Завантажити

Йшов четвертий день, а він ніяк не міг вибратися з цієї пекельної.
На щастя, не полетів у неї сторчма, себто вниз головою.
Тоді (як він тепер думає) підвестися на ноги було б неможливо.
Він і зараз не годен стати на повен зріст, але то від того, що упав щонайменше з шести–семи метрової висоти і вивихнув, а може, й переламав трохи вище кісточок праву ногу, що була в нього опорною.
Спочатку він ще міг обмацати довкруж над собою вологі стінки.
На щастя, в ямі води не було – слава совєтській меліорації!
А могла б і бути, бо то була (за всіма ознаками) криниця.
Колись, щоправда.
Він переконався в тому, коли біля самого коліна намацав бетонний круг.
Вочевидь, ті круги, що були вище, хтось давно витягнув, а внизу залишилося два чи три, бо яма була завалена всіляким непотребом: найчастіше побитою цеглою, крем’яхами і різним сміттям.
Усього цього він не бачив, але відчував під руками.
Ген угорі над ним зяяла ледь вловимим світлом маленька цяточка, крізь яку він, як зараз здогадується, провалився.
Якби ж він пам’ятав, як це було.
Якби перед тим не випив.
І то не як-небудь, а…
Та що згадувати.
Якби й хотів, то пам’ятає тільки те, що приїхав сюди майже через сорок років.
Коли полишав це село, був ще дитиною.
Мав років п’ять чи шість.
Принаймні так йому казала мати.
Тому не пам’ятає чогось суттєвого.
Хіба що як з черешні звалився на жердку, переламав її і увіткнувся лицем прямо в кропиву.
Ох і кусюча була та кропива!
Такої потім ніде не зустрічав.
Це вже таки правда.
І ще пам’ятає, як село горіло.
І як мати вивела з палаючого хліва корову.
А може, то вже так відклалося у його голові через розповіді матері?
Бо вона часто згадувала ту корову.
І ще дотинала батькові, що покинув усіх спочатку напризволяще, а потім усіх четверо (матір і троє дітей) поволік за собою за тридев’ять земель.


Випив, ясна річ, із колишніми сусідами по хутору.
А їх тут залишилося хоч на пальцях обох рук позагинай.
Троюрідний брат Петро, Микола Каліщук, Степан Головерша, Андрій Сосновський, тітка Настя – Петрова мати, а його хрещена мати (принаймні щойно довідався про це), тітка Ярина, ще дві чи три жінки.
Одна Наталка, а друга?
Другої то й не пригадує.
Може, Валька.
А може, Вітка.
Та, врешті-решт, яке це зараз має значення?
Головне, як вибратися звідси?
Якби були круги доверху та здорові ноги – то отак, упершись спиною з одного боку в бетон, а ногами – в інший бік і за підтримки здорових рук можна було б ризикнути вибратися звідси.
Але ж ноги – не здорові, а спина також чомусь ниє.
Може, й спину прибив.
Хіба він відає, як летів сюди?
Дякувати Богу…
Та чи варто дякувати?
Як отак сидіти і чекати невідь од кого порятунку…
Хоча б мобільний працював, а то, як на те, до кінця розрядився.
Не подзвониш.
Ніхто й до тебе не телефонує.
Прикинув: якби при міцних ногах і спині попробував дертися наверх, то там, де вже кругів нема, напевне, обвалив би землю усю ту, що зверху, на себе.
Себто, заживо присипав би себе землею.
Ото ж сиди й чекай.
Скільки?
Й кого?
Рахував дні тільки по тому, коли там, десь високо над ним, появлялося ледь помітне світло, точніше, просвічувалася якась шпаринка.
Вочевидь, це був отвір, крізь який він провалився сюди.
«Тільки через нього він повинен вибратися на світ Божий!» – сказав сам до себе і здивувався, що згадав Того, в Кого не вірив.
Склалось зовсім просто: жив в атеїстичному світі, його батько був комуністом, і він так само, як і його батько, дбав про кар’єру, а не про якісь там заповіді Господні.
У цій країні таких, як він, на пальцях не рахували.
Пальців не вистачило б.
Щоправда, була мати.
Але той же Господь для неї відвів так мало часу, що померла, коли йому ще й тринадцяти не було.
Він її теж у церкві не пригадує, бо саму церкву хтось підпалив ще перед тим, як матір у труні з хати винесли.


Потім він одружився і...
… і тут нараз обізвався мобільний.
Вихопив його з кишені й притулив до вуха.
Дзвонив Артем.
Щось торочив про роботу.
Тільки встиг йому крикнути:
– Скажи Алці, хай подзвонить!
Але Артем уже вимкнув апарат.
– Ху ти чорт! – виматюкався.
Але відразу ж подумав: «А чим Алка йому за дев’ятсот кілометрів звідси допоможе?»
Тут навіть, якби хтось із Глинищ, себто з того села, в яке приїхав, догадався й подзвонив – яким чином з ями підказав йому, де знаходиться?
Адже й сам не відає, як сюди вгодив.
Знає, або, точніше, пригадує, коли вернувся з далекого плавання, то вдома його вже ніхто не чекав.
Принаймні так, як колись, не чекав.
Колись, бувало, Алка в першу чергу перевіряла валізи: що привіз?
А таки привозив.
Бо возив за кордон усе: пшеницю, горілку, вина, крани, трактори,

читати