Завантажити

ракети, танки, автомати Калашникова, наркотики…
А з–за кордону – переважно шмотки.
Його дружина ще за совєтських часів, як ніяка інша, або, точніше, як рідко яка в містечку, зодягалася так розкішно і зі смаком.
Тоді ще закордонні товари зрідка проникали на наші ринки.
Радше, чорним входом.
І найчастіше через таких, як він, моряків далекого плавання торговельного флоту.
За часів відносно незалежної України ситуація трохи вирівнялася, кордони стали не такими щільними й імпорт невдовзі задавив наші ринки. Йому, Вікторові, з-за кордону тепер везти якесь «барахло» відпала потреба.
І він уперше приїхав практично ні з чим.
Дякувати долі, що хоч живим вернувся з піратського полону біля берегів Сомалі.
Точніше, в Аденській затоці.
Всі зароблені за рейс бакси довелося віддати за викуп і вернутися додому з порожніми кишенями.
А тут ще жінка прямо з порога:
– Я тебе не ждала, – і навіть очі великі зробила.
– Як? – здивувався. – Думала, що мене пірати на дно пустили?
– Так не думала, – спокійно сказала. – А от не ждала – і все.
Потім він і сам зрозумів, чому не чекала.
Бо на той час у постелі, на його рідному місці, вже валявся колишній інструктор райкому комсомолу, який, несподівано опинившись без роботи, одразу збомжився.
Віктор сам його не раз бачив біля кнайпи на залізничному вокзалі в компанії добряче допінгованих і сам йому в простягнуту руку клав як не десятку, то хоча п’ятака.
У гривнях, зрозуміло.
А тепер цей же Альоша (в недавньому Олексій Семенович) лежав у його ліжку дуже далекий від цікавости хто зайшов у спальню.
По всьому було видно, що вчора добряче вмазав.
Віктор до нього не мав особливих претензій, а Алка ніби виправдовувалася:
– Ти все плаваєш і плаваєш, а я – женщина і по–женскому нє безразлічна до того, чи хто вночі є возля мене, чи нема…
Вона ніби й мала рацію, але ж він і заради неї кидався в ті далекі рейси – хотілося, як мовиться, заробити якусь копійку і купити в містечку нову менш-більш пристойну квартиру.
Не жити ж їм вічно під стелею, що восени протікає, а зимою, бува, й замерзає…
А тепер хотілося покинути ту стареньку халабуду і втекти у світ за очі.
Серед знайомих не позичати ж йому в Сірка очей.
Новий рейс ще не відкривався, і він, жодного докору не кинувши жінці, вийшов із хати і тишком–нишком подався на маленьку батьківщину – як свою, так і його зовсім близьких і дуже далеких предків.
Він ще не відав, чи вернеться, але знав, що мусить поїхати на Волинь.
І поїхав.
Вийшов із вагона в Ківерцях, невеликій станції, що коло Луцька.
Власне, там, де й планував.
Через висячий місток треба було перейти ще на автостанцію.
Чомусь не поспішав.
Стояв на містку і дивився в далечінь.
Десь туди, звідки приїхав.
А повз нього ішли і йшли люди й балакали поміж собою.
Чомусь нараз йому видалося, що потрапив у чужу країну.
Ніхто тут так, як він, не розмовляв.
Ця мова йому була зрозуміла, але далека.
Він навіть подумав: «А як же я буду спілкуватися в селі?»
Не хотілося виглядати білою вороною.
Чи навіть білим вовком.
Адже його родове коріння з діда-прадіда звідси.
Глибоко звідси.
І йому не хотілося відриватися від того коріння.
Хай буде таким і він, як воно було!
Щоправда, він не відає, чому батько покинув рідні місця.
Колись запитав його, але той якось заплутався в поясненні і вийшов із кімнати.
Потім ще раз намагався з’ясувати – і нічого з того не вийшло.
А потому батько помер і закопали його в чужу землю, де поряд із родоводу – нікого.
На пам’ятнику прізвище "Калинчук" вибили по-російськи, а читається і по-українському правильно.
А дехто каже, що воно позначено по-українському, а тільки читається по-російськи: "Калінчук Адам".
Не розбереш.
А хто ж і коли розібратися має?


Мабуть, він би й ще згадував, якби спрага так не мучила.
Хотілося пити, пити й ще раз пити.
Кажуть, людина без хліба може набагато довше протягнути, ніж без води.
Але то так кажуть.
Зараз він має можливість усе випробувати на собі.
Там, зверху, вочевидь, якраз пішов дощ.
Усе нараз зашелестіло.
Він широко розкрив рот у надії впіймати якусь краплину.
Чекав, чекав, чекав.
Вже аж вилиці заболіли від того, що так широко розкрив чи, радше, розчепірив рота.
Але дощ одшелестів, а він так у роті нічого й не відчув.
Ні краплини.
Певне, над самою криницею (як це нерідко буває) росло якесь дерево або кущ і прикрило отвір своїм гіллям.
Хоч би там як, а в роті – сухо.
І губи аж потріскалися.
Якби ще він з отим добірним сільським товариством добряче не загенделив, то спрага, може, не так би сушила його зараз.
А як було не випити?
Це ж так по-нашому зустріли його в селі!
Тут ще виявилися навіть родичі.
Не близькі, щоправда, а троюрідний брат Петро із

читати