Завантажити

– Слухай, Маня, а ти там така сама?
– Там? В розумінні «така сама»?
– Ну, стара…
– Ні, – прожувала лимон. – Там мені дванадцять років. Я ходжу до школи. І загалом щаслива дівчинка, бо що ж за проблеми у підлітків – хлопці, пістряві журнали, сопливі пісеньки симпатичних пациків, найкрутіші чобітки на паралелі й дванадцяти у щоденнику. Власне, чи так усім здається. Моя бабка з мамою так і думають, що встромити мені до рота чупа-чупс і в руки дати модну мобілку – ось і їх батьківські обов’язки виконані.
– Ти любиш якогось хлопчика? Ну, там, зустрічаєшся, у такому ж віці, здається, зустрічаються.
– Нікого я не люблю!!! - знову потяглась за коньяком. Вона його заничкувала собі під спину. Тому швиденько сьорбнула з її склянки. Коньяк не йшов після чаю. Але стало легше. Коліна легенько дріботіли. Ми взяли занадто близьку орбіту, пішли у мої закамарки.
– Навіть маму і папу?
– Я нікого не люблю. І нічого. Хоча й писала у анкеті, її Ліда Оліфен (я її кличу Олігофреном, вона типу іноземка), приносила. Всі дівки в класі її заповняли, це обов’язково. Уявляєш, там такі дурні питання. Про улюблений фільм…
– І що ж ти відповіла? – Реґіна сама взялася за мої лимони.
– Тю, «Та, що танцює у темряві».
– Бідненька… Сміялись? – співчуває мені. Чи дуже правдоподібно це вдає. Вона сама з тих, хто з мене глумився б, думаю, зиркаючи на її серьожки плей-бой.
– Не дуже сміялись, так собі. З того, що я не вмію фарбувати вії та ніколи не читала романи про любофф, більше. Я не зважала. Там ще багато такого дибілізму було. Ну немає чим зайнятись діткам! Так я всі відповіді чесно відписала. Лише одне збрехала. Сказала, що зустрічалась з хлопцем, старшим на чотири роки, з сусіднього під’їзду. Навіть фото його принесла – наші мами дружили. А ці курки повелися, і Ліда, і її підлиза Губадура. І всі інші. Все питали, коли він прийде забрати мене зі школи. А я відмазувалась, типу, дорослий він, другіє інтєрєси.
– І що ж?
– Нічого. Вони рішили, що я крута. І Губадура навіть сіла одного разу зі мною на математиці. А це пантово. Вона сидить тільки з Лідкою. А та тоді хворіла. Всі подумали, що і я в їх тусі. Так смішно, щоби бути кимсь потрібно збрехати. Щоб бути ніким – просто залишатись собою.
– Піар… - булькнула зі свого стакану Реґінка.
– Хо! Які ти слова знаєш! – сміюсь. Вона ображено відводить погляд. – Окей, не зважай. Я буваю зла, коли про те все думаю.
– Пробач, що я почала.
– Нічого, нормально, запитуй, як тобі цікаво, - знову потяглась за пляшкою, вона вивернулась і не дала її мені.
– Ти там зовсім нічого не відчуваєш?
– Ні. Ха! Це ще смішніше, від усього іншого. Я там прокидаюсь від будильника, а не від того, як пече сонечко у носа. Не відчуваю смак їжі. Навіть голоду ніколи не знала. Не сміюсь, мені не смішно. Ніщо не цікаво. Я сплю через те, що звикла лягати і засинати о дванадцятій рівно. Звикла одягатись, щоб не змерзнути. Хоча жодного разу не мерзнула. І коли ранилась, то не плакала. Я навіть не дуже знала, як це – боляче, сумно, весело, самотньо. Я просто дрібна брехуха, котра робить все так, як їй було сказано. Без власної волі. Мені іноді кажуть, що очі в мене хитрі, буцім, знаю щось таке, чого не відає ніхто інший. Наївні. Я не знаю там нічого.
– А лікарі? Тебе водили до лікарів?
– А як же. Всі розводять руки, чухають голови і дупи. Кажуть, що не тямлять нічого. Що це якесь дивне недосліджене захворювання. Одна тьотя видала, що я просто «індиґо» – це таке наступне покоління людей, нова ступінь цивілізації. Просто я випередила свій час. А років за кількасот всі такі будуть. Знаєш, від цього так легко стає! – розсміялась я. Реґіна обійняла мене - дорвалась. Я легко вивернулась, ну не люблю, коли мене торкаються чужі ліві люди! Але було приємно. Реґіна таки приємна, як не крути. Вона теж хіхікала. Лагідно. Ніби боялась мене своїм сміхом розламати.
– Манька, то в тебе ж там навіть ще грудей немає! – вона таки знайшлась.
– Ну, не треба. Ліфчик у мене вже є, - цим фактом я чимало пишалась. Це круто мати ліфчик, навіть, якщо у ньому поки що вмостилась кольорова ватка для зняття макіяжу, і він шанобливо загорнутий у подарунковий пакетик.
Реґіна дала мені пляшку, гукнула «чін-чін», і ми випили за це діло.
– Оце жопа… - знову не властиво тонко пошуткувала Реґіна. Зачекала, доки пройде судома в роті від цитрусової кислоти. – А що ще кажуть? Ну, якось же треба лікувати?
– Мій дід каже, що я маленька Будда. Що у мені реінкарнувався якийсь там Лама. Або що я вже настільки відчистила карму в минулих життях, що це – як Нірвана. Живи собі й кайфуй. Це все схоже на Нірвану? – питаюсь у неї. Вона нерішуче потискає плечима, певно, знаючи єдину Nirvana, й то дуже поверхово. Тому завбачливо примовчала. Я продовжила: - Ні, це на неї не схоже. Якби я вигадувала пекло, то воно було б таким, де ніхто нічого не відчуває. No seх, no drugs, no rock’n’roll. І всі тинялись би безоднею без ліку часу. Все ніби то добре. Але не

читати