Завантажити

– Галичанин?
– Ні... Верховинець, закарпатський. Приїхав до Києва на пошуки товариша. Десь він запропастився в столиці.
Той подивовано зміряв мене поглядом:
– Як?..
Заважився я першому стрічному розповідати свою пригоду, криво посміхнувся:
– Катавасія вийшла з моїм товаришем... Знаєте, буває таке, коли чоловік неприкаяно волочиться світами: втрачає орієнтир, а там услід за ним й інші збиваються з дороги, захоплені пошуками.
Зосередився Леонтій:
– Нічого не второпаю з ваших слів. Загадково говорите, – поправив на переніссі окуляри. – Може, присядьмо... – показав на пеньок, перейнявся, видно, почутим.
– Ви – хто? – вмостився я збоку від нього, насторожено запитав. Голосно той розсміявся:
– Каланнику, не бійтеся мене... Я – закономірність. Наснилось вчора мені, що сьогодні зустріну вас, – очі його враз заіскрилися, наповнилися яскравим феєрверком, сиве волосся настовбурчилося, губи звузилися, наче ощирилися. – Я – маг. Власне завдяки вам ми можемо переінакшити світ, надати суспільству нового світогляду, вибити клин між добром і злом, – останнє речення він вимовив цілком серйозно, без іронії. – Любий друже, я не завдам вам ніякої шкоди, не бійтеся мене, – помітив, що я розхвилювався. – Моє покликання – культура, за фахом я – романогерманський філолог, захоплююся психоаналізом, а мріяв бути істориком. Ось, якщо скласти все те до купи, то вийде, що я – маг. Зрозуміли, – весело плеснув мене по плечу.
– Зрозуміти – зрозумів, а нащо я здався вам?
– Річ у тім, що ваш товариш, якого ви розшукуєте, мій давній приятель. Яфета я знаю давно, ще коли молодим викладачем навчав його античної літератури. Тоді ми, можна сказати, здружилися, а згодом наші дороги розійшлися. Я подався захищати звання магістра, а потім обсіли мене сімейні справи: розлучення, знову одруження, дисидентство і таке інше, й наполегливий Яфет щез з поля зору багатьох, хто його знав, усамітнився, відцурався сущого, тільки раз по раз нагадує про себе спотиньга, тишком, аби його ніхто не бачив. А вчора наснилося мені, що на днях об’явиться він у Києві й ми зустрінемось з ним саме тут, на сьому місці, – кивнув Арха на бетонний стовпчик з металевою позначкою „Межа Києва. Геодезичний знак охороняється державою”.
Тільки зараз я звернув увагу на вішку в кущах. Потім Леонтій глипнув ліворуч, хмикнув:
– Бачите, котеджі ростуть, мов гриби після дощу, на родючих землях України. Незабаром не буде ані Києва, ані хвалебних чорноземів, усе піде на перегній.
– Шабашка... – згадав я свої митарства по заробітках у чужих людей, переважно в голів колгоспів і начальників районного рівня. – Тоді одиндва котеджі таких було на цілу округу, а тепер, гляньте, тьматьмуща, аж рябіє в очах... Жиріють голодранці за чужий рахунок.
– Заздрите?..
– Ні... Намагаюся охопити розумом час, в якому випало нам жити. Заздрощами біді не зарадиш.
– Добре ваше слово. Кмітите в будучність. Ціную таких, як ви.
– Нема за що. Звичайний собі чоловік, такий, як усі. Напевне, виконую чийсь задум, маю обов’язок, ось і все, – розговорився.
Бачу, Леонтій задоволено слухає мене, подумки розважливо міркує, потім запитує:
– А якщо вам не вдасться розшукати Яфета?..
– Я про те поки що не думаю. Передусім мене захоплюють самі пошуки, перебіг подій. Нарешті я чуюся причетним, задіяним у цікавій грі. Осточортіло бути статистом, брати участь у масовках. Пора збацати головну роль.
– Берете на себе обов’язок поводиря нації? – якось уїдливо запитав.
– Облиште кпинити... Я веду мову про паростки коріння вічного дерева. Не цікавить уже мене мій народ, як і я – його. Доста товкти воду в ступі про любов до свого народу, коли той народ геть збайдужілий до самого себе. Слід уже заопікуватися власне собою, дати лад собі, визначитися, покласти край думкам. Нехай світло палає в мені, випромінює засяг тепла. То, гадаю, головна причина мого покликання. Все інше мене не обходить.
Арха повагом скинув окуляри, вертить у руках, очі його враз утратили тої виразності:
– Звичайно, ми змушені леліяти паростки вічного дерева, бо порохнявий пень на очах трухне, розсипається, хіба що лишень добрий для розмноження спор опеньків, а так – мертвечина, пусте місце. Суспільство – хире, край – запущений! Є можливість для маневрів.
– Тепер, – наголосив я, – хід світової історії визначатиметься на берегах Чорного моря, – кивнув у бік далекого півдня. – Тож потрібно виходити нам саме з сього. Творчість, мистецтво, світогляд перегодом набиратимуть інших форм і змісту. Ми повинні бути готовими до переставлення.
Арха протер товсті скельця окулярів, натягнув:
– Я спробую навчити вас основ психоаналізу. Перше ніж братися за розв’язання алгебричних рівнянь, потрібно знати арифметику. До речі, математика, побудована з десяти пальців рук, також у скорім часі зазнає краху. Кожна ділянка розуму трансформується в інші категорії. Слід також про те пам’ятати. Маніпуляція іншими набуде своєрідності, відмінності, гроші втратять інтерес як засіб

читати