Завантажити

і м’ятною ґумкою. А куртка і пальці щедро так смерділи сиґаретами.
Я підстрибуючи бігла до нього і вертілась довкола, щоб лише отримати якийсь кусень його уваги, розтяжку хитрих зелених очей, одну з тих посмішок, яку дарує дитина всередині дорослого іншій дитині. Я зі шкіри пнулась, аби він поклав мені на голову чи плечико свою широку сильну долоню, якось пригорнув чи приплівся до мене допомагати вчити уроки.
Колись Федя навіть поцілував мене у щоки, це був день народження. Від чого я три дні ходила задурманена і відірвана.
Іноді ми з ним сиділи поряд на дивані й дивились телевізор, доки Єва з мамою продовжували патякати в кухні. Я прикидалась, що розв'язую задачі з математики, і тишком поглядала на нього. Він вдавав із себе серйозного й сварив мене, що гризу нігті.
Я не знала, як саме він не хоче Єви, що це може значити, але була цьому безумовно рада.
Вони мені здавались двома полюсами – він північним, а Єва – страховим. Тобто страховим полісом. Себто в них апріорі не могло бути нічого спільного.
Але, допивши, рум'янолиця Єшка із запрілим лобом, до якого прилипла вифарбувана чорна чолка, вивалювалась з кухні, налітала на Федю, починала мацати його. Він - її. Вовтузіння у коридорі, хлопають двері, звук ліфта, який щойно відгукнувся на виклик. І вони відчалюють на свій поверх. А я сиджу самотня на дивані із закритими очима та вухами, і світло від телевізора лоскоче мої зблідлі малечі щоки.
***
З розмов мами і Єшки я дізналась, за маминою версією, коли все пішло не так у мені.
Тоді вони щойно розлучились із батьком. Мама плакала, баба плакала, всі сусідки плакали, подружки плакали, колишні однокласниці, родичі у селах, випадкові знайомі, тогочасні співробітники, татова сестра – всі плакали. А я ні. Я навіть не переймалась. Мені, залізяці ходячій, були далекими їх страждання. І вони всі плакали, а я мовчала і дивилась своїми широко розітнутими сухими сірими очима. З тих пір у мені якась гайка відпала, каже мама, я така і стала – дивна й неадекватна.
* А може, вона всігда така була, а ви не замічали? – турботливо цікавилась Єва.
* Може… може… Та ти ще не знаєш, - схопилась мама, різко щось пригадавши, - то якось було, що її в ліфті чуть того, не ізнасіловали. Я їй казала, не заходить з незнакомими! Казала! А вона… Ну то той мужик нажав на «стоп» і…
* Фу, - скривилась Єва, - і шо?
* Не знаю шо, вона каже, шо нічо не було. Маня каже, що дядя пісяв. Но…
* Ой-ой, і не кричала?
* Та не кричала, ступор у неї був. Її сусідка, та що з чотирнадцятого, Вероніка, ну, знаєш, у відкритому ліфті найшла. Мала сиділа на полу, хилиталась і дивилась на неї так странно, ну ти знаєш, як вона уміє.
* Боже-боже, - сплеснула Єва у долоні.

Я у той час у такому самому ступорі сиділа в кімнаті й дивилась «странно». Я зовсім забула про той випадок.
Мене трусило.
Я того дня йшла зі школи. Ще носила пістрявий портфелик із Сейлор Мун, значить, це було років сім. У нас щойно відремонтували ліфт, через що він став їздити повільніше, скрипіти жорстокіше, а зачинятись, хвилину-дві подумавши. Сусіди між собою жартували, що ремонтували його молдовани, через що по-молдаванському він і кряжить.
Я надушила на оплавлений запальничкою пластмасовий пухирець одинадцятого поверху, всередину якого хтось запхнув жуйку. Ліфт їхати відмовлявся. Я згадала, що потрібно дочекатись, доки двері замкнуться, а вже потім тиснути на газ. В останні кілька секунд до вузької кабіни ліфта пробився дядько.
Я внутрішньо з'юрбилася, це був один із моїх найбільших страхів – цей ліфт і незнайомці у ньому.
* Ти далеко? – спитався від до мене, уважно обзираючи, але при цьому вдаючи зайнятість мобілочними справами.
* Одинадцятий.
* Високо. Боїшся висоти? – двері закрились. Він надвисав наді мною. Натискати погорілу кнопку мого поверху навіть не помишляв. І всі інші теж не збирався.
Я мовчала і дивилась у його вічі, закинувши голову, такий він був високий, а я маленька, потилиця почала нити, я відчула, що кров усе гірше поступає до мозку. Так і зомліти не довго.
* Боїшся висоти, дєвочка, - ще раз спитався, у його голосі з’явилась вдавана ніжність й турботливість. – Ти глухенька?
Я не зробила жодного руху.
* Боїшся. Я знаю, боїшся. Всі маленькі дєвочки чогось бояться. В тебе такі великі очі. А ти любиш кукли? Любиш, я знаю. Хочеш, зараз тобі одненьку красиву покажу? – дядько усміхаючись взявся вовтузитися із ширінкою.
Я забилась у куток, інтуїтивно відчуваючи, що зараз станеться щось страшне.
Дядько вийняв зі штанів невеличку мляву редиску землистого кольору. Тримав у лапах, злегка трясучи, дивився у моє перелякане личко.
* Візьми, візьми, така хороша куколка, вона так хоче, щоб ти нею гралася. Ти ж любиш гратися? Такі маленькі в тебе пальчики… - дядько підходив до мене. Пробував схопити за руку.
Я сповзла по стіні, обклеєній фантиками з машинами і голими цицьками, прямо на обісцяну долівку ліфта. Затулилась долонями.

читати