Багато років тому англійський письменник та критик Форд Медокс Форд вигадав тест для перевірки якості написаного тексту. Він дуже простий: читаєте 99 сторінку будь-якого твору і питаєте себе: «Чи хочу я перегорнути сторінку далі?». Якщо відповідь ствердна, то цю книгу варто прочитати. Збірка поезії Олександра Пушка «Завтра» містить сімдесят п’ять поетичних текстів. І коли слідувати за тестом письменника Форда, то в даному випадку варто почати саме з останньої сторінки поезій, де читаємо:

Дощами прим’яло м’яту

А ми поміж краплями ходимо

Бо в сірих думках асфальту

Холодно

…………………………………………

А за мною тікає холод

Сонце дихає глибше й глибше

І Данте десяте коло

Пише

Назва збірки зовсім не випадкова, адже, як бачимо, останній рядок ховає у собі почату, але ще незавершену дію, щось, що уже відбувається так чи інакше, щось, на що ми не можемо вплинути та зупинити. Ліричний герой збірки виступає частіше спостерігачем за стихією природи, яка постає одухотвореною істотою, як приміром: «Жовтень-дід дозбирує суцвіття», «Замкнулась осінь на засув / Від брата-грудня», «вечори – замріяні мужі…». Взагалі від таких олюднених образів природи ліричний герой збірки «Завтра»  перебуває в єдності та взаємозалежності:

         Приворожіть мене, клени,

         Щоб я ще ходив сюди…

…………………………………………

         Лиш цвітом старої черешні

         Мене біля себе держіть…

Збірка наскрізь просякнута мистецько-філософським світоглядом поета-романтика, де самотність відіграє одну з найважливіших ролей, адже завдяки їй у мовчанні можна не пропустити найважливішого, підмітити у новому дні навіть інакшість сонця:

 Так пахне жасмином полин

І сиплеться терен віршем.

А сонце уперше – інше,

Коли я з мовчанням один.

Вся поетична дія збірки відбувається на межі пір року (приміром, літа й осені, де «світ іще від літа не прочах» ) та межі вечора й початку нового дня. Так чи інакше на цім перехресті відбувається таїна, де «змішались кольори» і вже згадуване інакше сонце сходить на лініях долоні. Яким постане Завтра залежатиме й від цих коротких миттєвостей, котрі спонукатимуть до нових пошуків та відкриттів. Інколи відсторонюючись від світу в боротьбі з пересічними днями, інколи згадуючи, що прозаїчні будні можуть розбити вщент вже написані й ще ненаписані вірші поет говорить стисло та лаконічно:

За три хвилини до простого вчора

Мене не стало. Я кудись пішов…

Якщо порівнювати книгу з окремим світом, який зародився, розвивається і має своє неповторне обличчя, то поетична книга Олександра Пушка – це світ, який безперечно відбувся, та сторінки якого хочеться читати й перегортати далі. Одначе, як і кожен світ, цей має свої загрози, одна з яких – лишитися сталим та втратити здатність змінюватися. Головне – не боятися створювати нові поетичні світи, які вже матимуть власні історії й будуть неповторними.

Це перша книга молодого автора і попереду безліч доріг, які доведеться пройти. Та найважливіше, як для поета, на перехрестях та роздоріжжях не згубити себе, підмічати ледь видимі для ока нові стежки, які теж ведуть до пізнання та осягнення Всесвіту.