Кожна книга, прочитана мною, має свою передісторію. Заанансована книга відомого польського історика, ректора Опольського університету Станіслава Славоміра Ніцеї не виняток. Наприкінці травня разом із керівниками творчих організацій Івано-Франківщини я поїхав на декілька днів у Польщу аж під польсько-словацько-чеський кордон для налагодження творчих взаємин із нашими сусідами. Що вдалося зробити, зав’язати декілька знайомств, сливе випадкових. Щодо літературних взаємин, то тут питання складніше, і тепер я частково розумію всю непростість цих простих на перший погляд польсько-українських літературних взаємин. Не кажу, що в польських колег відсутня зацікавленість українською літературою. Вона у них ужиткова, цікавить те, що цікавить і не більше. Цікавить те, що спільне. Те, що є індивідуальним з національним контекстом, фактично не цікавить. Це сумно, тому що відрізає можливість повноформатного  діалогу, залишаючи місце для виїмкової літературної кон’юнктури. Це особливість поступовішої в політичному сенсі культурної переваги.

Один день нашого перебування ми присвятили відвідуванню Ополя, воєводського центру. Тим більше, що це польське місто має дружні взаємини із Івано-Франківськом.  А причина проста, у 1945  році з Івано-Франківська виїхало більше 5 тисяч польських сімей, які заселили Ополє, і там зараз проживають як самі переселенці, так і їхні нащадки.

Випадково ми потрапили в Опольский університет і випадково нас прийняв пан Ректор. Він виявився інтелігентним, простим у спілкуванні чоловіком, який зацікавився випадковими гостями ще й тому, що вони з Івано-Франківська. Кожен із відвідувачів отримав у дарунок книгу пана Ректора про Личаківський цвинтар (“ Ogr ó d snu i pami ę ci : Dzieje Cmentarza Ł yczakowskiego we Lwowie i ludzi tam spoczywaj ą cych w latach 1786-2010 “), яка вже стала бестселером у Польщі, вийша чотирма виданнями  загальним тиражем 250 тисяч примірників. А керівник делегації і я отримали в подарунок ще І-ий і 2-ий томи “ Кресової  Атлантиди », про Перший том якої я і хочу сказати...

Сама книга має шість розділів, пʼять із яких відповідають назві конкретного міста („ Львів – столиця Галичини і Льодомерії “; „ Станіславів – третє місто Галичини “; „ Тарнополь – столиця Поділля “; „ Бережани – гетьманське місто “; „ Борислав – галицька Пенсільванія “). Шостий розділ присвячений польському акторові і режисерові Адамові Ганушкевічеві (1924-2011), який народився у Львові („ Епітафія для Адама Ганушкевіча “).  До речі, книга має присвяту йому ж. Так розумію, пана Нічею звʼязувала тривала чоловіча дружба із цим колоритним і контрасним польським митцем.

Що цікавого зробив Станіслав Славомір Ніцея? Він олюднив історію. Подав її крізь призму людської памʼяті і людського болю втрати:  „ історію творять не тільки люди влади, керівники держав і партій чи багаті олігархи. Історію творимо усі “, – нагадує пан Ніцея. Автор надав регіональному краєзнавству статус офіціальної історії, і цим самим він здійснив прорив в галузі історичного краєзнавства, позбавивши його вторинної ролі пасинка історії.

І ще важливе у сприйнятті і розумінні цієї непростої для українців книги. Ніцея розглядає Західну Україну (Східні Креси) як польську даність, нею втрачену. Провина лягає на політиків (Сталін, Черчіль, Рузвельт), що на Ялтинській конференції в лютому 1945 року перекроїли карту світу (ялтинсько-постдамська політична змова, як її трактує автор). В результаті того переділу Польща втратила близько 200 міст на Сході. А якщо згадати ще трактат римський 1921 року, коли у Польщі забрали Камʼянець-Подільський і Житомир, то цих міст могло бути ще більше.

Автор наводить цифри: якщо до війни 1939 року територія Польщі складала  388, 6 тис. км², втратила 177, 8 тис.км² (себто, близько 45, 7% своєї території), а натомість отримала 100,9 тис.км², що в результаті склало 312 тис.км². Порівняно із територією ІІ Речі Посполитої втрати склали 76 тис.км², тим самим „ постав новий витвір географічний “.

Ніцея нібито нічого поганого не говорить. Він намагається сказати про те, що довгі роки у самій Польщі було під забороною говорити. „ Життя втрачених міст на Сході, які впродовж століть були твердинями польськости, не можна викинути з народної памʼяті Польщі. Історія Польщі не закінчується на сьогоднішній лінії кордонів Буг – Сян на Сході, так як історія Німеччини не закінчується на лінії Одра – Ниса Лужицька “.

Мета, якої хотів осягнути в процесі написання книги автор, є збергти „ з незатертих ще “платівок памʼяті“ давний час, давних людей, смак і вроду тієї епохи “ . Бо людина без традиції, за Нічеєю „ з ампутованою памʼяттю родинною  є як безпритульний вітер, як порвана сіть рибацька, як позбавлений життя ланцюг памʼяті“ . Відповідно і завдання своє автор бачить в тому, аби „ заповнити розірваний ланцюг поколінь поколінь; зберегти життя східних кресів старої Речі Посполитої в памʼяті не тільки їх онуків“. „Ся книга є винятково плідним прикладом співпраці історика зі свідками історії, а також із їхніми нащадками“.

Принцип подачі матеріялу статично-нейтральний: коротка історична характеристика міста: Львів – місто „ Semper Fidelis “  (завжди вірне Речі Посполитій); місто – столиця польського Пʼємонту, найголовніший політичний осередок ІІ Речі Посполитої, так само як і для українців Львів сьогодні „ став столицею українського Пʼємонту, символом місця, звідки почалося національне відродження “. Ніцея описує спільноти, які жили у Львові: польську, вірменську, жидівську, частково українську. Зупиняється на описі Личаківського цвинтаря, на якому поховано цвіт польської нації (солдати армії Костюшка, солдати армії Наполеона,  листопадові повстанці 1830 року, січневі повстанці 1863 року,  учасники Весни народів 1848 року, Львівські Орлята, діячі науки, культури, мистецтва („ Львів був містом великого значення для Польщі, великим осередком інтелектуальним і однією із духовних столиць Польщі“). Окремим розділом йде  інформація про  співців польського Львова (тут варто згадати, що львівʼянами були Збігнєв Генрберт, Станіслав Лем, Віктор Будзинський, Тадеуш Слівʼяк, Єжи Яніцький, Вітольд Шольгіня, Марʼян Хемар, Януш Васильковський, Адам Загаєвський та ін.).

Розмову про Станіславів – Івано-Франківськ ( місто, з якого не тільки „ вигнано поляків “, але й воно „ втратило свою назву, бо від 1962 року називається Івано-Франківськом “), Ніцея починає із тези Юрія Андруховича (неактуальної вже для українського літератора сьогодні), в якому бачить майбутнього Нобелівського лауреата, що містові треба повернути офіційну польську назву. Книга наповнена рідкісними родинними знимками (так у розділі про Станіславів маємо рідкісну знимку Владислава Дзвонковського, батька польської шляхтянки Юлії, якою захоплювався Іван Франко і навіть хотів одружитися). Окремо говориться про старий цвинтар (Сапіжинський), що був знищений у радянський час; про людей, які були поховані там: Антоній Фальковський, Ян Копистинський, офіцери наполеонівської армії; Міколай Болоз-Антонєвіч, поет, що походив зі давньої вірменської родини; поет Маурицій Гославський („ співець Поділля “), учасник листопадового повстання 1830 року; станіславський бурмістр Ігнацій гербу Топур Камінський; письменник, історик, журналіст Агатон Гіллєр, чий прах поляки врятували від забуття, перепоховавши його 1981 року у Варшаві. Окрема розповідь присвячена жидівській спільноті Станіславова (є коротка історія Олександра Гранаха, видатного актора середини ХХ століття; історія Данієля Пассента, народженого в Станіславові,  відомого польського журналіста, чоловіка польської поетки Агнєшки Осєцької). Розповідається про трагічну долю українських лікарів Михайла Козака і Костянтина Воєвідки, чиї жінки були жидівками, в результаті чого вони стали жертвами ліквідатора станіславського гетто Ганса Крюгера. Є розповідь про княгиню Кароліну Лянцкоронську (1898-2002)…

Про столицю Поділля Тарнопіль (засновником був гетьман Ян Тарновський, тесть князя Василя-Костянтина  Острозького) говориться як про давнє гетьманське місто (українізація назви міста – Тернопіль – є швидше політичним кроком, який можна зрозуміти і при бажанні виправдати). Детальніше автор зупиняється на долі Станіслава Соботкєвіча (1914-1993), письменника і журналіста, який до останніх своїх днів залишався співцем польського Тарнополя. Із тарнопольських жидів приділяє автор увагу долі Станіслава Єжи Лєца (1909-1966), письменникові, філософові, афористу, якому вдалося вирватися із тарнопольського гетто; Баруху Мільхові (1907-1989) – лікареві, народженому в Підгайцях; Людвіку Фінкелю (1858-1930) – видатному польському історикові-архівісту. Коротко автор говорить про польські поховання на Микулинецькому цвинтарі. Їх не так багато, як у Львові, але деякі з них заслуговують авторської уваги. Зокрема він розповідає про трагічну долю тарнопольського півукраїнця-півполяка за народженням і стопроцентного поляка за вихованням Єжи Дмитріва (1892-1919), якого під час українсько-польської війни 1919 року українці присудили до розстрілу. У своєму останньому слові сей польський патрійота сказав єдину фразу: „ Так. Хочу сказати останнє слово. Тут України не було і не буде “. Через місяць поляки відвоювали Тарнопіль і з могили Єжи Дмитріва зробили патрійотичне паломництво (поляки се добре вміли, і сю традицію перейняла у міжвоєнний період ОУН).

Бережани славні не тільки своїми засновниками – князями Сенявськими, але й тим, що тут народився маршал ІІ Речі Посполитої  Едвард Ридз-Шмігли (1886-1941), найпопулярніший після Пілсудського польский політик і військовий у міжвоєнний період, чия слава розбилася на друзки в перші два тижні війни  вересня 1939 року.

Історія Борислава – се історія багатства поляків і злиднів українців. Автор акцентує увагу на першому (окрема розповідь присвячена родині директора бориславської вілли „ Премʼєр “, видатного польського енергетика  Марʼяна Боя), й мало чіпає соціальний портрет цього міста. Принаймні національні конфлікти цього міста оминає зовсім. Хоча говорить про Івана Франка, як одного зі співців робітничого Борислава. Говорить про польських  співців цього міста (Генрик Віцінський, Казімір Стафф, Альбін Петрус, Тадеуш Тарнавський, Казімір Хмєльовец, Єжи Гежабек, Станіслав Гіза, Тадеуш Врубель та ін.).

Останній розділ, як вже говорив, присвячений ексцентричному, контроверзійному і талановитому режисерові-інсценізаторові творів класики польської літератури, народженому у Львові, Адамові Ганушкєвічу.

Чому така увага приділена автором Східним Кресам, сиріч Західній Україні? Шість століть жили поляки на цих землях, вважаючи їх своїми. Вони приклалися до розвитку культури цього  краю, культури польської, панської. Недаремно автор наголошує: „ немає історії Львова без історії Польщі й історії Польщі без Львова і його людей “, підсилюючи свою думку цитатою із Юзефа Пілсудського: „ Львів, Краків, Вільно, Познань – там квітла культура польська. (…) Варшава була ж тільки творцем невдалих повстань “.

Уникає автор розмов про український контекст (історичний, культурний, політичний). Згадує тільки про українців Львова (Іван Франко, Михайло Грушевський, Соломія Крушельницька), із сучасних письменників декілька разів згадує Юрія Андруховича, але тільки в контексті давніх висловлювань останнього про повернення Івано-Франківську історичної  польської назви. Говорить про українських поліцаїв, які поряд із німецькими фашистами брали участь у переслідуваннях жидівської спільноти. Згадує, що поляки зазнали переслідувань бандерівців, не вдаючись у історичний контекст того протистояння. Словом, книга написана в рамцях тієї історичної політкоректності, якою так зловживає Польща і Европа в цілому. А ще простота викладу, ясність і чіткість думки, живе людське тло спогадів і вражень, – роблять цю книгу справжнім історичним бестселлером для поляків.

Не маю нічого проти такого викладу і такої позиції. Хоча сумно, що відсутній погляд на українсько-польскі стосунки в історичній ретроспективі. А сама історія Західної України подається крізь призму втраченої Атлантиди для поляків.

Завершу ці міркуваня про книгу польського історика короткими спогадами моєї мами, Михайлини Братків, 1929 року народження. Коли прийшли совіти в наше село у вересні 1939 року, то поляки всі втекли, тільки один лісничий виліз на дах сільської хати на окраїні села і  з неї стріляв з гвинтівки по радянських танках, що перебували  у центрі села. А польська вчителька, яка винаймала кімнату у мого дідуся, прибралася святково і вийшла зустрічати солдатів Червоної Армії з квітами як друзів. „ Які ми з Вами друзі, – відповів їй командир танка (цей епізод мама запамʼятала дослівно, їй було вже 10 років). – Поки Ви танцювали танго, ми будували танки. Так що ми з Вами ніякі не друзі “…

Так чи інакше, але ми будемо повертатися до складних стосунків національних, і будемо про них говорити. Можна починати цю розмову так, як запропонував Станіслав Славомір Ніцея. Але тільки як початок складної розмови. Повинні зʼявитися книги про українських вигнанців Польщі, теж жертв тоталітарних режимів у Европі в середині ХХ стоіття. Але це завдання українських істориків. Тільки повноцінний (повноформатний) діалог дасть нам можливість пройти складні сторінки взаємин минулого, твердо усвідомивши, що українці і поляки приречені дружити, аби вистояти зі своєю історичною правдою у жорстокій і жорсткій конкуренції сучасної европейської цивілізації.