Завантажити

відчувається нічого. Розумієш? Ніякого світлого глобального щастя. Ні, це не нірвана! Це пошкодження кори головного мозку!
***
Я вже курила один раз. Ми з Лідою і Губадурою, її підлизою, прогуляли малювання, вилізли на дах дев’ятиповерхівки, що стовбичила напроти нашої школи. Губадура поцупила у мами пачку «Карелії слімс». У кіоску придбали сірники. Нас трусило від дурного вітру, від страху висоти та відчуття, що прокрадаємось у недозволене, у чоловічий туалет, у бабине намисто, у татові повідомлення на мобільному. Першою встромила собі до рота цигарку Губадура, підпалила сірником і довго вдавала із себе прокурену світську фіфку, доки Ліда не помітила, що її сигарета просто не підпалилась. Наступною була Ліда. Вона затяглась, розкахикалась і скинула свою «гидоту» з даху. Та полетіла, крутячись навколо своєї вісі. Я була третьою і останньою. Мені було все рівно. Хіба що ніяково, що знову от так собі й усім брешу заради уявної крутості. Я ж нічого не відчувала. Дим п’ять разів потрапив у мене перед тим, як Губадура видерла сигарету в мене з пальців і затоптала лакованим черевиком з тонким каблучком (я тоді ще носила дитячі червоні мештики з метеликами). «Хвате тобі», - так виправдала свою поведінку. І ми спустились шукати у дворі полин, мастити ним руки, аби вчителі нічого не помітили.

***
Там я люблю на дачі у винограднику перед хатою робити з дошок і дірявих покривал халабуду, стріляти з кухні смаженої краснопірки, ховатися у своїй сторожці, класти книгу на траву й читати. Потім мене морить на пообідньому сонці, пропікає крізь прогризені мишами проріхи «даху», присипають глумливим дзижчанням джмелі й розторопним хазяйським двиготінням мухи. На камінці серед ґрунтової дороги присідають капустянки. Я знаю, що вони зло городнє, знаю, що капустянки прості, як покоївки з роману, який нині читаю. Але їх не займаю. Усміхаюсь й простягаю пальця, аби сподобати їх прийти у гості до моєї халупчини. Вони ж тільки лякаються та упурхують.
Я кудись діваюсь з ними, хоча і переконую всіх і себе, що лише спала.

***
* Маня, йди моркву проріджуй! – позвала мене з городу мама, і я, заклавши книжку на тій сторінці, з якої сьогодні й розпочинала, виноградним листям, почалапала в'язати на голову білу у сині квіти хустку.
Я люблю скубати моркву. Це коли стаєш раком і рядок за рядком лишаєш по собі підв’ялі слабенькі ледь жовті корінці. Від такої тупої роботи в голову потрапляла ціла навала думок. Я вишикувала їх по порядку у картинки і розглядала одну за одною.
Мені згадалось, як хизувалась мені й Ліді на уроці алгебри Губадура своїм зеленим лаком для нігтів. І самими нігтями – довгими, у похоронному мереживі чорних і погризених країв. Як вона тоненьким маркером для сіді-дисків малювала на них губці й сердечка. Я сиділа за партою попереду неї (другий варіант) й тримала зошита розгорнутим так, аби Ліда (перший варіант) могла переписувати домашнє завдання роздовбаним почерком доньки багатіїв. Губадура роздувала хуба-бубу й голосно нею цюкала, стежачи, як математичка вдає, що не помічає.

Після того, як Губадуру викликали до дошки, і вона замастила крейдою піджачок, який шив їй на замовлення сам Гапчук (так розпиналась її мама на батьківських зборах), вона оголосила страйк та зафарбувала маркером всі нігті. А потім ще домалювала великий перстень на середньому пальці. І ясна річ, всі його демонструвала.
Потім ми втрьох пішли на перерву.
Весь день розгублена й якась зніяковіла Ліда виводила на сторінках зошита очі, схожі до їжаків, і ледь зводила голову, щоб обдивитись, а чи не вбрався хтось гарніше за неї. Семестр тільки-но почався. Я ще ніяк не могла вклинитися у графік, і перші два уроки знаходилась у стані сомнамбули. Ціле літо майже без перерв, навіть під час відроблянь на дачі та поїздки на вісімнадцять днів до Карпат у зону під назвою «Долина», де гір я так і не бачила, як не бачила і відпочинку, хіба що вікна, замащених якоюсь смолою, чимось облитих шпалер бараків, де ми жили, та водянистих холодних макаронів у алюмінієвих мисках. Бррр. Цей весь час майже без передиху я провела там. Певно, тому у малинову ніч ніхто не торкнувся моїх речей, хоча у всіх дівчат крали все, включаючи гребінці й парасолі, а потім вони з награною нехіттю відціловували поцуплене. І тому у королівську ніч ніхто не пожалів на мене своєї зубної пасти. Я навіть не пригадаю, як виглядали сусідки з моєї кімнати. Хіба що можу знову розкашлятись від самої лише споминки про ті страшні дейзіки, якими вони пшикалися перед дискотекою.
Губадура за літо майже не змінилась. Вона лишилась все такою ж кругленькою коробочкою з відвислим пухким животом та Х-подібними товстуватими кінцівками. Зате їй вже дозволяли фарбуватись. З чого вона активно і з азартом користувалась. Я сама, як була у кінці шеренги на уроці фізкультури, так там і лишилась – прозоре дитятко з гострими колінцями та ліктями у шрамах.
Ліда ж примусила всю лінійку у шкільному дворі першого вересня ойкнути й заколотитися.

читати