Маємо дещо дивне і незвичне поетичне видання, яке було задумане кіровоградцями до 75-літнього ювілею свого земляка, лауреата Шевченківської премії Володимира Базилевського. Перше – формат видання,  А 4 формат з віршами у дві колонки, густий текст, нелегке читання; Друге – тираж – 330 примірників; Третє – редактором виступив кіровоградський поет Віктор Погрібний, так розумію, він є у ролі не просто редактора, а ініціатора видання (ініціатива у нас карається!), співупорядника поетичної частини і фотоархіву, автора переднього слова („ В експресивному полі слова “) до другої книги «Тумани Ітаки» . Відповідно, до першої книги «Тетраптих» написав автокоментар сам Володимир Базилевський („ Ad notam “/„До відома“), до третьої книги «Тепер і тут»  в якості переднього слова використаний есей автора сих рядків „ Volodymyr Bazylevskyi : Ювілейний есей”. І відкриває книгу переднє слово Михайла Слабошпицького „ Без нього важко уявити нашу поезію “…

Ся книга – при усій її видавничій дивині є свідченням великої поваги і любови до поета, сиріч Володимира Базилевського, і це, напевне, виправдовує і пояснює певні технічні накладки і видавничі неоковирності сієї книги.

Володимир Базилевський – один із найчитаніших мною сучасних українських поетів. Так склалося. Головне, що я не шкодую. Не дивлячись на те, що Базилевського не люблять, з Базилевським полемізують, його критикують (наприклад, той же Олег Соловей чи Василь Чепурний). Я не можу твердити, що Базилевський є одним із моїх найулюбленіших поетів, таких в мене вже, напевне, немає. Хоча я ніколи не забуду, як моя однокурсниця „ відкрила “ мені Василя Симоненка, подарувавши книгу поезій «Лебеді материнства», яка після тривалої перерви вийшла на початку 80-х з переднім словом Олеся Гончара. Мабуть, тоді Василь Симоненко був моїм найулюбленішим українським поетом, вірші якого я майже всі знав напамʼять.

Чому я читаю і перечитую Базилевського (це може бути один-два вірші або цикли віршів)? Тому що цей поет ніколи не „ заграє “ із читачем. Він завжди говорить, те хоче сказати і що має сказати у той або інший момент. Чи це подобається комусь чи не подобається, – Базилевського не цікавить або майже не цікавить. Він буває різкий, малоприємний, категоричний. Він з шереги поетів-пророків, а не з кола поетів-трубадурів…

Колись було нас менше, аніж звіра,

торжествував неполохливий звір.

Гриміла сліпо тріумфальна ліра

лісів і рік, морів, низин і гір.

Тепер нас більше,

похитнулась міра,

та сподіванням всім наперекір,

страшний мутант у ролі тріумвіра,

імʼя йому з тих пір – людинозвір.

Базилевський не боїться виглядати нібито банальним, звертаючись до одних і тих же тем. Він обрав для себе роль пастуха людського , се невдячна роль, особливо у наш час, коли цивілізаційно-інформаційний надмір „ глушить “ справжнє. Аби його відшукати, потрібні зусилля духовні ( духові , як писав Іван Франко). А людина вкотре доказує, що коли занепадає культура чи її „ занепадають “, говорять інстинкти. І тоді справді, у світі приматів найжорстокішою твариною стає людина…

У середині кожної із книг є своє мікрокниги. Так у першій маємо «Книгу липня» (вірші 1997 року), «Книгу березня», «Книгу листопада»  (вірші 1998 року) і «Книгу січня» (вірші 1999 року). Самі вірші нагадують щоденникові нотатки. Тільки тут маємо не запис подій, як фікцікація настрою, відчуттів, переживань, викликаних тими чи іншими подіями. Домінує настрій фіксування осені людської (« Наш талан – поступове вмирання щодня… »; « Яке мені діло до цих і до тих… »; « Обкрадають сліпих! »; « О тільки б не померти в листопаді! »; « Сад у листопаді є й немає… »; « І прийде Син Марії »; « Душа вимогливо пита… »), екзистенційної і професійної втоми-розчарування чи втоми загравання в розчарування (« Не знаю навіщо, не знаю чому… »; « Ліру розбив Орфей… »; « Є тайна ремесла… »; « Звузивсь до безуму простір… »; « Писать щоденники – безглуздя… »; « Пішов і щез. Куди пішов? Коли? »); викривальні суспільні ноти  (« Де цар гуляв, гуляє хам… »;  « Ох, же й надбали //аборигени… »; « Не продавався. // Не продавав »; « Дощ і дощ, а ви все брешете, // дощ нудний і ви нудні… »). Чому я написав про « втому загравання »? Видалося мені, що моментами у Володимира Базилевського забагато слів, власне, забагато літератури на таку небагатослівну тему…

У Другій книзі переважають сатирично-суспільні мотиви Тут вчувається продовження традицій Панька Куліша, Івана Франка, Володимира Самійленка… (« Добре жити в країні, якої ніхто не знає »; « Що сьогодні в театрі абсурду? ») , пародійно-гумористичні (« У поета украли півня »; « Як піду і все залишу »; « Українські прізвища »; « Українське кіно »). Окремий цикл складають Вірші в прозі, переважно написані на початку 80-х років ХХ століття. З них найцікавішим мені видається « Рідна пісня », « Попереду – радість » з вдалою констатацією « Байдужі радості не знають », « Глибокі, глибокі води осені » із естетичним висновком-заповітом: « Гостри зір, серце! ».

Вдалим також є інтимно-елегійний цикл «Волосся Вероніки», який склали вірші, написані в різні роки. Окремі вірші цього циклу сливе шедевральні («…і коли я // ступив у цей незнаний ліс »; « Під небесами голосними »; « Що лишилося від літа? »; « Переморгнулись два листочки »; « Жаль цвіту… »; « Погодуєш синичку з руки »; «Так живу – від книги і до криги… »; « І я помру. // І ти помреш »; « Що ж ти на білому світі робив? »; « Перо жар-птиці в руки не дається… ») …

Вірші  Третьої книги в своїй більшості соціально заангажовані з викривальними нотами (« Тепер і тут »; « Державна ніч схиля думки до мряки »; « Затруєна ойкумена актом самогуби… »; « Недобиття. Недоталання »; « З ламентацій божевільного »; « Пропащий час і безобличні дні »). Оригінальними є вірші із циклу «Шевченківські епіграфи» («Хміль дороги – Канів і Трипілля… »; « Ця рабська кров, що пожира себе… »; « І прийдуть нелюди. Не люди… »). І завершальні вірші екзистенційного наповнення: (« Життя лишилось на затяжку… »; « Нерозуміння як вина… »; « І вересень ще як серпень… »; « Не читай моїх віршів »; « Вологий сніг на очі налипа… »; « Нічні зловісні  хори хуртовин… »; « Просто звичка існування… ».

І замість висновку. Ця книга могла бути меншою в обсязі і в іншому зручнішому для читання форматі, тоді би вона виграла в сприйнятті. Тому що Володимир Базилевський, який є поетичним трудоголіком, потребує відповідального відбору/подання. І тоді ми справді б зрозуміли, якої Франкової потуги поет серед нас! Але і в такому варіанті ця книга  залишає враження епічно-філософського діалогу людини мудрої, пристрасної і небайдужої. І має рацію Михайло Слабошпицький, роблячи висновок, що ця книга « матиме великий розголос ». Вона буде востребована тими, кого болить Україна, її доля в державному і культурному вимірах, як болить вона Поета і Мислителя Володимира Базилевського.