письменник фіксує в двох білих сім’ях прояв матріархату. Натомість в суспільствах індіанців патріархат тримався непорушно: «… /індіанські/ чоловіки не можуть принижувати себе іншою роботою, крім війни, рибальства та полювання». Чи вкладав автор роману в такі спостереження якісь «задні думки», автор цієї рецензії не вловив.

 

Ідеї. Релігія

Ще один зневажений екранізаторами роману про Віннету аспект – релігія. Звісно, в романі мова могла йти про співвідношення індіанського язичництва і християнства. Вбивча Рука (Карл Май), який не втомлюється нагадувати, що він є християнином, демонструє повагу до релігійних почуттів Віннету. Він навіть по відношенню до свого, християнського Бога, вживає конструкцію «мій Маніту…». Разом з тим Вбивча Рука практично виступив в ролі місіонера – він навернув на християнство «свого брата» Віннету (такий випадок дійсно мав місце в американській історії).

Карл Май представляє християнство таким, яким воно сформувалося на практиці, а не таким, яким би воно мало бути відповідно до віровчення. Позитивні герої вбивають так само, як і негативні…

Вбивча Рука, як про нього зауважують інші персонажі роману, не любить вбивати, та коли припікає, то таки робить це. Зазвичай вбиває одним ударом кулака, може прицільним пострілом скалічити ворога, щоб його схопили інші і засудили до страти. В одному випадку Вбивча Рука навіть здійснив масакру, посікши індіанців, які сховалися від нього під вагонами, зрушивши з місця потяга. Позитивний герой роману арійської зовнішності Вбивча Рука в один з моментів, коли справа дійшла до необхідності покарати негідників, тихенько порадив Святому Вухові: «Не заплямовуйте себе кров’ю вбивць. Така помста не достойна християнина і є гріхом. Віддайте їх негрові».

У кінці роману є епізод, в якому християни повбивали негідників і пішли співати «Аве Марія».

Тобто про такі вимоги Христа, як підставляти щоку чи любити ворога, християни з роману Карла Майя нічого не знають.

 

Ідеї. Суспільний устрій

Дотичним до питання християнських цінностей в романі відображено проблему збагачення, проблему золота в житті людини. У фільмі захланність, звісно, не заохочується. Але якщо на тому, що з символами багатства пов’язане зло, не робити акцентів, то ця ідея буде не поміченою. В книзі це повторюється чітко й однозначно. Ось до вашої уваги одне з таких зауважень: «золото – це лише смертоносна пилюка, не варта уваги. Її висипав на землю Злий Дух землі, який хотів перетворити людей на грабіжників та вбивць …».

У цьому плані Вбивча Рука змальований безкорисливим чоловіком. Один з прикладів альтруїзму Вбивчої Руки (цікаве поєднання терміну і прізвиська): в якийсь момент він відбирає у стейкмена (поганого шукача пригод) Моргана торбинку з діамантами і згодом, без якогось шкодування, віддає їх Бернардові Маршаллові, у котрого ті камінці були вкрадені. Щоправда не зовсім зрозуміло, навіщо Вбивча Рука в кінці роману все ж таки наполегливо шукає золото апачів.

Загалом Вбивча Рука – ідеальний герой: фактуристий, фізично сильний, найкращий стрілець, має 25-зарядну рушницю, вправно малює, володіє мистецтвом ілюзіоніста, вдалий композитор (створив музику для «Аве Марія»), володіє мовами індіанців і «індіанським законодавством». Чи мав цей герой настільки ідеального прототипа?

У своїх намаганнях вдосконалити людство Карл Май не просто декларує правильні гасла, не просто показує мало-правдоподібно досконалого героя, але й подає декілька моделей суспільного устрою.

Описуючи реалії довкола золотошукачів, Карл Май наводить читача на висновок, що суспільство, побудоване на нестримнім бажанні збагатитися, перетворюється на земне пекло: усі намагаються нажитися на всіх, ціни на будь-який товар зростають безперестанку, товари фальсифікуються, усі усіх обманюють, усі усіх убивають за першої «ліпшої» нагоди.

А от в традиційному патріархальному селищі з виразно німецькою назвою «Гелльдорф», яке заснували вихідці з Баварії, панує земний рай: всі всіх люблять, всі всім допомагають, усією громадою співають «Аве Марія», з подорожніх за нічліг і частування грошей не беруть, а навпаки, мирно змагаються між собою, хто ж матиме честь приймати гостей…

В передмові до своєї трилогії Карл Май висловлює думку, що червоношкірі відстали в своєму розвитку (не піднялися від мисливців до фабрикантів), але це не є підставою знищувати їх. З другою частиною в цій позиції Карла Майя дискутувати нема сенсу. А от стосовно першої частини – про цивілізаційну відсталість індіанців – можна привести певну альтернативу.

В часи, коли творив Карл Май, панувала теорія прогресу. Тоді меж економічного розвитку особливо ніхто не бачив, якщо, звісно, не брати до уваги похмурого Мальтуса. І вже точно тоді ніхто не сподівався, що дуже скоро людство зіштовхнеться з екологічними проблемами.

Сьогодні інтелектуальний авангард намагається спрямувати решту людства на шлях сталого розвитку, шукає якісь конкретні моделі, які б дозволили відмовитися від постійного економічного росту (неусувної ознаки капіталізму) і постійного екологічного тиску на середовище. А в тих індіанців, яких застали білі колонізатори, така модель уже функціонувала. Червоношкірі знайшли баланс співіснування з природою і витримували його упродовж століть. Зайвого від природи не брали, взяте в капітал не перетворювали. Індіанці не знали такої демографічної проблеми як перенаселення. Повагу до всього живого – чи то рослини, чи то тварини індіанці закріпили в своїм світогляді, в своїх анімалістичних віруваннях.

 

Післямова

Як би там не було, а твори Карла Майя виконали позитивну популяризаторську функцію. Він так описав своїх героїв, що це справило враження навіть на самих прототипів, на самих індіанців. Коли письменник помер, на його похорони приїхав вождь одного з індіанських племен Білий Кінь. Під час похоронної церемонії вождь сказав: «Ти поставив пам´ятник нашому народу, що вимирає, – вічний пам’ятник у серцях молоді всього світу».

Якими б не були мотиви написання книг про Віннету, вони (книги) мають виразний антирасистський і антиксенофобський характер. І в сучасному світі, просякнутому міжетнічними конфліктами ця серія книг, без сумніву, може мати позитивний вплив.

P. S. Все, що описано в цій рецензії, взято тільки з третього роману про Віннету. Цікаво, що ж вдасться вичитати з двох попередніх книг. Треба читати…

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери