Літературний портрет як жанр повертається, його розквіт відбувся в радянському літературознавстві. Про якість цієї форми в той час можна міркувати по-різному, зокрема, коли йдеться про виразні біографічні перекручування, та поза цим, літературний портрет за своєю суттю є своєрідним відкупом вченого перед читачем у широкому розумінні останнього. Йдеться про спрощення складних, не завжди просто пояснимих деталей письма того чи того автора, що значно простіше було би оповісти конвенційною науковою мовою. Та все ж у цьому рухові назустріч літературознавця та широкої аудиторії є свої перспективи, які полягають у можливостях готувати читача до не таких і простих текстів. У даному випадку мова йде про постать Олеся Ульяненка, який настільки різко та виразно об̓явився в літературі, прогорів нею, наче метеорит, нагрівши і серця своїх читачів. До письма Ульяненка мало хто може ставитись байдуже, воно так чи інакше торкає своєю різкою достеменною правдою кожного. Якщо би в європейській сучасній літературі був хтось подібний, ми вже читали би його в перекладах, вже мали би кілька розлогих філологічних студій про цю евентуальну постать. Та все ж враховуючи ситуацію з українською гуманітаристикою, справа рухається і це засвідчує книжка ‟Самітний геній” Ольги Пуніної, яка у доступних формах спробувала представити масштаби письма Олеся Ульяненка для тих, кому цікава людина як людина, людина як психологічна структура, як форма, котра носить у собі огром світу невидимого. Хочеться вірити, що ця комплексна спроба осмислення творчості Ульяненка − лишень один з перших епізодів, які ще не раз виринатимуть монографіями, засвідчуючи велич художнього світу, який сотворив цей письменник.

Насамперед слід сказати, що ‟Самітний геній” − це спроба не тільки подати матеріали біографічного та інтерпретаційного характеру, це також намагання звести під одне крило книжки бібліографічний сюжет, який виформовує шлях пошуків критиків, котрі пробували пройтись внутрішнім ландшафтом письма цього автора. У роботі можна побачити різні напрями пошуків у текстах Ульяненка: куди вів матеріал критиків, як вони опиралися йому, чи, захлинувшись вихрастим стилем, залишались на рівні опису його техніки, а чи йшли нога в ногу один з одним.

Впадає в око, що книжка змодельована у той спосіб, коли авторці абсолютно не розходиться на своєму Я, як часто це буває у сучасному літературознавстві, на кшталт − ‟Я та Олесь Ульяненко”. Їй, як видно це з матеріалів, йдеться насамперед про формування для читача образу Ульяненка як персони, яка жила в літературі та літературою, розкрити складний світ переживань автора, перетворення цих переживань в літературний образ. Ця книжка, станом на тепер, просто не замінима для тих, хто намагається займатися сучасним українським експресіонізмом. Залишаючи себе поодаль від сюжету цього дослідження, авторка пробує дібрати побільше голосів, які виразно репрезентували би постать письменника. Відповідно, через велику кількість цитат іноді складається враження, що цей літературний портрет складено у формі центону (клаптиковості). У певному розумінні так це і є, але дана організація тексту зумовлена потребою якнайширшого окреслення постаті Ульяненка, тих інтересів, які його письмо викликає у критиків, моделює їхні імпульси.

Починаючи розмову, авторка одразу сказала про складнощі першопрохідця: ‟Спогади ці були безсистемні, негативні, хоч і розказував їх Ульяненко у доброму гуморі й весело. Тому написати ґрунтовну біографічну працю надто складно за браком достатньої кількості фактажу, проте реставрувати стислий життєпис на основі авторських інтерв̓ю, спогадів про письменника можна, хоча деякі біографічні деталі не тотожні в різних джерелах” (8). Подібна ситуація призводить до того, що постать письменника все більше огортається паволокою міфу. З погляду реклами для читача подібні речі працюють, але з погляду наукових рефлексій вони стають зайвим баластом у стрункій розмові. Та заслуга авторки вже у тому, що вона спробувала зібрати воєдино різні за походженням судження про автора, які торкаються його біографічного сюжету. Причому Ольга Пуніна уводить також авторефлексії Ульяненка про своє дитинство, про перші проби письма, про етимологію народження його як автора. До речі, різні цитати зібрано так, що вони пофазово формують образ письменника як письменника, а також як того, хто говорить про себе як про письменника, коли читаємо його безпосередні спогади про своє становлення. Також приємно вражає те, що авторка виокремлює та подає саме ті цитати, які, як у Хвильового, мають ‟запах слова”, наприклад спогад Сопронюка: ‟Ульян – білі куртові шати, розкішний, недбало закинутий довкруж коміра довжелезний шарф, волосся вітром, європейська, ‟с шармовим нальотом”, тонка борода, глибокі різкі хресні Ісусові очі” (18). Тут же можна прочитати про особливе коло спілкування письменника, про спосіб його життя − він не гламуризований; дослідниця подає без пом̓якшення картини реального життя Ульяненка та його побуту. Слід окремо сказати, що в оточення автора ‟Сталінки” входив також і Євген Пашковський. Ці два автори мають багато спільного, якщо говорити про їхнє художнє письмо, в якому за наративом прозирають складні світоглядні моделі. Концепти їхнього письма дотикаються в тому, що вони обидва показали, що світом керує пам̓ять як така, яка обирає долю для окремої людини. Йдеться про пам̓ять не тільки інтелектуальну, історіографічну, але й про пам̓ять на рівні генетики, коли скоєне зло повертається у найбільш неочікуваний спосіб. З цього концепту і виростає тема родових проклять в творчості цих авторів. Ольга Пуніна в своїй книжці показала, що ці художні імпульси гіпотетично могли народжуватись, оговорюватись у довільних розмовах. Дослідниці тут йдеться також про показ Ульяненка як ‟чужого” в соціальному плані, як такого, хто не міг вживатись у групи, спілки. Це був виразний НЕ командний гравець − самітник, який добре знає що він робить, куди рухається, розуміючи усі пастки такого письма, в напрузі якого неможливо перебувати довго навіть читачу, не говорячи вже про автора. Очевидно, воно палило його зсередини. Ось один з епізодів життя письменника: ‟Півроку він [Олесь Ульяненко – Б.П.] жив у підвалі гуртожитку № 10 по вулиці Ломоносова. Десь угорі шаленіла музика і розважалися з дівчатами араби. А внизу писав Ульяненко і рештками їжі годував прирученого щура” (22). Даруйте за суб’єктивізм, але мені ця картина нагадує ‟Патетичну сонату” Миколи Куліша, де поет на піддашші сусідить з повією. Це можна прочитувати і так.

Сфера психології творчості автора в цій книзі також розроблена. Є кілька моментів, в яких дослідниця пробує показати межові стани письма Ульяненка, про які говорив він сам: ‟Взагалі моє життя весь час змінюється, щороку відбувається щось нове – я вже й не дивуюсь такій течії дурнуватій. […] В мене божевільний спосіб життя, його необхідно якось змінити, але я не знаю, як. І все більше відчуваю, що це вже починає мене руйнувати” (33); або: ‟Це дуже дивне відчуття – начебто треба позбутися чогось, щоб не мучитися. Це вже як хвороба. Раніше я писав щодня. А тепер давно не писав – коли почався конфлікт із цією книгою [‟Жінка його мрії” – О.П.], то мені і комп̓ютер, і книги спротивилися. І зараз є відчуття, що мене мутить, скручує. Я почуваюся нормально, тільки коли пишу” (34). Зібрані в один сюжет ці стани, що засвідчують логіку саморозуміння автора, окрім цього показують доволі нетипову внутрішню систему координат цього автора. Подібна система цінностей робила його чужим для літературного істеблішменту, який корінням своїм сягає радянських ‟чеснот”. Але тут слід уточнити, що Ульяненкові у великій мірі було чужим і альтернативне спілчанському письмо його сучасників. І в мові його літературних вподобань можна доволі просто сформувати те, що було для нього справжнім письмом, як він розумів літературу. Скористаюсь розлогою цитатою з есею Ульяненка, присвяченого авторові книги ‟Ельза”  − Олегові Солов̓ю ‟Ода Солов̓ю”: ‟Відверто кажучи, мене останнім часом не цікавить література. Багато нині її розвелося. Принаймні я не можу дивитися на ці ‟тексти”. У цьому всьому кублищі я хочу бачити автора, творця. Його шлях самурая чи шлях воїна. Його шляхетність попріч темному сонцю нашої Батьківщини”; і далі: ‟Самодостатність – слово це піднімається на сміх. І як його не глушити героям, що гуляють над прірвою, присмоктавшись до горлечка пляшечки, до губів п̓яної коханки, бо ніхто так не розуміє життя, як ті, що його втратили. Це твої [Олега Солов̓я – О.П.] і мої герої, а не пафосні ідіоти з начинених салом ‟текстів”, задоволені і злі у власній безпомочі, хоча знають всі ходи і виходи. Вони вивчили слова ‟презерватив”, ‟ґандон” і ще щось таке. І стали позитивними осучасненими людьми разом з моїми шолудивими собаками і твоїми ‟блукаючими зірками” (40). І тут ця теза, яку фактично слід розуміти як звертання до письменника Олега Солов̓я, дає абсолютно точний обрис розуміння Ульяненком сучасної літератури. Вона для нього – постійний ризик, межовий стан життя. Образ самурая тут як образ стріли, що летить, а коли зупиняється, перестає бути собою. До слова сказати, Олег Соловей як критик є одним з тих, хто дуже тонко відчуває письмо цього автора, який плекає в літературній критиці естетику екзистенційного крику, тлумачить часто закрите непідготовленому читачеві прозу Ульяненка. Тут також слід додати, що Ольга Пуніна у своєму дослідницькому сюжеті окреме місце приділяє розмові про експресіонізм, про його теоретичну базу, яка потенційно здатна розглиблювати тексти цього письменника. Причому дослідниця не виходить лишень з літературної творчості, а пробує намацати генеральну лінію того, що формує модель відповідного експресіоністичного мислення, те, що лежить глибше видів мистецтв. І в цьому випадку імпонує те, що авторка використовує широку географію дослідницьких імен, хто працював над темою цієї стильової методи, вона також робить доволі сміливі та тим самим цікаві паралелі: ‟Апокаліптично-християнське поєднання в ліриці Ульяненка перегукується з міркуванням Т. Гавриліва щодо німецької експресіоністичної поезії, який вважав, що експресіоністичний проект оновлення людини увібрав античну ідею катарсису, соціальні, апокаліпсичні й універсалістські візії християнства і просвітницьку концепцію, яка перебувала в глибокій кризі і з якою експресіонізм вів полеміку” (56). Продовжуючи тему експресії в творчості Ульяненка, скажу, що авторка екстраполює образотворче мистецтво на літературу, з чого слідують репрезентабельні ілюстрації стихії письма Ульяненка. Мова йде про порівняння його стильового методу як мислення з картиною Едварда Мунка, на якій ми навряд бачимо людину, ми насамперед вглядаємось у ті почування, які вирують в неї в акті цього кричання: ‟Романний світ Ульяненка близький за атмосферою до Мункової картини, де вся природа зосередилась у страшному буревії крику: містечковий хаос, підсумований частими смертями, супроводжують відповідні знаки – пташині крики, утробні крики з боку лісу, переможні крики” (110). Тут Ольга Пуніна відчуває те, що розлито в стихії мистецтва навіть попри видовий різновид.

До добрих здобутків цієї книжки можна віднести ще й той момент, що авторка уважно поставилась до майже не дослідженої зони в творчості Ульяненка – поетичної його спадщини, про яку дуже мало говорять. В цьому розділі окреслено передовсім образ ліричного суб̓єкта, дослідниця побачила тут близькість до поезії Василя Стуса, зокрема в аспекті гротескової моделі світу. В плані світоглядового руху поезії Ульяненка авторка використовує блискучий вислів Вільгельма Воррінгера: ‟смисл експресіоністичного мистецтва  у спробі прорватися до Бога крізь перепони законів природи”.

Якщо говорити про книжку ‟Самітний геній” з погляду форми, то тут потрібно коротко зупинитись на тому, що авторка розглядає почергово конкретний, окремий твір письменника, включаючи в розмову голоси критиків та, за потреби, певні теорії стилю або жанру. І в такий спосіб витворюється розмова з розлогою фабулою, що має кілька сюжетних ліній, котрі йдуть одна за одною і мають в собі окремі дослідницькі висновки, окрему композицію зі своєю кульмінаційною напругою. Так, наприклад, коли мова заходить про блискучий роман ‟Знак Сафаофа”, Ольга Пуніна окрім естетичного аналізу показує ще й ідеологічну модель роману: ‟Знак Саваофа” Ульяненко задумав для розкриття ‟бруду” московської православної структури: її бізнесових інтересів, постійного втручання в політику, співпраці з поліцією і КДБ, з порушенням таїнства сповіді, продажності її попів” (144). До речі, автора за цей роман піддали анафемі, принаймні розмови про це свого часу не вщухали.

Книжка, думаю, буде цікава читачам і не тільки філологам, але й тим, хто шукає власне розуміння світу в сучасній літературній епосі. Причому написана вона у хорошому стильовому тоні, хоча іноді трапляються такі словесні ‟завороти”, що хочеться спитати авторку – кого вона уявляла на місці свого читача, коли писала наступне: ‟він транспортував змістові форманти в площину таких не утилітарних суб̓єктно-об̓єктних взаємин, які пов̓язані з негативною емоцією” (129). Для чого так закручувати? Це ж саме можна було сказати простіше. Але добре вже те, що подібних місць обмаль і книжка читається практично на одному подиху, що робить її читабельною. ‟Самітний геній” − це насамперед спроба повернути Ульяненка читачеві, розворушити приспану увагу людини.