Закарпатець написав роман-містифікацію про рідне місто на перетині віків із гостросюжетними колізіями й відомими сучасниками.

Що робити, коли твій добрий друг провалюється в яму на цвинтарі, який ви називаєте «веселим»? Звісно, йти на його пошуки з іншим приятелем, адже з цього всього можуть постати дивні пригоди з містичним Ужгородом у головній ролі, розслідуваннями, гумором і, без сумніву, коханням.

Заповнити прогалину в літературі про місто на Ужі ХІХ століття вирішив відомий письменник і журналіст Олександр Гаврош. Автор дитячих повістей цього разу   видав далеко не дитячий твір. Його новий роман «Капітан Алоїз» є сумішшю різних жанрів, серед яких вирізняється детектив, фантастика і пародія.

«Капітан Алоїз» — воістину закарпатська книжка, книжка-провокація, в якій впізнають себе чимало відомих ужгородців. Удвічі приємніше читання, коли ти знайомий із прототипами у реальному житті. Головні персонажі — журналіст, професор, поет і гід настільки переконливі, що, гортаючи сторінки, чухаєш потилицю, чи автор справді навигадував, чи ти про цю людину ще стільки не знаєш?

Саме цим чотирьом випадає   жереб проникнути через цвинтар у світ Ужгорода 135-річної давності. Удвічі містичнішою виглядає вся ця історія в обрамленні традиційного закарпатського фольклору про нечисту силу. З розповіді про відьом, перевертнів, нічвидів та іншої нечисті починається кожен із 33 розділів.

Захоплююча розповідь   про Ужгород ХІХ століття вийшла у серії «Український детектив»   у тернопільському видавництві «Навчальна книга — Богдан», а перше представлення   «Капітана Алоїза» відбулося на ужгородському фестивалі «Книга-фест-2013».

Легкий авторський гумор впізнається вже з першої сторінки. Здається, ніби письменник розповідає чергову історію, щоб розвеселити компанію чи зацікавити журналістів під час медіа-турів, які він часто організовує.

Роман став дипломантом Міжнародного літературного конкурсу «Коронації слова»   у 2012 році. Олександр Гаврош зізнається, що довго не наважувався друкувати цей твір, але підтримка тих, хто читав рукопис, його таки переконала. Сам він називає «Капітана Алоїза» романом-жартом.

Уже з’явилося кілька відгуків на новинку. Один із них опублікував на власній сторінці у соціальній мережі Facebook Андрій Любка: «Мені ця книжка дорога на сентиментальному рівні не через те, що я там один із головних героїв, а тому, що фіксує певний прекрасний і шалений період мого життя, бурхливі й буремні 2005 і 2006 роки, описує ту бомбезну тусовку, яку ми собі склали. Гаврош і Федака були першими справжніми письменниками (з книжками й богемним життям), які стали моїми друзями. 2005 і 2006 ми тусували то меншою, то більшою компанією, яка й відображена в книжці».

Відгук іншого прототипа Сергія Федаки завершує книжку. Його післямова логічно підсумовує роман, з історичного погляду підкріплює візію Ужгорода ХІХ століття. Тут згадані найцікавіші постаті, що жили на той час, завдяки чому вимальовується праобраз Міста-міфу.

Архітектура й пейзажі минулого Ужгорода, як ніколи, ктуальні у ХХІ столітті, коли нащадки безсоромно руйнують історичні об’єкти. Автор описує популярну ресторацію «Корона»,   корчму «Білий корабель» на вулиці Корзо. Його герої не проти випити тут смачного пива, добре поїсти чи навіть послухати лекцію про майбутнє, звідки вони й приблудили.  

У детективі, як і належить,   є нагнітання пристрастей, кохання, зрада, вбивство. Погляд на жінок у романі також витриманий у дусі ХІХ століття. Жінка граційна, вишукана, сексуальна, не втручається у справи чоловіка, вона створена для високих почуттів.

Роман, певно, біографічний, хоча важко сказати, коли тут закінчується правда. Олександр Гаврош, розповідаючи про «Капітана Алоїза», вживає терміни «сатира» і «гротеск»,   і не впевнений, як вони відіб’ються на самому авторові.

Майже до останньої сторінки віриться, що головний герой оживе, що буде якась неймовірна розв’язка про трьох схожих на одного чоловіків. Адже в романі йдеться про роздвоєння чи навіть розтроєння особистості. Хоча про це стає відомо тільки з епілогу, в якому ставлять головний діагноз цій химерній містифікації: «Роздвоєння особистості на грунті нервового виснаження та маніакальної депресії». А в тексті водночас обстоюється думка про спадковість, яка, за версією Олександра Гавроша, може наздогнати вас навіть через століття.

Найсуттєвіша думка епілогу: «Ця журналістика ще нікого до добра не доводила», очевидно, дає пояснення, чому Олександр Гаврош сьогодні вже радше письменник, ніж журналіст.

Роман має ще одне важливе значення: прототипи книжки — це теж історія, хай поки що сучасна. Але непересічні сучасники вартують фіксації, бодай такої незвичної. І хто знає, може, через 135 років саме цей твір донесе до наших нащадків їхні образи, характери, думання. Хай і в романі-жарті, але від цього доброзичлива пародія стає ще цікавішою.