Завантажити

1.
У мене був один знайомий, котрий не міг заснути, як нап’ється: мовляв, в горизонтальному положенні у нього все перед закритими очима крутиться, і його це відволікає. То він вигадав кумедну штуку: сидить сидьма, п’яний бурундук, посеред ліжка, і чекає, доки сон його, сидячого, зморить. А там вже як впаде, так і спатиме. Часто він прокидався наступного дня поперек ліжка, догори дригом, або і взагалі на підлозі, у якихось хтивих розпусних дівок, у задимлених темних хатах, чи у шикарних номерах, шовкових простирадлах, обплутаний ногами і цицьками дорогих повій. Одного разу навіть прокинувся зі мною у позі «валетом» в моїй рідній спальні, з ногою, встромленою мені до рота.
Отак і мені в житті: інколи не можу впоратися з цілком простими речами, то я вдаюся до якихось карколомних хитрощів, а потім ще й ними хизуюся. Приміром, взяти моє невміння готувати. Звісно, мені б хотілося легко і невимушено, як Юля Висоцька по тєліку, жонглювати пательнями і за півсекунди вичакловувати смачнючі речі на власній кухні, пригощаючи випадково заблукалих хлопчиків. Але натомість навіть обчистити цибулину мені видається несправедливою і прикрою маячнею, то ж я тиняюся фастфудами, ресторанчиками і кнайпами, харчуюся огидними сушами і сашимами та ще й всім гордо пояснюю, що у мене, гіперзайнятої тьотьки, зовсім нема часу на таку дурню, як приготування їжі. Через це у мене нестабільна ситуація із системою травлення і зваблення: всі симпатичні хлопчики останнім часом стали на диво багато жерти, а глазурований сирок у кількості 1 шт. в моєму холодильнику мало кого влаштовує у якості романтичної вечері.
Щодня о шостій ранку я бігаю по квартирі у великім смутку і жовтій піжамі, малюючи на своєму обличчі лице красивої дівчинки і вигадуючи привід не піти на ранкове шоу (захворіла-залетіла-здуріла), котре о сьомій ранку все одно розпочну гучним і придуркуватим: «Усім по фм-привіту, бла-бла, трум-пум-пум!!» Триває весь цей жах аж цілих три години. Деякі друзі мені заздрять: «Класно тобі, Міла, відпатякала три години — і йди собі на волю, відсипатись, лизати морозиво і лежати до неба пузом». Мудріші зауважують: «Ото фігня тебе спіткала, так рано вставати…». І тільки наймудріші знають: фіг би я вставала, аби мені не подобалося оте параноїдальне «трум-пум-пум» щоранку, так що це я нию, ви не зважайте, все у мене складається чудово.
Оце вчора хотіла повіситися. Але потім подзвонила Міра, я пішла в нічний клуб, познайомилася з Вадіком, і ми аж до ранку винищували зелених мексиканців, тож мені просто ніколи було вішатися. Та й не хотіла я в житті ніколи отаких тупих перфомансів, просто я схильна до драматизму певного, і подумала, що як ці рядки прочитає якийсь прекрасний олігарх, він одразу купить мені квартиру на Подолі, щоб тільки я не вішалася. Бо якщо щось і завдає мені прикрощів у цьому надзвичайному житті, то це орендна платня за зйомні хатинки.
А зарплатня на теперішніх радіостанціях — це вам не порно-фм Говарда Стерна, це вам середній заробіток сільського бухгалтера, нехай і головного, але бухгалтера. Треба ще мати мужність халтурити у якості мегаведучої на вечірках по клубах або, прости господи, на корпоративних святах якихось підстаркуватих бізнесменів. Працювати орально-вокальним апаратом, ага. Уявіть на секунду: вранці відгомоніла відведених три години найкращого ранкового радіошоу у товаристві безумців та шизофреників, таких, як ти. Потім провела кілька суспільно-корисних годин у власній квартирі. Суспільна користь полягає у тому, що ти, невиспана і без мейк-апу, не йдеш, зла, між люди і не додаєш життєвих прикрощів таксистам і касирам в супермаркеті, а лежиш собі вдома, згорнена у калач з маком, і спиш. Щодесять хвилин масні, криві і дуже довгі руки, що вилазять з мобільного, намагаються вхопити твою тендітну горлянку, промовляють до тебе заклопотаними голосами робочої інтелігенції, злі люде змушують тебе казати негарні матюки і вимикати телефон, хоча міг дзвонити Вальтер, а Вальтер хороший. Потім ти, знесилена від спроб заснути, під гучний сусідський дриль і під їхнього ж виробництва ґвалт наводиш красу, вдягаєш непристойні, чудові шати і виїздиш до якогось модного клубу — вести вечірку, дискотеку, паті, акцію, благодійний захід, літературну імпрезу, щось. І ведеш до ночі, втекти не можна, бо розрахунок з арт-директором — аж о другій ночі, ти терпиш, бо завтра нема на таксі, а ще ти бачила небесної краси чобітки на платформі, тож ти п’єш на барі коктейлі з двадцятивідсотковою знижкою, бо бармени тебе вже полюбили авансом за чобітки на платформі, і кричиш у мікрофон підбадьорюючі нечленоподільні словеса. Клятий діджей заглушатиме твої ремствування музикою, ти ревтимеш, як бугай на паруванні, натовп так само ревтиме, всі щасливі, це екстаз, це феєрія!..
О шостій ранку ти знову вигадуєш причину не піти на ранковий ефір (захворіла-залетіла-здуріла), і знову рівно о сьомій кричиш у студійний мікрофон про своє усім «добрий ранок!».
Студія мала, темна і негарна. У нас на радіо є велика, світла і прекрасна студія, але

читати