Ось значив допіру автор сих рядків про те, що «офiсна проза» у нас неможлива з огляду на вищезгадані умови, і це, мовляв, розповсюджується на всю нашу літературу, в якій не те що постмодернізм «не пройде», як гукав свого часу в «Літературній Україні» Сашко Яровий, а взагалі нічого з чужого не вміститься. А якщо вміститься, то лише на період або сесії в студентів Могилянки, або замилювання очей грантодавцям. У житті воно не придасться, на хліб його не намастиш, уночі попід рукою не намацаєш. А що, даруйте, крім «отделение ложись, за мудё свое держись», намацаєш? Допіру це був або Кобзар, або сокира, яку тримали в головах, прирівнюючи у такий спосіб слово до зброї, не обов´язково до штика.

З часом, навіть радянським, нічого не змінилося. Література залишилася міцнішою за крицю і багнета, а народна література - тим паче. Народна, як, знов-таки, значив автор сих рядків, - це коли в текстах, як у Тичини, сама лише ненависть до пана-капіталіста-постмодерніста, і жодної тобі семантики.  Словом палили і кололи, і недаремно рубрики у місцевих журналах називалися зазвичай або «Неопалима купина», або «Страшне перо не в гусака».  І тому лише у наських сільських краях з їхньої цілющою силою народного слова можливе висування на Шевченківську премію гумориста на зразок Євгена Дударя, але не обов´язково. Не менший гуморист Володимир Цибулько теж висувався на ту саму премію з власними поетичними гуморесками, і дивно, що йому її не дали.

Натомість у випадку аж із тритомною збіркою афоризмів Анатоля Чубинського назвою «Великі думки у малому форматі» справа трохи інакша. Річ у тім, що, крім базарного люду сільської закваски, у нього промовляє значно ширший контингент національного етносу. Тут філософські максими із заводської курилки і гумористичні бувальщини з депутатського життя, скетчі з армійського контексту і закони підлості з бюрократичного (офісного!) дискурсу. Про що це свідчить? Мабуть, про те, що сякий-такий відсоток народних гумористів в Україні пересів з комбайна на трамвай, і торбохватська філософія селянина подекуди змінилася на цілком міський формат хапуги, несуна і якого-небудь заводського прогульника.

До речі, щодо журналу про алкоголіків, як в народі називали «Перець», на який ми тут цілком логічно, між іншим, перемкнемо нашу увагу. Будучи флагманом сатири і гумору, цей журнал за радянського часу мав шалену популярність серед міського населення, і саме тому, що, по-перше, його народна стилістика була близька і зрозуміла у місті колишнім сільських приходькам. По-друге, навіть новоспечений городянин завжди був не проти погратися «в село», звідки, власне, народилася дисидентська «мода на Україну» - наприклад, у суто міській поезії Леоніда Кисельов (як екзотична ніша для виснаженого організму київсько-столичної культури), або у прозі того ж Григора Тютюника та решти «дєрєвенщіков» всесоюзного набору, виголошеного свого часу партією (тут радісно спрацювало сільське вміння - і ми, Химко, люди! - пристосуватися до будь-яких умов). 

Що ж до вищезгаданого «Перцю», то за його вікопомну традицію у «Великих думках...» відповідає автор збірки, натомість пам´ять поколінь відроджує її художник, славнозвісний Анатоль Василенко, чиї карикатури у таких, достоту всенародних виданнях радянського часу, як «Малятко», «Барвінок» і «Піонерія», не кажучи про славнозвісний «Перець», які були символом тодішньої української гумористики графічного кшталту і живописного наповнення. Тому дзвінко і весело лунають історичні рими у «Великих думках малого формату», нагадуючи нам про циклічність часу.

Ну, а хіба не циклічність? Як казав «один знайомий художник» (так на початку кар´єри Сергій Жадан у власних книжках іменував свого вчителя, харківця Валера Бондаря, а коли автор сих рядків вказав йому на, м´яко кажучи, недоречність такої «анонімності» щодо людини, яка його з руки вигодувала, виправився),  так ось, як дейкував сей життєлюб, різниці між словником Брокгавза і Ефрона та Великою радянською енциклопедією - жодної. Хіба що додалися космонавти. Те саме, здається, у «Великих думках...» Анатолія Чубинського, який не претендує на космічні глибини, а отак-о низенько, але не дрібнокаліберно значить: «Афоризм - це виклад загальновідомої істини загальновідомими словами, розставленими парадоксальним чином». І не те щоб нічого нового у цьому тритомному катехізисі сатири і гумору немає, а просто викладене воно з безподібною, даруйте за оксюморон, стилізацією під старих добрих космонавтів. Тобто, творчо обробляючи нашу рідну балачку у філософських категоріях, і видаючи на гора приголомшуючу кількість (туєву купу, як сказали б сучасні філологи, які покликані любити будь-яке слово) анекдотів, байок і бувальщин, автор робить товстий натяк на тонкі обставини української традиції. З новотворів тут хіба що неоковирні «Аксіома лідерства», «Аксіома жіночих можливостей» та «Аксіома Фортеля» із «Законами Марфи», а так все на місці, як у Ефрона, чи пак Василенка в «Перці»: «Закон Хмелю», «Закон Болта-Гайки» і решта невмирущих символів-знаків степової нашої гумористичної породи в умовах недолугої урбанізації та уніфікації народної думки-українки.