Я не полемізуватиму ні з Михайлом Драгомановим (про цього чоловіка ще варто було б поговорити в контексті означеної теми), ні з Володимиром Базилевським. Я просто розвиватиму ті думки, які озвучені моїм сучасником, відомим українським поетом і публіцистом, які зібрані в книзі із ніцшеанською назвою « Замах на Бога».

У цій книзі чи брошурі зібрані публіцистичні матеріяли Володимира Базилевського на сучасні теми українського суспільно-культурного життя: девʼять  статей і одне інтерв’ю (спілкувався Володимир Коскін).

Не полемізуватиму з Володимиром Базилевським тому, що з більшістю його думок погоджуюся.  

Окремі з них зацитую:

1. Людина-бджола втратила відчуття напрямку руху. Вона не знає, куди їй летіти. Де на неї чекає погибель, а де порятунок. Знають тільки бджоли-грабіжниці. Мародерство як незмінний супутник смут… („Хам тріумфуючий: психологія плебейства“);
2. Плебеїзованість українських державників плюс відсутність характеру – зіграли зловісну роль у тому, що маємо державу на курячих ніжках (Там само);
3. Плебеїзація літератури – це й неміч постмодерної естетики, її неспроможність відповісти на вічні питання і виклики епохи (Там само);
4. ТРІУМФУЮЧИЙ хам на марші. Багаторічні зусилля не минули марно. На сьогодні в його активі руйнація людини, культури, держави (Там само);
5. Може, мудрість полягає саме в недуманні про смерть, як не думає про те природа, на яку послідовно посилається Монтень? („Спекотного червня з Монтенем“);
6. Влада імені. Коктебель без Максиміліана Волошина уявити годі. Поет такий же реальний, як за життя. А може, й реальніший. Бо змушує дивитися на цей шедевр природи його очима („Письмена Кіммерії“);
7. Найбільший парадокс української держави в тому, що в ній немає місця українській людині. 20 років історії без історії. Пропащий час українства. Це якщо за Драгомановим („Відбування життя“);
8. Формула незалежності: тонни патріотичної риторики та грами конкретики. Доки златоусти вітійствували, рвачі-прагматики приватизували не тільки сучасне, а й минуле з майбутнім: руками мародерів переписують українську історію (Там само);
9. Письменник перед вибором – вистояти в десакралізованому світі або ж опуститися на його замулене дно. Але вистояти він зможе тільки тоді, коли під пресом розлюднення збереже себе як людину.

На розломах часу якість життя – передумова якості творчості („Замах на Бога“);

10.  Українець, який не читає української газети, української книжки (…), – здобич для маніпуляцій („Вирощування зла“);

11. Жирні коти муками совісті не переймаються (Там само);

12. Культура з її міфами, пірамідами, великим мистецтвом і великою літературою, з її знаковими іменами – виклик смерті („Доба підмін“).

Тепер про самі цитати. Суть не в новизні цих міркувань. Суть у повторюваності відомого. Це як табличка множення, яку не можна забувати. Забудеш – повернешся до початку. Або ж за тим же Базилевським: „Якщо людина історична звихнеться остаточно, то новий кроманьйонець – не за горами“ („Доба підмін“).

Є одне „але“: Володимир Базилевський підходить до цих тем як літератор. І у міркуваннях письменника забагато літератури. А ці теми – живі, гострі, болючі – потребують не слів, потребують називання речей своїми іменами.

Епоха, яку ми переживали і переживаємо, включно із кримінальником Януковичем, – епоха ганьби і втрачених можливостей. Для Держави і для Людей. У ній немає героїв, у ній тільки жертви і кати. Тому більшість людей, які перебували у владі, від Кравчука розпочинаючи, – злочинці. Люди, які були 23 роки у владі, і нічого не зробили для Держави, розікравши її багатства і ресурси – злочинці. Таких людей не можна допускати до влади. Хоча сьогодні ми знову видали їм „карт-бланш“. Не можу зрозуміти чому? Чому усі ці тимошенки, луценки, порошенки, кириленки, катеринчуки, вже не згадуючи на ніч всіх цих симоненків, добкіних, морозів, литвиних, кучмів, ющенків, – чому усі ці „політичні пацюки“, які вже не раз  і не два втікали із державницького корабля, знову набиваються у трюми?.. Маніпуляція свідомістю продовжується? Чи все-таки за «лютневою революцією» прийде «жовтнева»?..

Чому не сказати просто, що сучасна література так довго загравала з потенційним читачем, що опинилася не тільки на маргінесі, а на сміттєзвалищі, ще й прикидана усяким помітнішим непотребом?!. А всі ці «знакові імена» – суть чортівня із табакерки. Всі ці молоді неофіти від літератури і в літературі  – чергова шерега окозамильників, у кращому випадку. Чому не нагадати, що дифузія жанрів – це проста втрата ремесла. А так зване експериментування з його епатажністю і табуйованою лексикою, – просте невігластво і невихованість…

Що стосується екзистенційних питань життя і смерти, то згадується недавній діалог моїх тіток, батькових сестер, одній з них 84, іншій – 78 років. Так от старша, Софія, яка у 58 років пережила клінічну смерть, постійно про неї говорить, а молодша мовчить і тільки усміхається. На запитання старшої сестри: «Чого ти, Ганько, смієшся, ніби до тебе та Пані не прийде?», на що тітка Ганна резонно відповіла: «Що про смерть говорити. Живеш – живи. Трудно – живи. Не можеш – живи. Не хочеш – живи. А стає тяжко – молися. А прийде та Пані, то Бог добрий, знає, куди мене направити»…

Але повернуся до міркувань Володимира Базилевського. Він залишається одним із найцікавіших українських мислителів нашої доби. Деколи йому закидають надмірну закоханість у російську культуру. Але суті це не змінює. Він орієнтується на культурні набутки, а не на імперські маніпуляції російської влади. Ми маємо навчитися ці речі розрізняти, особливо сьогодні, коли сучасні діячі російської культури підтримують імперські зазіхання своєї влади. Однак, це їхня влада, на відміну від „наших“ перевертнів і гнучкошиєнків, які ніколи не трималися свого.

І ще, на завершення, з Базилевського: „Правдомовці – божевільні“. Знаючи цю просту істину, кожен робить свій вибір. Володимир Базилевський свій вибір зробив.