Завантажити

Віктор.
– А то вже в неї спитаєш, – сказав Петро.
Якась жінка не витримала і видала:
– А що тут питати? Вигнала, бо не висихав од горілки.
І за те випили.
А потім Вікторові захотілося відвідати хутір, в якому народився.
Зголосився провести Микола, Петрів сусід, який до цього часу мовчав, але чарки не пропускав.
Пам’ятає, говорили про те, про се, а потім Микола (це також пам’ятає) ні з того ні з сього почав згадувати, як тут у сорокових-п’ятдесятих людей відстрілювали.
– А хто відстрілював? – запитав Віктор.
– Хто ж як не енкаведисти, – буркнув Микола.
– А кого відстрілювали?
– Тих, на кого доносили.
Довго ішли мовчки.
– Деяких ще й в криниці кидали, – додав Микола.
– А хто доносив? – запитав Віктор, бо таки не знав.
Петрів сусід довго мовчав, а згодом:
– Запитай у свого батька.
– Батька вже нема.
– А шкода, його треба було б… – і не доказав чоловік.
Що далі було – Віктор не пам’ятає.


Досі якось не думав, що пора б уже й щось на зуб покласти.
Чи то з переляку, чи несподіванки навіть не хотілося їсти.
Але час ішов, і він, трішки призвичаївшись подумав і про своє дальше існування в отій глибокій западні-пастці.
Властиво, йому про це шлунок підказав – у животі загуркотіло так, що наче хтось там кишки разом із камінням перевернув.
Він навіть злякався, щоб земля зверху не обвалилася.
До цього часу найбільше боявся тієї землі, що зверху, і відразу після того, як виколупав над бетонним кругом якогось черв’яка, а потім ще й якусь личинку, припинив пошуки.
Знову ж таки, злякавшись обвалу цієї ж землі.
Але черв’як і личинка виявилися такими ласощами, що він почав колупати під собою.
Щоправда, важко сказати, що то була земля, скоріше якесь звалище, захаращене бозна чим.
Це він відчував навпомацки, а не на око.
В ямі було темно.
Та й сморід нестерпний.
Зараз той сморід Вікторів ніс почав вловлювати особливо разюче.
І чомусь голова ззаду почала боліти.
Наче хтось перед тим ударив ззаду.


І все ж пошуки харчу під собою йому нічого не дали.
Той кусок поліна, який вивернув із-під каміння, виявився звичайною костомахою.
Це він одразу відчув під зубами.
Він би його, мабуть, і далі гриз, якби випадково не наткнувся долонею на щось округле й слизьке.
Уважно обмацавши його обома руками, навпомацки визначив, що це був … череп.
До того ж по всьому відчувалося, що не чийсь, а саме людський.
Нараз стало моторошно.
Відразу перехотілося їсти, а зажадалося гребти землю під собою, біля себе.
Але позаяк вона була лишень над бетонними кругами – почав її нігтями чи пазурами (він сам не знає, що в нього зараз) дерти, дерти і дерти.
А потім – знову ж таки над тими бетонними кругами – сам не відає чим, дерти, дерти й дерти, поки та земля не осунеться над ним і не привалить його в тій нестерпній, темній і смердючій пастці…


І він, здається, досяг свого – земля посипалася йому на голову, за комір, під ноги.
І разом із цією землею щось петлею упало йому прямо на шию.
– Не треба! – заволав.
Кажуть, той, що тоне, хапається за соломинку.
Йому ніхто нічого не казав.
Принаймні він нічого не чув.
Але одразу вхопився обіруч за каната.
Хтось зверху шарпнув – і він уже повис у повітрі.
Тільки б не впасти.
Тільки б не впасти!
Тільки б не відпустити каната!
Він навіть межи колінами здавив його.
Хотів зубами, але не зміг.
Та й не було вже потреби.

Коли появився над ямою, то побачив оті очі-візитки, що залишилися за порогом у Петровій хаті…

20–21.10.2008.

читати